Коли нам скасували заздалегідь придбані квитки через Дубай, скажу чесно, я майже здалась.
Але дівчата-консультанти Кулуар - чарівниці так швидко і майже безболісно знайшли альтернативу через Індію, що все відбулось, хоча дорога туди-назад зайняла більше тижня сумарно.
Пересадка в Індії була доволі довгою, тож я вирішила глянути на Делі.
Двох годин мені вистачило (насправді, могло бути і менше), щоб на зворотньому шляху нікуди не виходити з аеропорту, а спати прямо там, на доволі зручних ліжачках в залі очікування.
Індія з самого початку давалась мені складно.
Я не могла оформити візу, в мене безкінечно злітала форма (віза потрібна тільки якщо виходити з аеропорту), потім вже в аеропорту не заповнювався формуляр для виходу, метро (хоча Гугл вважає інакше) неможна оплатити картою, тільки готівкою.
І тут бінго, ти виходиш з метро, а далі йти неможна, бо там суцільний бруд. Годину мене провозив по Делі такий собі рікша на моторолері, і цього вистачило, щоб гештальт закрити повністю.
Брудно, небезпечно, дихати нема чим. На поціновувача. Після Делі Катманду, де я вже бувала і вважала брудним, здається взірцем чистоти і охайності.
В Катманду зовсім інший вайб, немає відчуття небезпеки, і ти пливеш в потоці. В аеропорту придбала мобільну картку (е-сім моєї подруги теж працювала) і майже весь час була на зв’язку з домом.
В готелі мене зустріла наш тім-лідер Юля Юрасова (відчайдушно рекомендую) і прискіпливо перевірила все спорядження (якщо шо, то в Катманду повно магазинів, все можна докупити).
Пам’ятаючи мій минулий трек до базового табору Евереста я мала пальник, сонячну батарею, і докупила газ. Все це на цьому треку було геть непотрібне. Майже до самого перевалу в лоджах була електрика.
А ось що знадобилось – кип’ятильник, я завжди мала гарячу воду. Взагалі треки дуже різні.
В готелі лишили всі зайві речі і наступного ранку рушили. Нам неймовірно везло з погодою всю дорогоу, лише вже коли спускались з перевала (самий кінець ходової частини) пішов невеличний дощик.
Було трохи снігу, трохи хмар, але в самий відповідальний момент хмари розходились, відкриваючи неймовірні краєвиди.
Трохи виснажлива довга дорога до старту, але цілком переносима. А потім одразу, хто б міг подумати, купальні! Звичайно в непальському стилі, але який же це кайф!
Із самого важкого для мене: на початку треку дорога трохи йде по дорозі для автомобілів, там жарко і дуже пильно. От там треба зібратись і потерпіти.
Взагалі перша третина йде по доволі заселеній місцевості, з квітучими (весна) яблуневими садами, яблуневими пирогами для туристів а по боках засніжені гори. Ти наче в раю!
Висота набирається повільно, доволі легко, їжа в лоджах смачна, майже відпочинок.
До речі, практично у всіх лоджах, крім самої висотної, що й зрозуміло, Кулаур забезпечив дуже високу якість номерів (непальську якість, це треба враховувати).
Ми жили вдвох з подругою. В нас царював мир і безкінечні розмови.
В Мананзі дві ночі в одному, не побоюсь цього слова, готелі, де подають ідеальний бургер з яка. Вдень радіальний вихід, а потім вільний час на сувеніри і огляд містечка.
Тут є навіть художня галерея, не кажучи вже про кафешкі, де роблять справжнісінький лате. Тут можна докупити все, що забуто, утеплитись, одним словом – відпочити.
Далі висота відчувається вже більш значуще. Юля контролювала нас всю дорогу, враховувала потреби кожного по темпу.
Щоб попасти до озера Телічо, треба пройти непросту ділянку з каменепадом. А на схилах зверху пасуться кози (їм норм), і треба постійно пильнувати, щоб вони не понеслись і не збили рухливі камені. Додає адреналіну.
Озеро все було в кризі, кажуть, що восени можна побачити воду, але й так види були приголомшлеві!
І от після озера вже все націлено на квінтисенцію подорожі – перевал Торонг-Ла.
Найважчий для мене відрізок – висячий міст перед основним підйомом, думала не дійду (Юля потім сказала, що ми всі сильно побігли, не треба було так).
А от після мосту ми якось не так, як очікували важко, а впевнено піднялись до останньої лоджі перед перевалом.
Сили лишились навість збігати на сусідній холмік з троліками.
На висоті все мінімалістично, зручності на вулиці, холодно, все очікувано. Вихід на перевал вночі, тобто ти навіть не встигаєш як слід змерзнути (насправді встигаєш, але на шляху швидко зігрівається).
Набір висоти невеликий, відстань 5 км, нам роздали кошенята, тобто йшли ми впевнено, але трохи психологічно важкувато, бо здається, ось, перевал, а нє, обманка, і так разів зо десять.
І коли нарешті перевал, то вже і не віриться в своє щастя! Це не вершина, але п’янке відчуття присутнє.
З’їли святковий шоколад, вилізли на «горбок» пофоткатись і вниз. До наступного перевалу в наступній подорожі!
Є відчуття, що ще дня два-три непогано було б поспускатись, щоб не одразу прощатись з горами, але, на жаль, на тому маршруті немає такої фізичної можливості.
Весь час на шляху зустрічаються буддійські монастирі, куди можна зайти, подивитися і помолитися, якщо є такий запит. В самому кінці буддійський монастир був поряд з індуїстським.
Різниця культур вражає!!!!
Наступного дня ми вилетіли в Покхару, що наче курортне місто на озері. Там нагулялись і наїлись, відпочили, скупили всі сувеніри і прикраси (там красивезні срібні вироби).
Юля організувала чудові екскурсії. Просто з головою пірнули у цивілізацію. А через день вже вилетіли в Катманду, де дівчат ще гуляли по пам’ятках, а я пішла в музей живопису і чіліла на даху готелю.
Кожен може знайти заняття до душі.
Окремо хочу сказати про наших портерів і непальського гіда. Всі молоді, завзяті, старанні. Піклувались про нас весь час, не губились, були міцною командою.
І ще трохи про Кулуар. Нас мало йти 12 осіб, але з-за війни в Ірані лишилось лише 4. Клуб зробив все, щоб ми були задоволені. Це каже про цінність кожної людини, а це дорогого вартує!
Все було на вищому рівні!
Ми проживали кожен день цієї подорожі, але зараз в пам’яті вона лишилась великим сонячним клубком, що можна розмотувати на окремі спогади, а можна насолоджуватись відчуттям!