А оскільки я сама хотіла організувати поїздку для своїх студентів, то варіант, де вже все продумано, залишається лише купити квитки, оплатити програму і приїхати, здавався просто ідеальним.
Сам маршрут теж підійшов якнайкраще. По-перше, через дати — понеділок був вихідним, тому не потрібно було брати відпустку.
По-друге, на сайті він позначений як легкий, а для людей, які взагалі вперше їдуть у Карпати, це дуже важливо
Підготовка
Про підготовку хочеться сказати окремо. Інформації від консультантів було більш ніж достатньо.
Особливо хочу подякувати Наталці, яка відповідала навіть майже опівночі на мої, як мені здавалось, безглузді питання.
Наприклад, чи холодно спати в будиночках. Я страшенний мерзляк і дуже не люблю холод, тому переживала за це найбільше.
Як виявилося, хвилювалася даремно — в будиночках було дуже комфортно, можна було спокійно спати навіть у легкій піжамі.
Ще один величезний плюс — окрема Telegram-група, де вже був готовий список спорядження.
Для людини, яка любить усе планувати мало не за пів року (саме приблизно за стільки я вперше запропонувала студентам ідею цього походу), це було справжнє задоволення.
Просто відкриваєш список, ставиш галочки і складаєш рюкзак. У групі була практично вся інформація, яка могла знадобитися.
В оренду ми брали лише трекінгові палички, і це було одним із найкращих рішень.
Серйозно, якщо сумніваєтесь — беріть. Коштує це зовсім недорого (180 грн), а користі дуже багато.
На підйомі вони буквально допомагають підштовхувати; себе вгору, а на спуску дуже рятують коліна.
Краще нехай складені палички лежать у рюкзаку, ніж потім шукати в лісі дерев'яну палицю, коли ноги вже кажуть: «Все, досить».
Зранку ми приїхали в Івано-Франківськ, за рекомендацією з групи сходили поснідати в кафе неподалік вокзалу, після чого вирушили до місця збору. Єдине невеличке побажання
— було б чудово, якби в хабі KULUAR була можливість залишити валізи хоча б на кілька годин. До місця збору йти недалеко, але з валізою, рюкзаком та ще й по бруківці це було не надто зручно.
Окремо хочу похвалити трансфер до Карпат. Мінібус був комфортний, з кондиціонером, тому навіть ті, кого зазвичай заколисує, доїхали без пригод. Але про дорогу назад ще напишу наприкінці.
День перший — Яремче, Стежка Довбуша і Буковель
Першою зупинкою стала Стежка Довбуша. Людей у вихідний день було дуже багато, особливо сімей із дітьми.
Особисто я не дуже люблю великі натовпи посеред лісу, але це вже особливості популярних туристичних місць.
Саме тут я вперше в житті побачила кущі чорниці. І, як виявилося, місцеві називають її не чорницею, а яфенами.
Наша тимлідер Леся дорогою постійно розповідала цікаві факти про Карпати, місцеві традиції та діалекти, і саме після цієї історії я запропонувала назвати нашу групу «Яфенята».
Назва всім дуже сподобалась.
До речі, ту саму чорницю я потім їла просто з кущів. Для людини, яка все життя прожила в бетонному місті, це були якісь зовсім нові емоції.
Після цього ми поїхали в Буковель, де був вільний час. За порадою моїх подруг ми пішли кататися на родельбані. Якщо будете там — дуже рекомендую! Це було неймовірно весело.
Після спуску щиро радієш, що залишився живий (жартую... майже). Єдина порада — не вдягайте кепку. Моя залишилася десь у карпатських кущах.
На касі мене запевнили, що загублені речі знаходять і повертають власникам, навіть записали контакти, але минуло вже майже два тижні...
Думаю, вона знайшла собі нову домівку серед гілок і трав Буковеля.
Після активностей ми поїли дуже смачних чебуреків, а протягом усього маршруту нас ще й постійно забезпечували перекусами.
Окреме дякую за те, що врахували мої особливості харчування. Я не вживаю молочні продукти, тому замість сиру Леся завжди приносила мені паштет.
У результаті мої бутерброди були навіть «королівськими» — паштет, шинка, овочі... Було дуже смачно.
Єдине, що порадила б людям, які вдома майже не їдять ковбасних виробів (як я), — візьміть із собою альтернативний перекус: джерки, горіхи чи щось інше.
Мій шлунок після такої кількості ковбаси трохи образився. Але загалом голодним не залишиться точно ніхто — вибір їжі був дуже великий.
Увечері ми заселилися в будиночки. Для людини, яка щоліта їздила в дитячі табори, вони здалися просто чудовими. Було чисто, затишно і тепло.
Єдине, що хотілося б покращити, — трохи сильніший напір гарячої води, особливо коли після походу одночасно хочуть помитися кілька дівчат із довгим волоссям.
Світло вмикали з 21:00 до 23:00. Цього часу цілком вистачало, щоб зарядити телефони, перебрати речі та підготуватися до сходження.
...
День другий — Говерла
О 5:30 пролунав підйом. Якщо чесно, це була найстрашніша частина всього походу.
Вставати так рано для мене — окремий вид випробування. Уже о 6:30 ми поснідали, а ще через десять хвилин вирушили до підніжжя Говерли.
Зранку було досить холодно, тому теплі штани й кофта, які я так довго вагалася брати чи ні, повністю себе виправдали.
Через кілька годин, звісно, я вже йшла в шортах і майці, але вранці була дуже рада, що послухала себе й не залишила теплі речі вдома.
Сам підйом мені дуже сподобався. Чесно кажучи, іноді навіть не знаєш, куди дивитися більше — під ноги чи навколо себе. Карпати неймовірні.
Чим вище піднімаєшся, тим більше відкриваються краєвиди. Безкраї зелені схили, густі ліси, свіже гірське повітря, вершини, що одна за одною з'являються на горизонті...
Здається, ніби дивишся на листівку, тільки цього разу вона справжня. Постійно хотілося зупинятися не тому, що втомилася, а щоб ще раз подивитися навколо і зробити чергову фотографію.
Під час підйому ми робили привали, перекушували горішками, мандаринами та бутербродами, спілкувалися і просто насолоджувалися природою.
Саме біля підніжжя Говерли зі мною сталася ще одна історія, яку я точно довго пам'ятатиму.
Раптом із лісу почали вибігати дикі коні. Спочатку один, потім другий, третій... У якийсь момент їх було вже близько восьми. Ми взагалі не очікували такого розвитку подій.
Коні, мабуть, уже знали, що туристи часто їх підгодовують, тому дуже впевнено почали підходити до людей. Хтось гладив їх, хтось пригощав горішками. Один із них вирішив перевірити й мій відкритий рюкзак.
Ледь не забрав пляшку з водою, пожував мою другу кепку і взагалі поводився так, ніби це його особисті речі.
Це було настільки несподівано й кумедно, що ми ще довго згадували цей момент.
Щодо самого сходження, то воно виявилося легшим, ніж я очікувала. Але тут, мабуть, мені допомогла підготовка.
До походу я регулярно тренувалася в залі, бігала і навіть на біговій доріжці спеціально виставляла максимальний нахил. Тому вгору я піднімалася однією з перших і отримувала від процесу справжнє задоволення.
Натомість спуск став для мене значно складнішим. Коліна дуже швидко дали про себе знати, і вниз я вже йшла однією з останніх. Саме тоді я ще раз переконалася, наскільки корисними були трекінгові палички.
Без них було б набагато важче. Тому моя порада майбутнім учасникам — хоча б трохи підготуватися фізично перед походом.
Не обов'язково ставати марафонцем, але кілька тижнів прогулянок, тренувань або підйомів сходами точно зроблять сходження набагато приємнішим.
Сама вершина Говерли, якщо чесно, викликала в мене змішані емоції. Можливо, я просто надто багато собі уявила. Краєвиди, звісно, прекрасні, але сама вершина виявилася дуже людною.
Багато прапорів, пам'ятних місць, черги до популярної фотозони біля стели Говерла — іноді доводиться чекати досить довго, якщо хочеться зробити фото.
Але це вже особливість найвідомішої вершини України, а не мінус самого походу. Окремо хочу ще раз подякувати нашій тімлідці Лесі.
Вона постійно підтримувала групу, розповідала цікаві історії, допомагала буквально в усьому — від пластиру на мозоль до моральної підтримки на найважчих ділянках.
Мені дуже сподобалося, що під час спуску вона дозволила кожному йти у своєму темпі. Ніхто нікого не підганяв, і це було дуже правильне рішення.
Після підйому вже хотілося просто спокійно дістатися будиночків, прийняти душ і відпочити.
Увечері нас чекала ще одна пригода. Нашою маленькою компанією ми вирішили піти в чан. Це теж був мій перший досвід, і він виявився просто чудовим.
Особливо коли після гарячого чану спускаєшся до крижаної гірської річки, занурюєшся на кілька секунд, а потім знову повертаєшся в гарячу воду. Відчуття просто неймовірні. Дуже рекомендую спробувати.
День третій — водоспади, Яремче і дорога додому
Після сходження всі ми були трохи схожі на підсмажених курчат. Тому ще одна моя порада — крем від сонця брати обов'язково. Ми мазалися практично на кожному привалі, і навіть після цього багато хто все одно трохи обгорів.
Зранку нас чекали дуже смачні оладки, після чого Леся вручила кожному сертифікат про сходження і сказала кілька теплих слів про кожного учасника.
Це була дуже приємна дрібниця, яка зробила завершення походу ще більш особливим. Потім ми поїхали до водоспадів, а після цього — в Яремче.
Найбільше мене вразила бурхлива річка біля сувенірного ринку. Вона виглядала дуже потужно й красиво. Під час вільного часу ми за порадою друзів відвідали парк «Гедзьо» та ресторан Євгена Клопотенка.
Це стало чудовим завершенням подорожі.
І ще невеличке спостереження. На сайті написано, що це маршрут із легким рюкзаком.
Так, він справді набагато легший, ніж у класичних багатоденних походах, але особисто для мене навіть він був досить відчутним. Вода, перекус, запасний одяг, дощовик — і рюкзак уже здається не таким легким.
Тому я тепер із ще більшою повагою дивлюся на людей, які ходять у багатоденні походи з рюкзаками по 25–30 кілограмів. Думаю, до такого рівня я ще не доросла.
Єдине, що хотілося б покращити, — це зворотнsй трансфер. Дорога до Карпат була дуже комфортною завдяки кондиціонеру в автобусі, а ось назад ми їхали вже без нього.
Відкриті вікна майже не рятували, дув лише гарячий вітер, тому до Івано-Франківська ми приїхали повністю виснаженими. Після такої дороги було важко навіть сісти в потяг до Києва.
На мою думку, комфортний трансфер після фізично непростого сходження — дуже важлива частина всієї подорожі, тому хотілося б, щоб автобуси в обидва боки були однаково комфортними.
Висновок
Цей похід став моїм першим знайомством з Карпатами, і я дуже рада, що воно відбулося саме так. Було багато сміху, красивих краєвидів, нових вражень і навіть кумедних історій, які ще довго згадуватимемо з друзями.
Я втратила одну кепку на родельбані, другу мало не втратила через коня, вперше їла чорницю просто з куща, вперше піднялася на найвищу вершину України і тепер точно знаю, що це був далеко не останній мій похід.
Дякую всій команді KULUAR за чудову організацію, консультантам — за терпіння й допомогу ще до початку подорожі.
А нашій тімлідці Лесі — за турботу, підтримку, цікаві історії та атмосферу, завдяки якій навіть фізично складне сходження залишило після себе лише теплі спогади.
Якщо ви, як і я, ніколи раніше не були в Карпатах і думаєте, з якого маршруту почати, — можу щиро рекомендувати саме цей. Він дозволяє закохатися в гори з першої подорожі.