В напрямку до вершини Кіліманджаро (ч.1)

Автор: Валентина Кирилова, 56 років
м. Київ, Україна

- Сидиш?
- Сиджу! Сиджу! Зосередься і дивися, куди ступаєш! Та обережно з цим завантаженим візком! Не збий нікого! Ото мені клопіт!
- Тяжко утримати його лівою рукою!
- Тяжко? Сиди вдома, а не тягнися в Африку! Ти б зізналася друзям на ФБ, що тебе понесло на Кіліманджаро з переламаною правою рукою. Певен, що відпишеться більшість. Хто хотітиме читати мандрівні писання божевільної? Хіба такі ж як ти…
- Хм… та ти, бачу, розійшовся! Слухай, пересядь, будь ласка, на ліве плече і давай помовчимо, бо воєнізований патруль вже зацікавився, що я розмовляю сама з собою…
Ми в аеропорту Франкфурта, чекаємо рейсу до Адіс Абеби.

Отже, друзі, дослухаючись до правдивого побажання мого ангела-охоронця, мушу зізнатися, що я направду поїхала в Танзанію з переламаною правою рукою і трьома шпицями в ній. Я не давала пояснень, чому зробила так навіть собі, тому, даруйте, не силуватимуся пояснювати й вам. Просто не хотіла відстрочувати вимріяної зустрічі з африканською самітницею Кіліманджаро і відчувала сили зробити це. Крапка!

До аеропорту Кіліманджаро за домовленістю усі дістаються своїми шляхами, адже рухаються з різних країн. Комунікація у завчасно створеній Viber групі за змістом перекидання дотепами і жартами обіцяла добру атмосферу, а переконання «лихі люди в гори не ходять» додало впевненості в успішному сходженні.

Весела компанія на сходження Кіліманджаро

Отже, нас десятеро: п’ятеро чоловіків та скільки ж жінок. Дмитро – наш досвідчений вождь, брат і друг. Сміх, жарти першого вечора знайомства вознеслися над нами світлим стовпом і цей стовп множився підтримкою, взаємодією з кожним привалом, спільним казаном супу та мискою рису. 
Нас об’єднало прагнення зійти на найвищу точку Африки, одну з семи вершин світу. Не підкорити, не штурмувати! Це порожні слова, коли йдеться про гору, її постійність і твою тимчасовість, її 100 км в діаметрі, 5 895 метрів над рівнем моря і твої 160 см над підлогою, її п’ять кліматичних поясів і твої 36,6 за Цельсієм, її віковий спокій і велич і твою діарею дріб’язкових думок, фальшивих своєю важливістю. Ні! Не скорити, дійти, доповзти, посидіти на її колінах, заплакати, коли жовтогаряча куля сонця подивиться прямісінько у вічі, побачити снігову шапку Кібо, яка може сплисти талими водами вже ближчими десятиліттями…

Вранці наступного дня за воротами національного парку наша група збільшується на 30 осіб. Це місцеві гіди, портери, кухарі. Вгору треба нести все: газові балони, тенти, обідній бліндаж, стіл, продукти в портативних холодильниках, наші великі рюкзаки зі спальними мішками та теплим одягом. Для чотирьох місцевих гідів наша мрія дістатися вершини - просто ліцензована робота, з якою вони справляються спокійно і з гідністю. Поіменно зареєструвавшись, підхопивши на плечі повсякденні заплічники, рушаємо.

Ніколи я не мала й гадки, що в Африці є така соковито-зелена, плодовита країна Танзанія з вологим повітрям, саванами, віковічними лісами, альпійськими луками, тундрою, та високогірною пустелею. Отак би й жила в полоні хай і просвітницьких, та все ж стереотипів.

Зелень АфрикиАфриканська сенеція

- Привіт! Мене звуть Барака. Я йтиму з тобою поруч і підтримаю там, де правої руки тобі бракуватиме. Буду твоїм персональним президентом Баракою.- могутній танзанієць, схожий на актора Майкла Кларка Дункана з «Зеленої милі» простягнув мені руку і широко посміхнувся.

 «Catch your breath!» - повторювана ним фраза, з якою я піднялася та спустилася з Кіліманджаро, фраза, з якою я йтиму життям далі. «Піймай свою хвилю! Дихай вільно!» - так я переосмислила її для себе. 
За узгодженням з керівником групи ми йдемо за принципом 50/10, себто п’ятдесят хвилин підіймаємося, десять відпочиваємо. Кожен рухається у своєму темпі, лідери чекають решту протягом десяти хвилин спочинку і відновлюють рух. Все відносне в горах – час, мить, кисень, проблема. Треба дихати і йти! Найкраща медитація!

Сходження на КіліманджароРазом з портером Барака

Після реготу на цих привалах відновити дихання особливо важко. Людина – істота цікава і загадкова. Щоразу протягом п’ятдесяти хвилин я доповзаю до визначеного місця вже кілька разів сказавши собі: «Все. Здихаю! Більше не можу!». Періодично йду з піднятою від ліктя рукою, аби не так набрякала і чиєсь кинуте: «Валюша! Вільна каса!» накриває вибуховою хвилею сміху усіх.

Третій день сходження пролягає через скалисту місцину, інколи коліно сягає рівня носа і тут без могутньої руки Бараки мені ніяк. В ланцюгу людей рухаються портери з тюками на плечах, шиях, головах. Деякі, обливаючись потом, ще й встигають піймати мій погляд, прикласти руку до серця і підбадьорити коротким розумінням.

Ми бачимо засніжену шапку Кіліманджаро! Ми поспішаємо до неї, адже за останні сто років вона зменшилася на 80%. Не те, щоб зникне, поки ми дістанемося туди, нам залишився лише день ходи і ніч сходження.
На черговому привалі ми фотографуємося, дуріємо і по-дитячому радіємо. Ніч сходження… знала б я, що то буде за ніч…

Штурмовий табір Кіліманджаро

Саме оте: «А я думала ніч штурму завтра…» проронила розгублено і здивовано, коли на обговоренні Дмитро чітко розставив усі акценти, сказав, що вранці ми рушаємо до штурмового табору Barafu (4 670), перепочивши, здійснюємо акліматизаційний вихід до висоти 4 800. Вечеряємо і розтягуємо м’язи та суглоби в спальних мішках. Рекомендація «намагаємося заснути» для мене видалася нездійсненною. Тіло може й заснуло б, але гуркотіння серця та пульсація звивин мозку не дозволила цього.

Відповідальний Барака просить показати обмундирування та амуніцію, в якій я йду на «штурм», як би то смішно не звучало, вершини Кіліманджаро. Вивалюю усе привезене з Києва, мовляв, порадь, друже, що саме надягти. Барака бере кожну теплу річ, розглядає і кладе на окрему купу. Уточнює, скільки маю термоштанів і лякає мене, що двох термо і одних захисних поверх буде замало, потрібен ще захист від вітру. Віра в те, що на вершині таки буде -20 приходить разом зі знятими з котрогось портера вітродувами, які барака рекомендує натягти поверх моїх трьох. Зламану руку, кровообіг якої сповільнений, а через виведені зовні гачки шпиць не налазить жодна рукавиця, вирішуємо запакувати в дутий спальний валянок і цупко обмотати вільним шаликом. Уявили цього бійця штурмового загону? Шкода, що було вже темно і немає жодної світлини:)

За рішенням Дмитра ми з Баракою рушаємо першими о 23:00, аби таки дійти до світанку. Решта прудкіші і обженуть нас. До нас долучається Орест, мовчазний дитячий хірург з Варшави. Дехто ще силиться заснути, а психічно врівноважені смачно хроплять в наметах.

Натягнувши все, запакована до кінчика носа, викочуюся з намету, беру в ліву руку палку і йду на «штурм». А, на лобі в мене ще й ліхтарик! Я переконана, що більшість того, що потім знаходить своє місце в «Книзі рекордів Гіннеса» люди здійснили або по дурості, або по незнанню…

Сніги Кіліманджаро в ранковому сяйві

Небо! Боже милий! Яке небо! Чорне, низьке, з яскравими сяючими зірками, до яких можна дотягтися рукою! Але зараз не до епітетів та метафор! Кроком руш. Дрібним крочком, в третину повсякденного кроку. Дихання спокійне, рівне, слова промовляються лише в екстрених моментах, кисню все менше і менше. Ми йдемо. Годину, другу, третю… шосту. Я кілька разів помираю, оживаю і знову йду. Вгору! До вершини! З якою метою? Хтозна… чого тобі не сидиться в комфорті? Заткнись… я тупо йду… просто йду. В голові порожнеча. Жодної думки. Жодної проблеми. Я йду. Ось він момент найвищої медитації! Жодна думка більше не затримується в голові… моя ментальна нірвана…

Боже, де я? Озираючись назад, бачу довжелезну вервечку людей-світлячків, які стартонули за нами, світлячки пнуться в чорну гору, якої не видно, лише миготіння їх ліхтариків додає мені сили йти далі, я вже скільки пройшла! Дійду! Доповзу! Ой, ні! Я підіймаю очі вгору, не бачу гори, людей, лише закручена спіраль ліхтариків вперлася в чорне небо. Я туди не хочу! Так високо! Я йду.

Вже скоро! Скоро Stella point, але ж на інструктажі Дмитро сказав, що наша мета - пік Ухуру, а туди ще близько години. Ось цей напис з привітанням! Ось ця норвежка з бойфрендом. Вона сміється, мабуть, радіє, що дійшла. Який дивний у неї сміх. Чому голосить інша жінка, яку два гіди ведуть попід руки? Ні, я українка, моя психіка загартована, я не збожеволію лише через те, що зійшла на Кіліманджаро…

Де сонце?! Ще ніколи я не хотіла так бачити сонця. Воно обіцяє ось-ось з’явитися, золото розливається навкруг, шапка вулкану Кібо переливається самоцвітами. Холодно. Сльози котяться замерзлими щоками! Сонце!!! Сонце обціловує моє обличчя! Я люблю тебе, сонце!

Ми дійшли! Усі! 
У своєму звіті наш Дмитро напише сухо: «100% сходження! З них - 4 вегетаріанця, 5 всеядних, 1 зі зламаною рукою!»

Група на вершині Кіліманджіро

Піднятися на гору - одна справа, а спуститися з гори - інша. Складніша, адже ейфорія переможця розбалансовує фізично та емоційно. Як в життєвому становленні - поставлена мета продукує прагнення і додає сили в її досягненні. На це націлений увесь потенціал. На спуску ти розслабляєшся, думаєш про себе трішки краще, аніж є насправді. Ти йшов вгору сім нічних годин, втомився протистояти, інерція несе тебе вниз. Прискорення вільного падіння на вертикальній поверхні з галькою та дрібним камінням довершує справу.

Кіліманджаро терпить присутність людей не довго, вона - африканська самітниця, діючий стратовулкан, один подих якого може змінити усе довкола. Низькою температурою та пронизливим вітром гора зганяє непроханих гостей зі свого тіла. Найнесподіванішим, що я могла побачити при мінус двадцяти - наші дівчата, роздягнені до білизни, натягують тонкі сукні аби зробити ефектні фото. Моя хутряна шапка доповнює їх образи і це виглядає направду гарно. Позуємо разом і починаємо спуск до табору. Він займе ще три години.

Мій компаньйон Орест таки підсковзнувся і вдарив ногу. Ми довго йдемо утрьох так само повільно, як і піднімалися. З палками, в сонцезахисних окулярах та капелюхах виглядаємо, як кіт Базиліо та лисиця Аліса з «Пригод Буратіно», Барака - наш Карабас. Решта театральної трупи вже в таборі. Щирі захоплення зустрічних допомагають усвідомити: я зробила це!

Залишки снігів Кіліманджаро

Пообідавши, згортаємо намети, портери кидають на плечі важкі тюки, ми - свої рюкзаки, які за тиждень сходження майже приросли до спин, і іншим шляхом виходимо з цієї кліматичної зони та прямуємо до табору Mweka Camp. Повідомлення про те, що це займе ще сім годин, сприймається, як норма і не викликає жодних емоцій. В кінці дня мій FitBit зафіксує 33 км!

Ні, тут ми ще не побачимо душової кабіни і не змиємо пил гарячою водою, волосся залишиться під тонкою пов’язкою, ми так само спатимемо в спальних мішках, але не кутатимемося в них. Тепло і трохи сумно.

Довкола вже звучить прощальна пісня Hakuna Matata, вранці наші доброзичливі помічники заспівають її для нас, ми обіймемося, обміняємося контактами, роздамо винагороду і спустимося ще нижче - до воріт національного парку.
Отриманий там сертифікат про сходження на Кіліманджаро перегорне цю сторінку мого життя…

Велетенські африканські дерева

…і відкриє іншу - два дні сафарі, гостину у масаїв та переліт на острів Занзібар, місце народження Фреді Меркурі.

Життя триває!
Hakuna matata!

Тому далі буде!

Найближчі дати сходження на Кіліманджаро. Записуйтесь, поки є місця!

Старт Финиш Маршрут Цена Дней
07.10.2019
18.10.2019
2650 $ 12 дней
27.12.2019
07.01.2020
2650 $ 12 дней
08.01.2020
19.01.2020
2650 $ 12 дней
02.03.2020
13.03.2020
2650 $ 12 дней


Хотите так же? Просто напишите, а об остальном позаботимся мы

Поделитесь с друзьями:
5