І це бажання не зникає — ні від подорожей на море, ні від відвідування туристичних Мекк України та Європи.
Придушуєш його обов’язками — сім’я, робота, щоденний ритм. Але воно пробивається чіткою відповіддю «Хочу» на чийсь рілс або пост в Інстаграмі.
Так сталося з маршрутом Camino Podolico, що проходить Вінницькою та Хмельницькою областями.
«Хочу, але страшно йти самій» — ця думка постійно крутилася в голові. Читаючи про маршрут, я натрапила на сайт Kuluar.
Похід із досвідченим тимлідером, ночівля в наметах — ось воно, те саме. Швидкий зворотний зв’язок від Kuluar і я вже складаю список, що брати в похід.
Забронювала квитки на потяг, забила сумку теплими речами, бо прогнозують заморозки вночі. Так, саме сумку, бо не маю великого туристичного рюкзака.
Та то не біда: речі їдуть у машині супроводу, а з собою — лише невеликий рюкзак для пляшки води, дощовика, якихось смаколиків і аптечки.
Вінниця, вокзал, переїзд на місце зустрічі. Трохи заспані, трохи втомлені — але кожен у передчутті подорожі. Група збирається, знайомиться, приглядається.
Тимлідер Віра — весела, тендітна дівчина — швидко всіх розбуркує, і ми юрбою рушаємо в дорогу.
Перший день, всупереч прогнозу, дарує неймовірну погоду. Річка Південний Буг — як дороговказ: ідемо вздовж берега, в тіні лісу, а неймовірні пейзажі витісняють із життя всі турботи.
Повітря насичене киснем, простором, життям. Ковток за ковтком - і щось змінюється всередині, духовна втома відступає, сірі будні залишаються десь позаду, а замість них щось нове, приємне, живе.
Увечері, втомлені й щасливі від здолання першого відрізка шляху, валимося «без ніг» на свої каремати.
Попереду ще холодні ночі, кілометри дороги, натерті мозолі, але моя внутрішня дитина вже взулася і тягне мене йти далі. Далі по маршруту та глибше — у своє відчуття життя.
Ранкове сонце пробивається крізь щільну тканину намету, намагаючись розбудити.
Але ти вже давно не спиш — лежиш і слухаєш концерт лісових птахів, на який потрапив випадково, без запрошення. Хочу слухати ще й ще… Та дорога чекає. І вона не питає, чи готовий ти.
Рятує те, що йдеш на захід — принаймні зранку сонце не б'є в обличчя, а м'яко штовхає вперед. Степовий вітер висушує змокрілу футболку.
Пил польових доріг осідає на взутті — мовчазне нагадування про пройдені кілометри.
Натерті ноги просять зупинки, але ти вмовляєш їх пройти ще трішечки — он до того дерева, до вершини пагорба… а там уже й місце для ночівлі.
Зелена поляна, по якій вранці гуляла косуля, вже чекає втомлених подорожніх. Поруч — синє дзеркало води, що дарує прохолоду.
Намети. Вечеря. Вогнище. Денна втома і біль згоряють у полум'ї вечірнього багаття. Прохолодний вечір просить поділитися теплом, накопиченим за день.
Далекі зірки над головою, потріскування дрів — і ще один концерт, уже вечірній, від ставкових мешканців.
І саме тут, між зірками і тишею, розумієш: те, що здалося важким — було потрібним.
Кожен кілометр, кожен підйом, кожна натерта п'ята — усе це не перешкода, а частина шляху.
Цей маршрут не про прогулянку. Це про випробування себе — кілометрами, денним сонцем і вечірнім холодом. Про те, щоб пізнати себе глибше, щоб відчути, на що здатен.
Це про насолоду світанками і заходами, співом птахів і кумканням жаб, це про теплий вогонь багаття і холодний вогонь зірок.
Про незнайомих людей, які діляться теплом і досвідом. Про радість від маленьких досягнень. Про енергію й натхнення, що народжуються в контакті з природою і людьми.
Велика подяка тимлідеру Вірі Волошиній, яка вселяла впевненість, надавала підтримку, не залишала сам на сам із проблемами й завжди знаходила вихід із ситуації.
Вона супроводжувала подорож цікавими історіями про пам’ятки, що зустрічалися нам на шляху, про сільські громади, через які ми проходили.
Дякую за увагу й гарний настрій, який вона дарувала, за смачну їжу — особливо сподобалися борщ і паста з тунцем, оливками та сиром.
