Чому? Як? Зірвалися у прірву? Гірська хвороба? Погода? Замерзли?
Людська трагедія. Вони, як і ми, їхали трохи вирватися із постійного соціального стресу. Трохи випробувати себе на міцність. Відпочити в гарній компанії. Набратися незабутніх вражень.
В результаті — п”ять трупів. Молоді люди — 30, 40 років. В голові не вкладається…
Тому я подумки повертаюся до нашого сходження.
Арарат лише трохи нижчий — 5137 метрів. Теж нелегкий шлях. Наприкінці — глетчер, кішки на ноги і вперед.
Втома. Щодня йдемо не лише вгору, а і вниз. 1000 метрів по вертикалі за день, радий, коли дійшов. Але Максим, наш провідник і добрий геній, жене вниз, з гори. Так треба. Це одна з необхідних умов акліматизації. Акліматизуватися, звикнути до гірського клімату і браку повітря, треба, щоб не розвинулася гірська хвороба, від якої ніхто не застрахований.
У мене в аптечці є “ліки” від цієї хвороби. У них є лише один недолік — вони не завжди і не всім допомагають. Тому вони залишаються лежати недоторканими, а я разом з групою ходжу вгору і вниз, знову вгору і знову вниз.
Я не хочу захворіти на “гірнячку” — з набряком легень і набряком мозку, і часто з летальним кінцем.
Розслідування трагедії на Кавказі ще не завершене. Але 39-літній альпіністці з Якутії на Ельбрусі стало погано вже на висоті в 5000 метрів, ще до негоди. Вона разом з гідом спускалася вниз — єдиний спосіб врятуватися при гірській хворобі — але дорогою втратила свідомість і померла.
Від чого? Для гірської хвороби не конче потрібні 5000 метрів. Деякі починають блювати і ставати агресивними (симптоми!) вже на 2500.
Я лежу вдома на дивані і подумки дякую Максимові за те, що ганяв нас вгору і вниз, але зате ніхто не захворів, ніхто не зламався дорогою і не поламав собі ні ноги, ні руки, за те, що всі, уся група, дійшли до вершини і побачили сонце в туманному мареві, лискучий лід і інші гори — під собою. “Під”, бо Арарат — найвища вершина Туреччини.
З Максимом я знайомився за його сторінкою у Фейсбуці. Чесно кажучи, у мене є чималий вибір: на Арарат водять чимало німецьких і австрійських фірм. Я вже давно живу в Німеччині, тому мовних проблем не було б…
Я шукаю не просто фірму, яка поведе мене на вершину. Я шукаю НАДІЙНУ, СЕРЙОЗНУ фірму.
Мені 68 років. Гірського досвіду трохи є, але не на 5000 метрів. А там не лише “гірнячка”, там просто від нестачі повітря можна “хекнути” і не встати. На цій висоті кисню в повітрі удвічі менше, ніж на рівнині. Якщо залетіти туди на гелікоптері і лягти на вершині на дивані, то все одно дихати треба удвічі частіше — щоб отримати звичну норму кисню. Але я хочу без гелікоптера, а пішки. Ногами. Своїми двома. Із хоч невеликим,але рюкзаком. З важкими бутсами, з “кішками”, з двома палицями. Замотаний у теплу одіж, бо на вершині в середині вересня мінусова температура і вітер. Тому хекаєш не лише від нестачі повітря, але і від непомірного фізичного навантаження.
Я написав: удвічі частіше дихати. Є ще одне технічно коректне порівняння: уявіть собі, що на такій висоті у вас не дві легені, а лише одна… Бррр…
Я хочу не СПРОБУВАТИ дійти, а дійти. Тому я шукаю гарну фірму — не гарних пацанів, не зірвиголів, не “море по коліно”, а досвід і відповідальність.
Зроблю ремарку: я сказав, що неодмінно хочу дійти до вершини — але не за всяку ціну. Я пообіцяв собі, що як тільки помічу, що заслаб, що зі мною “щось не те”, то одразу вниз — без “на характері”, без “зціпивши зуби” вгору. Я знаю, що це звучить неромантично, але безпека і здоров”я стояли для мене на першому місці. Краса гір, природа, безкрайнє небо — на другому. Сміливість, хоробрість, мужність і відвага — на останньому.
Те, що це була правильна філософія, показав через тиждень після нашого повернення Ельбрус: там група вже вибилася з штурмового графіка, знала, що наближається негода — і все одно подерлася вгору. І гіди їх не зупинили. Не переконали облишити намір… А ПОВЕЛИ їх туди. Як виявилося — на смерть.
5 трупів.
В одному з постів у ФБ наш “сніговий барс” Максим написав про “вміння вчасно розвернутися” — правильне вміння, якого багатьом, як видно, не вистачило.
Максимові мало років. Але він уже був не лише в Туреччині, але ходив у Норвегії, у Тібеті й на Тянь-Шані — складні туристичні маршрути, складні альпіністські сходження. У свої молоді роки він уже провів за різними маршрутами понад 600 туристів. Без пригод. Без проблем.
У мене виникла до нього довіра. А в горах це немало.
Максим працює в українському турклубі “Кулуар”. Як я вже сказав, вибір на “Кулуар” випав не від того, що інших не було. Були і є, але…
Колись я ходив Карпатами, і вже внизу, в Івано-Франківську, скаржився якомусь таксисту на трохи невдаху-гіда. Таксист подивився на мене здивовано і промовив: “Треба ходити з “Кулуаром”.
З того часу я до “Кулуара” приглядався. Набір маршрутів мене вразив — Португалія, Туреччина, Непал, Південна і Північна Америка, Африка, Альпи, Середня Азія… Тут справа не в географії, а в тому, що досвід набирається не лише в Карпатах. Абсолютно суперова Інтернет-сторінка, море корисної і дуже детальної інформації, багато розповідей про гори — і не лише про красу і ландшафти, а й про технічні й фізичні складності. Засновник клубу — не просто грошодавець, який “розкручує бізнес”. (Ще раз повернуся до Ельбруса: один із знавців справи на запитання, чому недосвідчену групу повели на високу гору в “міжсезоння”, коли ризик різкої зміни погоди дуже високий, відповів просто і зрозуміло: “Заробити хотіли побільше”.) Так от, при тому, що будь яке турбюро — бізнес, в мене склалося враження, що гроші все ж таки стоять для “Кулуара” після їхньої любові до гір. А засновник фірми не п”є пиво на Мальдивах, а ходить на Еверест.
Для мене це було важливо. Що я для них не просто клієнт з гаманцем, а член команди.
…З Арарату ми всі повернулися щасливішими, ніж були до того. Враження від Гори супроводжуватимуть кожного з нас довгі роки, десятиліття, все життя.
Дякую всім тим, хто розділив зі мною радість вершини. Дякую суворому, але справедливому Максиму за його тихе, непоказне вміння вести за собою і відповідати за людей. Дякую, “Кулуар”.
