Зараз 22:43, нарешті ми в колибі на озері Марічейка, через 5 хв вечеря… Стомився і хочеться спати. Рюкзак вийшов десь під 28 кг. Важкувато не тільки мені, а й рюкзаку. З кожним кроком він рипить, а я сопу — така собі пара друзів) Але для сьогоднішньої вечері потрібна була банка тушонки, а це мінус 370 г, завтра нам має бути легше!). В цьому році я старався зробити його легшим. Змінив майже все спорядження, відкинув те, що в тому році не згодилось. Та все ж ваги показали 18 кг, і я не знаю, що ще виложити, ніби все потрібно. Тим паче, що згідно прогнозу погоди в останні дві ночі має бути -23… А з турклубу ще добавились продукти, бензин, снігоступи, кішки, льодоруб… А ще намет та лавинна лопата, які ми розділили на трьох. Запихнути та закріпити все це до вже і так набитого рюкзака ще та морока!)
Пройшов рік з минулого походу, а я ніби й нікуди звідсіля не виїжджав. Нічого тут не змінилось за рік…Та ж колиба, той же булер’ян… Ті ж дерева та сніг… Тільки трохи інші відчуття та друзі. Піднімаючись в темряві зі своїм нелегким товаришем, я знову думав: якого біса я це роблю? Але потім на привалі, дивлячись в обличчя друзів та підколюючи жартами один одного, я знову думав: та ні все нормально… А потім знову… Зараз я знаю, відповідей на такі питання на початку маршруту ніколи не буде… А ще, як згадаєш, що ще цілих шість днів попереду, то взагалі стає не по собі… Мовчки я піднімався вже під світло ліхтаря, стараючись налаштовуватись на позитив та не відставати від групи. А ще трохи вище буревій повалив багато дерев і підйом сповільнився… Бензопили ж ніхто не брав))
Цього разу було дві групи, по одному гіду на кожну. У нас було 8 людей та гід Коля, а інша група — тільки три людини плюс гід Костя. Та останні два дні після душевної вечері в колибі ми вже не розділялись та йшли разом. Коля й Костя досвідчені та цікаві гіди турклуба Кулуар, з обома я вже був знайомий раніше, про безпеку та цікаву подорож можна було не хвилюватися. Ще можна написати про соло-мандрівника Колю, який вирішив ризикнути та пройти цей маршрут в одиночку. Час від часу ми з ним перетинались та разом ночували в першій колибі.
Отже, повечерявши в цю ніч, як каже наш Коля, на смак так собі, але дуже калорійної їжі, швидко ліг спати разом з усіма в колибі на полику. Нарешті я в своєму улюбленому зимовому спальнику! Я навіть за ним скучив, цілий рік він пролежав у мене в шафі, очікуючи зими) Мабуть, це наступний мій друг після рюкзака). Залізши в нього з головою, відчуваєш себе, немов в окремій кімнаті… Дуже тепло та комфортно) Відключився відразу… Щось снилось, хтось хропів… А мій товариш Сергій спав на горищі, на яке щось мені не хотілось сьогодні лізти, хоча й планував…
Ранок прийшов швидко, та виспатись все ж вдалось. В колибі похолодало, а наш Коля вже розігрівав пальники, обіцяючи приготувати щось смачне на сніданок. Збирались не особливо поспішаючи, так як сьогодні задача вибратись на вершину гори Піп Іван. Погода сприятлива, часу достатньо… На вершині ми були близько 15:00. Підніматись було не дуже складно, вітер та мороз були незначні. Та пейзажами Піп Іван сьогодні нас не порадував, гори сховались в хмари. Цю ночівлю на вершині ми з товаришем планували здійснити в іглу, побудованій на початку січня Пашою Кротюком, гідом січневої експедиції. Іглу — це така зимова куполоподібна халабуда з прямокутних і трапецієподібних плит снігу або льоду. Та, на жаль, її дуже замело, розкопати складно, тим паче, що точного місця її розташування ми не знали… Вирішили ставити намет. Та, розкопуючи місце під свій намет, наші друзі, Вітя з Русланом, випадково наткнулися на Пашину споруду. Ну що ж, мрії збуваються, спимо в іглу! Ще трохи розкопавши вхід та захистивши його сніговими стінами, приміщення було готове для прийому гостей! Всередині було все ідеально і просторо! І було не холодно та головне — дуже тихо!Одним словом, спати було класно!
Другий ранок був тихий та морозний… Так як ми спали на свіжому повітрі, то добре виспались та прокинулись найперші. Було десь 6:30, градусник показував біля -15, вітер стих. А вершина, мабуть, по домовленістю з хмарами, відкрила нам свої дивовижні пейзажі! Це було фантастично! На це можна дивитись безкінечно! І тут теж все було немов в тому році, краєвиди майже не змінилися! Поробивши фото-відео сходу сонця та дивовижних панорам, швиденько поснідавши, рушили далі.
На сьогодні на нас чекало оз. Несамовите. Відстань значна + багато вершин… Дземброня, Бребенескул, Ребра…На жаль, моя улюблена вершина Гутин Томнатик залишилась без гостей… Вона знаходиться трохи в стороні від маршруту і не було часу, щоб на неї підніматись. Цілий день ми йшли в швидкому темпі, на хребті ночувати ніхто не хотів. Постійно дув сильний вітер, періодично відкривались пейзажі, з’являлось сонечко… Під вечір ми все ж дійшли до Несамовитого. Ночівля тут без варіантів, тільки в наметах. Знову побудова снігових мурів, встановлення наметів. Далі вечеря та спальник.
Ранок знову наступив швидко, сон був так собі, в іглу мені більше сподобалось. Сніданок, збір спорядження — і вперед! Сьогодні ми маємо піднятись на Говерлу! Туркул, Данциж, Пожижевська, Брескул… І ось ми у підніжжя цієї величної вершини. Зазвичай на горі багато людей, і це мало кому подобається. Але що поробиш, все ж таки найвища гора України! А дорога до турбази Заросляк робить підйом на неї відносно доступним. Та це не зменшує красу та велич цієї гори! Для мене це знакова вершина і дійти до неї по нашому маршруту, та ще й піднятись — це вже неабияке досягнення!
Підйом проходив в білій мляві та, як на мене, дуже швидким темпом. В 17:30 ми нарешті були на вершині! Багато раз був на Говерлі, та взимку вперше!Також вперше на вершині я не побачив інших людей! Ось коли сюди потрібно йти! Та гарними краєвидами Говерла нас не порадувала, все було в хмарах. Пофотографувавшись та перепочивши, ми швидко пішли вниз.
Ночівля планувалась в колибах на перемичці до г. Петрос. Зона лісу нас зустріла вже в повній темряві. Насипало багато снігу, йшли в снігоступах, кожен думав про щось сво А я періодично дививсь вверх, надіючись побачити зоряне небо, яке я колись тут бачив влітку, подорожуючи цим маршрутом з племінником. І тут Коля зупиняє групу! Попереду лавинонебезпечна ділянка! Це був такий собі кулуарчик з великим кутом нахилу шириною метрів 50, засипаний свіжим снігом. Вивчаючи сніговий покрив, Коля в одиночку його переходить та дає команду обережно переходити цю ділянку всім по одному. Це було дійсно небезпечне місце і, якби я йшов сам, можливо, я б його і не помітив, принаймні, спочатку. Та нарешті останній товариш нашої групи на іншій стороні. Рухаємось далі, колиби вже давно зачекались на гостей.
Наступив ранок п’ятого дня походу. В цей день по плану ми мали б підійти до Петроса, щоб на наступний ранок його штурмувати. Відстань до наступних колиб для ночівлі кілометрів п’ять, збирались неспішно, часу достатньо. Та, підійшовши в другій половині дня до колиб, вияснилось, що не все так просто з приміщеннями. Одна вже зайнята іншою групою, а інші побудови або непридатні для ночівлі, або добре зачинені. Я вже налаштувавсь на ночівлю в наметах або краще в снігових печера Та наш Коля все ж зумів нас розмістити в одній колибі. Залізли ми туди як миші, це потрібно було бачити. Всередині було все ідеально, наскільки це можливо в горах. Тут була гарна буржуйка з запасом дров, великий стіл та полик. Розтопивши грубку, Руслан, який в подібному поході вперше і в якого, мабуть, перехоплювало дух від емоцій, вирішив підмінити Колю та приготувати нам щось смачне по своєму рецепту. А Андрій з паралельної групи приготував якийсь найсмачніший коктейль. Посиділи ми дуже душевно! Все було по простому та по справжньому. Всі тут були такі, якими є дійсно! Смішні історії, анекдоти. Все було таке знайоме, немов минуле життя в подібній колибі я й прожив)))
На шостий день походу підйом мав бути о 5:00 ранку. Згідно прогнозу наступного дня ,вікно в нас до 12:00, а далі штормове попередження. Саме сходження на г. Петрос, мабуть, сподобалось всім. Видимість хоча і була погана, але було дуже тихо й не холодно. Піднімались в кішках, крок за кроком, трохи снігу, трохи льоду з камінням. І коли я вже перестав думати, коли ж вже та вершина, показались її силуети. Засніжений хрест з капличкою. Близько 12:00 ми були на г. Петрос. А це означало, що програма виконана, нам вдалось! Ми на останній вершині Чорногірського хребта! На цей час вже піднявся вітер, який трохи розігнав хмари та відкрив нам сонце з дивовижними пейзажами. Хмари то відкривали пейзажі, то закривали, а сонечко пригрівало, і не хотілось нікуди йти з цього казкового місця. Та Коля підганяв, вітер посилювався. Що ж, прощавай Петрос! Десь через годину вершину накрила темна хмара, а вітер став штормовим. Не заздрю тим, хто, можливо, був на вершині, але ми вже підходили до зони лісу. Тут було тихо та сонячно. А ще було дуже красиво, ну точно як з дитячих казок!
Остання ніч в горах була на полонині Шесса в нашому наметовому містечку. Тут нарешті ми розвели справжнє вогнище, запах диму від якого й досі в моїй кімнаті. Та найкраще я зігрівся тоді в своєму спальнику, куди попередньо положив хімічну зігрівайку! В цей вечір ми в черговий раз згадали про долю нашого Колі соло-мандрівника, який вже раз був заблукав, та все ж вийшов на нашу групу. Ще в колибі на озері Марічейка я записав його номер на всяк випадок і подзвонив йому. Він був уже дома, живий та здоровий. Йому вдалось дійти до Говерли та піднятися на неї, після чого повернув до найближчого села. Каже, що коли був знесилений, зустрів на хребті привидів у вигляді солдатів наполеонівської епохи. Дуже це було ризиковано з його сторони. На наступний день ми вже були в с. Ясіня.
Ну що ж, похід завершений, ми це зробили! Всі живі та здорові, а головне — щасливі! Дякую турклубу Кулуар та друзям за чудову подорож! А ще за чергову спробу перевірити свої можливості! Все було на найвищому рівні!
До зустрічі на новому маршруті!
«Життя одне, життя дороге, жити потрібно попри все. Гори на це натякають недвозначно, поселяючи в душі просту, але зрозумілу радість… Радість від того, що живеш!»
Смоляр Л.
