Так, через кілька годин з’явиться втома і голод. Захочеться зняти важкі черевики і випити гарячого чаю зі снікерсом. Прийняти душ, зрештою. Але зараз цього немає. Ти йдеш і насолоджуєшся моментом повної самотності в Гімалаях. За часів, коли навіть на сходження на Еверест шикуються черги альпіністів, такі моменти особливо цінні.
І таких моментів було справді багато на треку до Ло-Мантанга. Як так вийшло? Цьому сприяло кілька факторів. Перший – це час проведення треку. Коли ми проходили чекпост у Верхній Мустанг ми були 186-ми туристами цього року. Коли ми проходили чекпост на треку до Аннапурни, ми були 226 за цей день. Відчуваєте різницю? Щоб отримати насолоду від самотності, час було обрано ідеально. Нехай фотографії не такі соковиті, через брак зелені, і фестивалів ми не побачили, але за цим можна буде повернутися.
Другий фактор – це наша команда. Як я говорив, усі досвідчені, вже бували в Непалі і цілком самостійні. Під час шляху кожен йшов у зручному темпі, переслідуючи свої цілі. Зустрічалися в ключових точках – на перевалах, у селах. На мене ж була самопокладена (і схвалена групою) місія знімати таймлапс, тому я взагалі плентався позаду. Часто, за кілька кілометрів. Звичайно, нерідко ми ходили всі разом, але в даному треку по Непалу це не було обов’язковим.
Це третя частина фотозвіту про подорож Кулуаром до верхнього Мустанга. Якщо не читали, спочатку рекомендую першу та другу частину.
Закінчимо з лірикою і повернемося в наші аскетичні будні. Сьогодні ми йдемо в Ло-Мантанг, столицю королівства Ло. Наш локал гід Сантош уже готовий до виходу і чекає.
Взагалі, кожен ранок у нас проходив приблизно однаково. Відразу після сніданку в холі з’являвся Ед із зібраним рюкзаком, за кілька хвилин виходив Ігор. Потім збирався я і всі разом ми чекали на Сашу. Чекали не дуже довго, але достатньо, щоб щиро зрадіти його появі і придумати кілька дружніх жартів))
А ось і Сашко бадьоро крокує дорогою, наближаючись до чергової ступи.
Сиджу, керую часом. Захотів – уповільнив, захотів – прискорив.
Дорога до Ло-Мантанга пролітає швидко. Ми вже не ходимо, а майже бігаємо по горах. Ед так точно. Серед оксамитових гір уперше показалася столиця королівства. На пагорбі за містом можна побачити залишки фортеці Аме Пала – засновника міста і всього королівства Ло.
Заселяємося в готель і йдемо вивчати столицю. Трошки інформації про неї, щоб ви розуміли про що йдеться.
Мантанг – плідна долина, саме так раніше називалося все королівство. Але назву було змінено на Мустанг, більш звичну слуху західних туристів. А ось назву столиці не змінили. Заснована вона була Аме Палом 1380 року. Ло-Мантанг ще називають “місто за муром”, адже справді – все старе місто заховане за муром, і лише нещодавно почала розвиватися туристична інфраструктура за його межами. По периметру стіни проходить дорога. Тут уже нікого не здивуєш ні автомобілем, ні мотоциклом. Населення містечка – близько 1100-1300 осіб влітку і 300-500 взимку. Більшість жителів як столиці, так і всього королівства зимувати йдуть у тепліші й обжиті краї – Покхару, Катманду та Індію. Далеко не всі йдуть до Тибету, оскільки кордон закритий. Ті, хто залишаються, перебираються жити за стіни. За словами місцевих, набіги розбійників-мародерів у зимовий час тут не рідкість. Висота, на якій розташоване місто – 3 700м.
На вуличках Ло-Мантанга дітвора гуляє в сучасному одязі.
Так переносять каністри з паливом, водою або чимось іще.
Тим часом Ед крутить великі барабани.
Місцева сходження. Люди старшого віку носять традиційний одяг. Прядуть, спілкуються, займаються своїми справами, нікуди не поспішають. Життя йде своєю чергою.
Здається, сивина їм не знайома.
Ми ж купуємо квиток за 10 дол і йдемо вивчати місцеві монастирі та музей. Ступа служить непоганою парковою для мотоциклів.
Цілими днями цей дядечко крутить барабан.
Маленький будист.
У храмах і музеях фотографувати не можна, та й темно там. Чернець-поводир розповів про сансару, про буддизм і особливості їхнього життя. Після чого ми вилізли на оглядовий майданчик. Вид на королівський палац – найвищу будівлю столиці. Ніхто не має права будувати таку саму висоти або вищу.
Типові вулички внутрішнього міста. Тут багато різної худоби. Кіз і овець вирощують на продаж у Покхару на фестивалі, коней і віслюків використовують для перевезення вантажів, джобки (суміш яка і корови) допомагають на полях, тягаючи плуг та інші інструменти. Відходи тварин використовують як паливо.
Будинки Ло-Мантанга. На кожному даху сушаться дрова.
Вечорами всі жителі ходять кору навколо стін міста. Ця традиції збереглася ще з часів Аме Пала, але тоді вона мала практичне значення – потрібно було перевіряти цілісність стін. А зараз – лише ритуальне. Свою кору пройшли і ми.
Наступного ранку ми взяли коней і поїхали дивитися монастирі CHHOSER. До слова, селище розташоване менше ніж за 10 км від Китайського кордону. Для мене з Сашею це була перша прогулянка на конях.
Конячки нам попалися смирні, і змусити їх бігти хоч трішки швидше було вкрай складно. Але я й не намагався – моя тільки місяць тому пригнана з Китаю і ще повністю не звикла до туристів. Хлопці щось виглядають.
Незвичайна картина – Ед ззаду. Найчастіше він виривався вперед, не тільки пішки, а й на коні.
У Чосері місцеві попросили ліків від кашлю, дав їм усе, що було з собою. А це гесто – всього дві штуки стрепсілсу. Пофоткав дітвору, за це попросили донейшин. Дав пару рупій.
Сопливе малятко
Перший монастир, до якого ми йдемо – печерний, називається Sija Jong Cave. Зараз до входу вже зробили сходинки, щоб бідні туристи не позбивали собі коліна.
Наша провідниця часу даремно не гає. Поки ми блукаємо 5 поверхами чосера, в її руках з’являється веретено.
Рельєф навколо просто казковий.
Наступний монастир червоний – Lo-Nifu Gumba. Монастирю понад півтисячі років, тут зберігаються найстаріші книги, доторкнутися до яких нам не дозволили. Ну і правильно, якби кожен турист їх торкався, дуже скоро від книг нічого б не залишилося. Це діючий монастир, і в теплу пору року тут мешкає 35 ченців, але зараз вони ще в Покхарі.
Дорогою натрапляю на загін із маленькими козенятами. Дуже милі.
Побачивши мене, підбігли, почали бікати й лізти на стіну. Видно звикли, що їх годують люди.
Тут же з’явилася жінка і почала випрошувати грошей на харчування для козенят. Уже навіть у верхньому Мустангі багато жителів жебракують у туристів. Дуже шкода, що так. Це псує враження. Тим часом місцева дітвора ріжеться в карти. Взагалі, місцеві дуже азартні і можуть цілими днями грати в карти, кістки або якісь свої ігри.
Саша виліз приміряти залізного коня. Наші ж стоять зліва.
Дорога назад не менш мальовнича, ніж туди.
Малеча чергує на брамі.
Бачили багато пилових бур і в одну навіть потрапили.
Ближче до Ло-Мантанга запримітив чудову точку для зйомки. Спішуся і відпускаю нашого гіда з хлопцями в місто, сам потім дійду. Чесно сказати, набридло мені тягнутися на конячці, та й коліна від неї болять. На своїх двох якось надійніше.
Ло-Мантаг – столиця королівства Ло.
А в стінах міста життя все те саме – малеча допомагає батькам у господарстві.
Сьогодні ми ще сходили в Monastic Museum, де ближче познайомилися з побутом і традиціями Мустанга.
За планом, ми мали провести ще один день у столиці королівства, але вирішили цього не робити, а змінити маршрут і зробити гак до Мукхтінатха, щоб захопити по-максимум за поїздку.
Так само вирішили йти з Ло Мантанга не в Дакмар, як планувалося спочатку, а в Чамі. Це трохи далі, але у своїх силах ми вже не сумнівалися.
Стежка неспішно повзе вгору, висота близько 4000 м.
Незабаром виходимо на найвищий на треку перевал Маранг – 4 300 м (на карті 4 230).
Йдеться легко. А ось і своєрідна брама з чортенів і прапорців.
Це монастир Char Gumba. Тут зупиняємося на чаювання. Асортимент вельми скромний – є тільки чорний чай і кокосове печиво. Зате дуже автентично. Чернець наминає дав бат.
Навколо монастиря безліч чортенів.
На годиннику 12.00, а значить час вітру. І він не змусив себе довго чекати, дме справді сильно, так ще й вітер холодний. Видно з гір несе негоду. Намагаємося поспішати.
Але пейзажі навколо такі, що дуже складно змусити себе не фотографувати. Та й навіщо?
Сашу приберемо з кадру, вийде так.
Цю казку нам подарувала верхня стежка, яка не спускається в Гелінг. Фото не передає відчуття, але там дуже красиво. Повірте.
Дакмар знаменитий своїми червоними скелями. Дійсно вражаюче.
Сідаємо не перекус, двері в лоджу доводиться зачиняти на засувку, вітер вирує так, що в іншому разі загрожує їх вирвати. Але нам ще годинку до Чамі. Дорогою помічаю ще одне місце для зйомки, доведеться затриматися, поки хлопці тікають уперед.
Знімаю. Погода поступово псується. Хмари пливуть із якоюсь неймовірною швидкістю. Починає капати дощ. Час зачохляти камеру, вдягати дощовик і бігти. Що й роблю.
Вітер в обличчя. Дощ не сильний, але з крупою. Крупа неприємно б’є по шкірі. А в серці якийсь дитячий захват. Дуже подобається і дощ, що б’є в обличчя, і стрімчаста стежка, і пориви вітру. У повному захваті, трохи вимоклий, приходжу в лоджу. Мужики повністю поділяють мої емоції з приводу погоди, всім дико сподобалося.
На цьому закінчимо третю частину. Далі на нас чекають соляні шахти, амоніти, 108 джерел у Мукхтінатхе і село бон. А також не виліт із Джомсонаї і 150 км дороги майже за 10 годин у Покхару на джипі.
Подорож у верхній Мустанг – частина 1
Подорож у верхній Мустанг – частина 2
Подорож у верхній Мустанг – частина 3 – це вона і є