Якось хтось написав мені про Гімалаї. Я жахнулася і вирішила, що ці люди з якогось іншого світу. Ви серйозно? Я? Я ніколи не зможу йти справжніми, серйозними горами.
Проте минав час. І на екрани вийшов фільм “Еверест”. Виходячи із зали кінотеатру в сльозах, я відчайдушно заздрила героям історії. Ми посварилися з друзями: “Олю, ти уважно дивилася фільм?! Більшість героїв взагалі-то загинула. Навіщо це все??”. Але я знала, навіщо. Тепер знала.
Відтоді в мені зародилася мрія: дійти бодай до базового табору Евересту. Побачити гору на власні очі. Вдихнути те саме повітря, яким дихали безліч сміливців, що підкорили найвищу вершину світу. Але я, як і раніше, боялася і віджартовувалася, що піду на пенсії, коли не буде чого втрачати.
І ось улітку ми випадково заговорили про Непал, коли думали, куди вирушити в мою традиційну поїздку на день народження. Уже 8 років у мене є традиція зустрічати початок свого нового року десь далеко від рідного міста. Це було як уві сні: щойно ми озвучили ідею, а вже за кілька тижнів купили квитки до Катманду і забронювали тур.
Невже мрія ось-ось здійсниться?..
З 2006 року ми з чоловіком подорожуємо самостійно і встигли побачити за ці роки вже дуже багато країн. Власної дурні, відверто кажучи, у нас із надлишком. Але все ж ми не божевільні. 🙂 Ретельно зваживши всі за і проти, ми вирішили переплатити, але не йти в трек до базового табору самостійно. Віддатися професіоналам, які візьмуть нас за ручку і поведуть у гори. Ми ніколи не піднімалися вище 3000 метрів і гадки не мали, як наші організми поведуться в екстремальних умовах. Та й спортсмени з нас ще ті… Особливо я.
Чому саме Kuluar? Просто збіг. Як я тепер розумію, неймовірно щасливий. Бо все вдалося навіть не на 100, а на 300%.
Ми шукали тур на певні дати. І тут зійшлося все: і час, і вартість, і маршрут. Ба більше, про маршрут через озера Гокіо ми навіть не знали, коли починали пошуки. А дізнавшись, одразу обрали, лише глянувши на фотографії.
Так ми опинилися в команді з восьми людей. Зараз уже смішно згадувати, скільки було безглуздих побоювань. Що за люди будуть, як знайдемо спільну мову. Вони всі розвіялися в першу ж мить, під час знайомства. Чуйні, веселі, молоді, цікаві. Усі мандрівники з багажем історій, закохані в гори. Чудова компанія! А коли ви постійно перебуваєте поруч одне з одним цілодобово: лізете в гору пліч-о-пліч, чистите зуби біля спільного умивальника, чекаєте ранкову кашу, стоїте в черзі до туалету, чуєте, як товариш крутиться уві сні за стіною і кашляє, – комфорт у спілкуванні та почуття гумору стають однією з головних умов успішної подорожі. І в нас усе склалося.
Я не описуватиму маршрут і не писатиму про все докладно. Це вже зробив у своєму звіті “Побачити Еверест і вижити!” мій чоловік. 🙂
Я розповім лише про найяскравіші спогади. Щоденник надзвичайно вразливої і не дуже спортивної дівчини, яка вперше вибралася у великі гори.
Після прильоту в Катманду нас зустрічав інструктор Саша. Спершу я сумнівалася, навіщо нас зустрічати, але в перші ж хвилини, коли на мене налетів натовп таксистів, носіїв і просто людей, що галасували від нічого робити, я подякувала Всесвіту за цей щедрий подарунок від організаторів.
«Там хтось гатить кулаком по нашій машині!» – нажахано округлила я очі, щойно сівши в таксі.
«А, не хвилюйся… – позіхнувши, відповів Саша, – це місцевий парктронік.»
Непосвяченого Катманду збиває з ніг і бентежить. Брудний, запилений. Правил дорожнього руху немає як таких. Кожен їде, як вважає за потрібне. Велосипедисти, мотоциклісти, велорикші рухаються, наче молекули в броунівському русі. Перебувати в машині просто страшно.
Пам’ятаю, як дивилася на Сашу, слухала його спокійний голос, сміялася з його жартів і поступово дедалі більше розслаблялася. У нас був свій надійний оплот спокою. Саша з перших же хвилин вселив упевненість, що все буде добре.
Рано-вранці, задовго до світанку, ми спакували видані нам баули, попрощалися із ситим комфортним життям, зітхнули й виїхали з готелю в Катманду, щоб устигнути на наш рейс. Я раз у раз витирала спітнілі долоньки і бурмотіла афірмації. Мене трохи тіпало від страху і хвилювання.
І ось причина. 2010 року канал History Channel назвав аеропорт імені Тенцінга і Гілларі найнебезпечнішим у світі. Він розташований на висоті 2900 метрів. Тут дуже коротка злітно-посадкова смуга – всього 527 метрів, і до всього вона має ухил 12%. З одного боку 700-метрове урвище, з іншого – висока гора. І можливості піти на друге коло в пілота просто не існує.
Погода в Луклі надзвичайно примхлива. Як правило, до обіду небо затягує серпанок і з’являються хмари. Часто бувають грози. Тому польоти відбуваються з раннього ранку і десь до 12. І принадність у тому, що ти ніколи не знаєш, коли полетиш. Так, ти заздалегідь купуєш квиток, але прогнозувати подальші події безглуздо. Це Непал. 🙂
Зсередини літачок нагадує маршрутку. Всього 14 місць, по одному кріслу біля ілюмінатора з обох боків, вузький прохід. Тут же на підлозі лежать наші рюкзаки. Кабіна пілотів ніяк не відгороджена, тож усім видно і приладову панель, і краєвид із вікна попереду.
Маленька порада для тих, у кого все ще попереду. Найцікавіше відбувається на передніх сидіннях. Якщо ж вам страшно, сідайте на останнє, до стюардеси. Озирнутися не встигнете, як приземлитеся.
Упізнати новоприбулих на трек доволі просто. Усі свіженькі, сповнені сил і ентузіазму. Чоловіки ще гладко поголені, дівчата часом з акуратним макіяжем і зачісками. Білі обличчя, білі кисті рук. Чистий і охайний одяг, взуття.
Дорога проста, тож іти легко і весело. Тут тепло і ще не відчувається висота. Туристи жадібно крутять головами. Їм цікаво абсолютно все: перший караван яків, перші молитовні камені, перші портери. Сфотографувати кожен прапорець, кожну ступу. Не пропустити жодного барабана, неодмінно покрутивши кожен на щастя, очищаючи свою карму.
Пам’ятаю, як на привалі з-за хмар буквально на секунди виринула наша перша снігова вершина. Як ми гукали одне одного дзвінкими від щастя голосами і показували на гору.
Новобранці ще вчаться ходити на чотирьох кінцівках, використовуючи палиці. Обережно ступають на свої перші підвісні мости, намагаючись не дивитися вниз. Прискіпливо вивчають чистоту посуду, в якому їм подають їжу і чай. Кривлять носа від туалетів. Зябко щуляться від вітерцю. Ще б пак, у своїх коротких шортах і майках, щойно прилетівши знизу, де було так спекотно. І навіть перша холодна ніч у лоджі сьогодні здасться їм кумедною, адже все тільки починається.
За два тижні назад спускатимуться зовсім інші люди.
Лише наприкінці третього дня дорога раптом різко злітає вгору. І ти вперше починаєш замислюватися, куди пішов, уловлюючи тривожні сигнали організму. Але нагорі чекає нагорода.
Якщо стати в потрібному місці, в обрамленні темного гілля дерев, далеко-далеко на горизонті – так далеко, що ледве дотягується об’єктив камери, – з’явиться вершина.
“Привіт, Евересте. Я так довго мріяла про тебе.”
Уночі якийсь негідник прив’язав до моїх ніг 200-кілограмові невидимі гирі. Інакше як пояснити той факт, що кожен крок давався з неймовірними зусиллями?
Так. Учора, на підході до Намче-Базару, мені раптом стало погано. Я була першою з групи, хто відчув гірську хворобу. Мене трусило і нудило. Але все ж я героїчно вибралася в невелику радіалку, запхала в себе з десяток пельменів під пильним наглядом Саші і, здається, трохи очуняла.
Однак сьогодні ситуація погіршилася. Ось же вони, мої ноги. Я йду як завжди. Але чомусь серце гримить, у голові туман, живіт крутить, легені розриваються.
Наш непальський гід Согар, бачачи мої страждання, запропонував понести мій рюкзак. Я заперечно замотала головою – їй-бо, якось незручно, спортсменка, підкорювачка вершин… І в перший же день так низько впасти? Але, сумно поглянувши, як на горизонті зникають фігурки моїх супутників, мусила погодитися. Хоча набагато легше не стало. Лише думка про японський готель і короткий відпочинок допомагала йти далі.
Довкола, вже не ховаючись, вишиковувалися величні вершини Евересту, Лхоцзе та Ама-Даблам. А далеко внизу, метрів на 600 нижче за нас, срібно звивалася річка Дудх-Косі, яку ми переходили тільки вчора. І лише людина з дуже добрим зором могла побачити над нею подвійну нитку намиста – міст Гілларі. І це сповнювало гордістю за свої маленькі успіхи.
На цей день у нас була запланована насичена програма.
Спершу згаданий вище японський готель для багатих і вкрай зайнятих людей. У кого немає часу на походи, але подивитися на Гімалаї все ж хочеться. Розумні японці вигадали вихід: багатії прилітають сюди гелікоптером, ночують і летять назад. У деякі номери готелю навіть подають додатковий кисень, щоб клієнтам було легше і комфортніше переносити гіпоксію.
Ми ж зупинилися тут виключно на чай із приголомшливим видом на Еверест.
Далі ми пройшли через село Кумджунг. Подивилися, як живуть найзвичайнісінькі шерпи.
А потім рушили ще вище, до меморіалів, присвячених серу Гілларі та його родині.
4000 метрів і абсолютно приголомшливі краєвиди.
І ось ти вже не помічаєш, як потрапив на цей гачок: «Ого, мої перші 4 тисячі! А якщо піднятися вище, напевно, буде ще красивіше!» Ось ти і підсів на наркотик під назвою «гори».
Це був дуже складний день. Спускаючись назад до Намче-Базару, я зовсім вибилася з сил. Дорогою ми зазирнули в буддійський монастир, де, на наш подив, ішла служба. Знявши важкі черевики, ми зайшли в монастир і розсілися вздовж стін на м’яких подушках. Усміхнена жінка рознесла тацю з солодким гарячим чаєм. Ніяковіючи, ми тихенько сьорбали напій і спостерігали за службою. Мантри, які раз у раз співали ченці, бій барабанів і гул труб зливалися в на перший погляд божевільну какофонію звуків, відбиваючись від стін і накриваючи хвилями. Але поступово ми почали впадати в транс і один за одним розслаблялися, насолоджуючись тим, що відбувається. Гарячий чай робив свою справу, затишок монастиря огортав, жінка з чаєм так само привітно усміхалася. А я згадувала минулий день і тихенько плакала від щастя.
Наступні два дні були дуже спокійними і нічим особливо не примітними.
Ми продовжували набирати висоту і звикати до нового життя.
Одне до одного. Адже жити пліч-о-пліч із ще вчора незнайомими людьми не так уже й просто.
До нового розпорядку дня. Підйом о 6 ранку, спакувати баул, і о 7 на сніданок. Поки вся група не збереться, сніданок не подають. Тож якщо запізнишся, тебе з докором свердлять сім пар голодних очей. Метушня за столом: “Хто замовляв кашу? Це мої млинці, а не твої! Чому мені принесли дві кави?! Хто хоче доїсти мої макарони?” Швидкі збори, і близько 8 ми вже вирушали в дорогу.
“Джам-джам?” – весело питав Согар. (Ідемо?)
“Джам-джам!” – радісно верещали ми із захватом молодшої групи дитсадка, на ходу натягуючи рукавиці і зручніше припасовуючи рюкзаки.
Ми звикали до нової їжі. Адже м’ясо і курячі яйця лишилися внизу. І що вище піднімаєшся, то менше різноманіття лишається в раціоні.
До життя практично в похідних умовах. У постійному холоді, майже без електрики та інтернету.
Ми обростали новими звичками. Уранці й увечері вимірювали рівень кисню в крові, докладно розповідали Саші про симптоми і відчуття, не забували регулярно мазатися сонцезахисним кремом і класти в кишеню шоколадку.
Ми звикали гуляти в хмарах, бачити десь унизу під собою гелікоптери, що пролітають, і милуватися кружлянням велетенських орлів над головою.
До одного звикнути було неможливо. З кожним набраним метром краєвиди довкола ставали дедалі фантастичнішими. Але то чи ще буде попереду…
“Можете дати мені п’ять хвилин?” – спитала я в Согара, на ходу розвертаючись і тікаючи від нього в протилежний бік. Відійшовши на пристойну відстань, я сіла на камінь і гірко розридалася. У голос. Не соромлячись, що хтось почує.
Що я тут роблю? Навіщо я тут? Про що я тільки думала?
Я плакала і дуже жаліла себе. Просто більше жаліти мене не було кому, всі вже давно пішли.
Після повернення мене часто питали, чи хотіла я зійти з маршруту. Можливо, саме того дня в мене справді могла промайнути така думка. Це був переломний момент. Мені було нестерпно важко як фізично, так і морально.
Я постійно опинялася останньою. Хоч як я намагалася викладатися і йти нарівні, я все одно відставала. Дедалі більше й більше. Согар уже давно ніс мій рюкзак, хоча там і не було нічого важкого. Хлопці раз у раз зупинялися зачекати, але щойно ми рушали далі, мене наче хтось тягнув назад.
Вони виявилися значно сильнішими за мене. Навіть попри те, що майже в усіх на повну вирувала гірська хвороба, я все одно була найслабшою.
Варто було зробити п’ять кроків, і в мене миттєво починалася задишка. Ще через три кроки закладало ніс, позбавляючи можливості нормально дихати. Якщо я починала дихати ротом, то одразу ж душив сухий кашель. Ноги не слухалися, кожен крок виходив крихітним і незграбним. Камені норовили вислизнути з-під черевика, палиці плуталися і ставили мені підніжки. А напередодні, через проблеми з окулярами і яскравий сонячний день, зі мною сталося щось схоже на снігову сліпоту: раптом потемніло в очах, усередині черепа лопнула туго набита куля з гострим болем.
Намагаючись глибше вдихнути, я раптом відчула біль у серці. Інфаркт?? Отак тут і помру… Я знову заридала.
Крижаний вітер нарешті знайшов шпаринку в численних шарах одягу і люто став прокладати собі дорогу далі. Согар терпляче чекав. Мої п’ять хвилин минули, треба йти. Я від душі висякалася, розмазала сльози і встала. Ну вже ні, я дійду до кінця! Хай сама, хай за тиждень, але дійду. Несподівано на мене накотила хвиля шаленої люті, яка додала сил, змушуючи ноги ворушитися швидше.
«Міс! Міс!!» – раптом долинуло крізь пориви вітру. Я закрутила головою, намагаючись зрозуміти, де я, де Согар і звідки лунають голоси. О ні… Мій гід стояв на вершині сусіднього пагорба. Сусіднього з тим, з якого я щойно навіщось спустилася. Осліпнувши від злості, я загубила напрямок і рішуче просувалася в абсолютно інший бік. І що найгірше – йшла вниз! Я загарчала від безсилля і, ковтаючи сльози, що знову накотили, взялася дертися назад по хитких камінцях, що скочувалися з-під ніг.
Коли я нарешті дісталася до хлопців, усередині була тупа порожнеча. Мені було абсолютно байдуже до всього. Здається, я вперше не всміхалася.
«Все нормально? – спитав Саша. – У тебе щось болить?»
Я невиразно пробурчала щось у відповідь і поспішила сховатися за камінням, щоб витерти сльози, що бігли по щоках. Але, повертаючись, знову з ним зіткнулася.
«Вітаю з першими п’ятьма тисячами! Ти величезна молодчина. Я бачу, як тобі важко, але ти йдеш. Я пишаюся тобою!» – обіймав мене сяючий Сашко. – «А тепер побігли фотографуватися!!»
Вигукуючи з хлопцями всілякі дурниці перед об’єктивом камери, сміючись і обіймаючись, я раптом чітко усвідомила зміни всередині. Наче ввімкнули чарівне світло, яке прогнало всіх чудовиськ. Я знову живу. Довкола мене одна з найприголомшливіших панорам на планеті. Я справді молодчина, і мені є чим пишатися. І вся та нісенітниця, що вбивала ще годину тому, лишилася десь на хибному маршруті. Далі все буде інакше.
Мої перші п’ять тисяч, хай йому біс, як же важко ви мені далися… Але я ніколи не забуду той день. Ніколи.
Будильники заголосили о 4 ранку. Було так темно і холодно, що ще пів години ми з чоловіком лежали, не в змозі поворухнутися і вибратися з теплого спальника. Але колись однаково довелося б це зробити… Надворі тим часом уже зібралися наші. Вони тупцяли довкола бака з водою, намагаючись умитися. Але води в баку не виявилося, був лише лід, який відмовлявся виходити з крана. Стискаючи в руках марні зубні щітки і не знаючи, чим іще зайнятися, ми підвели голови до неба і завмерли: воно було густо всіяне пульсуючими зорями. Таке буває хіба що в казкових фільмах. І ще в горах.
Нашвидку випивши гарячого чаю, ми вбралися в усі найтепліші речі. Сьогодні на нас чекало перше сходження.
Це дуже хвилююче! З ліхтариками на лобі, в темряві і повній тиші ми вишикувалися ланцюжком і приготувалися до кількох годин підйому. Морозне повітря люто щипало щоки й ніс, пальці рук і ніг раз у раз дубіли, пара від власного дихання перетворювала бафф на ювелірний виріб, химерно розвішуючи крижані візерунки на тканині. Йти було складно.
«А нормальні люди зараз сидять десь на березі океану і потягують піна коладу…» – міркували ми з Мар’яною, другою дівчиною з нашої групи і за сумісництвом ще однією божевільною, яка вирішила вирушити на свій день народження в гори. Ми вже вдесяте присіли відпочити, поки чоловіча частина групи перетворювалася на крихітні цятки нагорі.
Часті зупинки сьогодні були навіть на радість. Відпочиваючи, ми спостерігали, як безбарвні піки гір на горизонті повільно спалахують вогнем. Світанок у горах вартий будь-яких безсонних ночей. Невидимий художник розфарбовував похмурий сірий краєвид, не шкодуючи фарб. І знову хотілося плакати, але вже від захвату і щастя.
Якщо чесно, я майже не пам’ятаю того дня. Зусиллям волі ти змушуєш ноги й руки йти. Так, і руки теж. А єдина думка – як дійти он-он до того каменя. А потім до наступного. А потім ще трохи. Он же вона, вершина, близько. Але чому я повзу вже пів години, а вона не наближається?
І лише ввалюючись на вершину, ти знову ловиш кайф. Таааак! Я зробила це! Хочу ще! 🙂
Гокіо-Рі. 5330 метрів. І я сама вже не вірю в ці цифри. Довкола метушня, радісні обличчя таких самих підкорювачів вершин, клацання затворів фотоапаратів, музика з мобільних портерів, різнокольорові мантри, що майорять на вітрі… І зрозуміти б іще, від чого так паморочиться в голові: від нестачі кисню в повітрі чи від неймовірної краси довкола.
У жодній іншій подорожі я не відчувала стільки стресу. Це я можу сказати напевно. Ранні підйоми, холод, висота, сильна застуда і щоденні нові труднощі.
У ніч перед десятим днем подорожі я не спала. Я боялася. Попереду на нас чекала, мабуть, найважча і найнебезпечніша ділянка шляху, перевал Чо-Ла (5367 м).
Мене лякали і Сашині настанови, і опис маршруту.
Група довго збиралася і вийшла із запізненням. Саша був явно незадоволений. По-перше, на висоті міг початися сніг, і тоді небезпека і складність руху ще більше зростали. По-друге, нам треба було першими дійти до крихітного сільця з лоджем. Інакше довелося б пройти ще 6 км. Тож стартували ми вельми бадьоро.
Ми з Мар’яною знову пленталися в кінці. Согар не відходив, пильно стежачи за кожним рухом. В описі йшлося, що перша частина шляху буде пологою. Але, повірте, на п’яти тисячах мені навіть спуски часом здавалися підйомами. Не хотілося думати, чим же тоді виявиться цей «різкий підйом угору». Того дня нам належало піднятися на 600 метрів.
За кілька годин ми забралися достатньо високо, щоб побачити панораму із самим перевалом. У мене потемніло в очах від жаху і підкосилися ноги. І як туди підніматися??
– Саш, мені дуже страшно…
– Все буде добре!
– Саш, я забула сказати. Я боюся висоти. І незграбна.
– Дійдемо.
Моя уява малювала, що ми йтимемо вузькою стежкою і в якийсь момент треба буде переступити через прірву. Не знаю, звідки я це взяла. Насправді ж ми постійно дерлися. Якщо всі стежки в Гімалаях пішохідні, то тут ми чіплялися руками і підтягувалися. Палиці часом заважали, але вони були необхідні, щоб утриматися на сипкій поверхні, поки переставляєш ноги. Люди, що спускалися вниз, неймовірно ускладнювали і без того важкий рух. У якийсь момент я трохи втратила рівновагу, встромила палиці в каміння і зрозуміла, що вони не зачепилися. Водночас пісок з-під ніг посипався вниз, і… я зависла в повітрі, безглуздо розмахуючи руками і завалюючись назад. Це була мить, секунда. Униз я летіла б, мабуть, довше. Согар зреагував миттєво, згріб мене в оберемок і витягнув нагору. Лише значно пізніше до мене дійшло, чим міг закінчитися той день.
До перевалу я дісталася, як заведено, останньою. На вершині шаленів вітер, згустилися хмари і пішов сніг. Саша квапив. Ми із Согаром розділили навпіл мій снікерс і рушили далі, до льодовика. Тепер треба було скинути 500 метрів. Як же прикро!
Шлях льодовиком приховує чимало небезпек. Ти можеш посковзнутися і впасти, зірватися. Може засипати каменепадом, а то й лавиною. Ми дуже поспішали якнайшвидше пройти цю ділянку. Щоб пересуватися слизькою кригою, нам видали кішки.
Зважаючи на моє хворе коліно, дорога вниз виявилася не набагато простішою. Зате коли спуск нарешті лишився позаду, разом зі смертельною втомою на мене знову накотив безмежний захват. Стежка бігла рівною, неймовірно красивою долиною, вся група сховалася за горизонтом. Я навіть відпустила Согара, запевнивши, що тепер не пропаду. Ледве переставляючи хворі ноги, я реготала вголос, крутила головою на 180 градусів, співала пісні і плакала. Можливо, я трохи з’їхала з глузду від пережитих труднощів. Але все ж, думаю, це було просто щастя.
Цей день я неодмінно хотіла зустріти в треку. Ми вже давно оплатили похід, купили всі квитки і готелі, коли в самий останній день я вирішила проставити дати по маршруту. Яким же був мій подив, коли я зрозуміла, що мій день народження припадає якраз на шлях до базового табору! Таких збігів просто не буває.
І все-таки цей день був найдивнішим за всі мої 36 років.
Пам’ятаєте, як у дитинстві ми прокидалися ні світ ні зоря, бо були збуджені в очікуванні подарунків і свята? Цієї ночі я теж не спала. Спрей від нежитю давно закінчився, на відміну від самого нежитю, який не давав мені найменшого шансу заснути. Коли на висоті 5000 не дихає ніс, спати неможливо. Я болісно крутилася, страждала, люто терзала ніс, вуха і пазухи… мені ніщо не допомагало. Часом я провалювалася в дрімоту, і мені марилося, що я ходжу базовим табором і благаю дати мені балон із киснем. Коли задзвонив будильник, я розплющила очі з відчуттям, що не спала ані секунди.
Я не відчувала радості. Зовсім. Я забула, що в мене свято.
Але, вийшовши до сніданку, все-таки зустріла смішки, жартики, глузливі питання «як почуваєшся?», обійми, привітання, а Саша навіть подарував мені подарунок. Цей день обіцяв бути дуже складним.
Отже, ми вийшли до табору. Хоч це і був 12-й день маршруту, легше мені не ставало. І все ж я йшла.
Дуже скоро з-за піків сусідніх вершин визирнув Еверест. Його завжди легко впізнати за сніговими прапорами. Я дивилася на нього на всі очі і не вірила. Він був так близько. Невже я це зробила? Моя мрія здійснилася?..
Ще за якийсь час показався величезний рівний майданчик на льодовику Кхумбу. Щовесни тут розбивають базовий табір, щоб поставити сотні наметів і готуватися до сходження на вершину. Ми на місці.
Що я відчувала тієї миті?.. Безмежну втому. І тихий спокій. Хлопці знову взялися вітати мене з днем народження, чоловік дістав подарунок – підвіску із зображенням гір. На вкладиші упаковки було написано: «Гори і створені для того, щоб показати людині, як може виглядати мрія…»
Ох! Я надто часто плакала в цьому треку…
Після вечері ми ніяк не могли розійтися. Чоловік щось тягнув час і нервово озирався довкола.
«Ходімо, в мене сил немає. Нам вставати о 4 ранку»
«Так-так, зараз…»
Ми сиділи у відверто вбогій їдальні. Холодній, темній, усі стіни прикрашені написами на кшталт «Ося і Кіса були тут». Так холодно, що ми вдягнули на себе вже все, що несли. І тут залунало «Happy Birthday to you», вийшли наші портери, несучи на таці крихітний і кособокий яблучний пиріг із п’ятьма свічками.
Коли стихли оплески, ми замовили ще термос чаю. Порізали пиріг на 8 малюсіньких шматочків і вмостилися святкувати. Хтось зробив фото, яке я потім назвала «безхатьки на привалі». Дивлюся на нього і сміюся. Змазане, кумедне. Але таке цінне.
Знаєте, зовсім не обов’язково святкувати в дорогих сукнях і престижних ресторанах, щоб відчути себе найщасливішою. Ніколи ще мені не було так затишно і спокійно цього дня.
Коли я задувала свічки на святковому пирозі, несподівано для себе загадала бажання. Дійти наступного дня до вершини Кала Паттар.
Відверто кажучи, я вже нічого не хотіла. Моєї мети і мрії було досягнуто – я дійшла до базового табору. Чого ще бажати? І так зробила неможливе для себе. Я була настільки хвора і виснажена, що не чекала жодного продовження подорожі, шалено хотілося додому. У тепло. Де можна нормально дихати. Де можна помитися гарячою водою.
Наступний день мав бути, мабуть, найскладнішим. Спершу сходження, а потім затяжний спуск. Близько 20 км.
Розуміючи, що всіх затримую, я запропонувала Саші не йти на вершину і рушити вниз самостійно, щоб отримати невелику фору. Звісно, мені було прикро, що заздалегідь відмовляюся від ще одного рекорду. Але треба було тверезо оцінювати ситуацію.
“Як хочеш, – обережно відповів Саша, – ти можеш вийти з нами, зустріти світанок дорогою, а потім спуститися, поснідати, зібрати речі… Як почуватимешся”.
Ото ж хитрун. Я купилася з тельбухами!
Спершу задзвонив будильник. 3 година ночі.
“Олечко, прокидайся!” – пролунав голос Мар’яни з-за стіни. І сміх. Фанерки були такими тонкими і дірявими, що ми могли перемовлятися з усією групою, не підвищуючи голосу.
Надворі було, мабуть, мінус 15. Неймовірно холодно!
Ми зібралися в кімнаті Саші, мовчки випили чаю, закусили медом. В їдальні спали портери, ще надто рано їх будити.
Вирушили в непроглядній темряві. Я, як завжди, швидко опинилася останньою. Дивне відчуття, коли не розумієш, куди рухаєшся. Наче в темній кімнаті, тільки от ідеш угору. І дихати важко. А вгорі і внизу тягнуться ланцюжки світла від ліхтариків тих, хто сходить.
Я могла повернути назад будь-якої миті. Ось зараз ще трохи пройду і поверну, так… Ну або ще трішки. Ось тільки світанок зустріну.
А світанку тим часом усе не було й не було. І несподівано для себе я встигла дійти до самої вершини.
Ну що ж, мій новий рекорд. 5645 метрів.
Але річ була навіть не в тому, що ми взяли нову висоту. А в тому, що просто біля нас здіймався Еверест. Так близько і чітко ми його ще жодного разу не бачили, досі його завжди закривали сусіди.
Вершина Кала Паттар вважається крихітною і смішною на тлі гір, що стоять довкола. Альпіністи, які планують сходження на вершину Евересту, ходять сюди для забави, трохи розім’ятися. Для нас же це було серйозне досягнення.
Ми стояли в передсвітанкових сутінках, цокотіли зубами і чекали, коли з-за Евересту вийде сонце. Я не відчувала ні рук, ні ніг, довелося довго їх розтирати і відпоювати мене гарячим чаєм. Це був мій максимум… Тільки повірити, як високо я піднялася. Сама!
Довкола, скільки сягає око, вершини гір. Одна вища за іншу. Льодовики, морени, озера, білясте небо… Зовсім інший світ. Чужий людині. І дуже скоро я його покину, щоб повернутися до цивілізації.
Сходу сонця я так і не дочекалася. Було просто болісно холодно. І з голови не йшли 20 км майбутнього шляху. Ми з чоловіком потихеньку рушили вниз. Попереду був довгий-довгий спуск і дорога додому. Але, мабуть, я поставлю крапку саме в цю мить. У мить, коли я чітко усвідомила, що можу все, чого захочу. Що я набагато сильніша, ніж думала два тижні тому. Ніж думала все своє життя…
Ось і закінчилася моя гімалайська історія. Але я впевнена, що все ще попереду. Адже ми ґрунтовно підсіли на гірський наркотик. 🙂
Часом я думала: а чи не шкодую, що ми пішли з кимось? Що можна було б вирушити самостійно і зекономити купу грошей. Але ні… Я майже впевнена, що не дійшла б до кінця, якби мені не допомагали. Ми з чоловіком не прокидалися б о 4-6 ранку, щоб зустрічати під час сходжень світанки. Ми прокидалися б останніми і щодня фотографували б не гори, а хмари. Коли ми захворіли, то, найімовірніше, здалися б. Коли почалися гірська хвороба і труднощі, замислилися б про спуск униз. І, зрештою, я не хочу думати про небезпечні ділянки маршруту, де я могла б покалічитися.
Ми не переймалися притулками, дозволами на проходження, квитками, портерами тощо. Просто йшли. Тоді й це було непросто. Ми були впевнені, що хай би що сталося, Саша про нас подбає. У нього завжди була відповідь на всі наші питання і переживання. Це була колосальна підтримка, якої ми так потребували. Ми були під найнадійнішим захистом.
Вийшло так, що ми йшли одразу з трьома співробітниками Kuluar. 🙂 І всі вони виявилися приголомшливими хлопцями. Підтримували, коли було складно. Смішили. Мотивували. Співали пісні вечорами. Розповідали історії. А вже в Катманду ми познайомилися з організатором фірми. Харизматичний Тарас із широченною усмішкою, по вуха закоханий у гори. До речі, 2018 року Тарас планує сходження на Еверест. От би з ним… Але це теж іншим разом.
Усе ще попереду! Увесь світ іще попереду. Адже тепер цікаво побувати і на найвищих його точках. Дякуємо, друзі, що відкрили його для нас! 🙂
