Далі буде серія міні-розповідей про кожен день походу й відчуття від них.
Скажу одразу, що після Грузії, у міжсезоння, ми докупили все спорядження за списком підготовки на сайті для цієї північної країни. І там точно немає зайвих речей, і кожен пункт виправданий. Усе це ви відчуєте на собі 🙂
Перший день у країні був днем збору учасників групи в міському кемпінгу Екеберг в Осло. Звісно, як і годиться пристойному північному місту, Осло зустрів нас проливним дощем, і ми успішно поставили намет на мокру траву в розкислу землю. Уранці всі наші 9 майбутніх героїв сіли на рейсовий автобус і вирушили в 5-годинну поїздку до селища Г’єндесгейм на березі мальовничого озера Г’єнде в Національному парку Йотунгеймен (так, ці назви даються зовсім не просто 🙂 . Переправилися на поромі до селища Мемурубу і, пройшовши кілька кілометрів через чотирьохсотметрову гряду, поставили наш другий табір у дикому місці серед моху, присадкуватих кущів, невеликого струмочка й каміння.
Під час ночівлі пережили трохи неспокійну ніч за нульової температури, під постійний шум сильного вітру по нашому намету (на фотографії він зелений, Husky) і під загрозою залишитися без нього. Коли алюмінієві дуги поривами вигинало до рівня обличчя й будило серед ночі, ми зробили собі помітку, що на кожній стоянці варто укріплювати відтяжки камінням. І якраз із цього сонячного ранку починався наш десятиденний піший маршрут, сповнений труднощів, спокою природи й шаленства краєвидів!
Мабуть, одним із найяскравіших вражень від нашого десяти з половиною годинного переходу цього дня стала зустріч із досить чималим стадом диких оленів від самого ранку (їх можна побачити на першій фотографії трохи лівіше й попереду нашої групи, що йде). Вони безтурботно паслися й оминали наш маршрут протягом першої половини переходу, але не наближалися ближче ніж на 100 метрів. Була видна ієрархія, і самці весь час контролювали відстань і стежили за пересуванням.
Наш маршрут пролягав уздовж гірського озера Руссватнет через перевал, на якому ми змогли походити по своєму першому цього літа снігу, і до притулку Глітергейм, біля якого ми й поставили свій табір. Звісно, для першого дня такий тривалий перехід пересіченою місцевістю виявився досить виснажливим. Але ми втратили приблизно півтори години через те, що міст через бурхливу річку, до якого ми набрали висоту, виявився нефункціональним. Довелося спускатися до місця, де річка впадала в озеро, і переходити по нещодавно зведеному. Насправді дорогою траплялося кілька табличок із написом “Ny bru” і напрямком руху, але хто ж знав, що норвезькою це означає “Новий міст” 🙂
p.s. звісно, і цього дня був дощ, як і в усі наступні :))
Наша інтернаціональна група складалася з 9 людей. П’ятеро з них – відважні дівчата, гарні й цілеспрямовані, сильні духом і відкриті серцем. Залишалося тільки дивуватися й поважати їх за темп переходів, бажання дійти і стійкість до труднощів. Плюс іще четверо хлопців, один з яких – наш гід Максим. Справді, хочеться сказати величезне ДЯКУЮ клубу Kuluar, з яким ми йдемо в гори вже не вперше, і, звісно, окреме ДЯКУЮ (завбільшки з Еверест) Максиму Хом’якевичу за цей неймовірний досвід, підтримку, професіоналізм і душевні вечори з гітарою та укулеле.
Отже, на четвертий день наша команда (а ми стали вже справді командою, а не просто групою людей) з України, Білорусі та інших країн пройшла шлях у 16 км уздовж двох озер із пейзажем, що нагадує Мордор, через величезне кам’яне поле, де й ногу нормально не поставиш, не натрапивши на кутастий камінь, і дісталася притулку Шпіттерстулен. Останні години дві шляху, на спуску до табору, йшов дощ, частина нашого одягу і взуття промокла. Приблизно половина групи вирішила поселитися в притулку, щоб набратися сил перед сходженням, висушити речі й поніжитися в затишку цивілізації. На жаль, цього дня не обійшлося без поганих новин, бо під час спуску наша дівчинка Таня послизнулася й пошкодила коліно. Ця неприємність не дозволила їй наступного дня взяти участь у сходженні на Гальгепі́ґґен, нашу кульмінацію, але аж ніяк не завершення походу!
Гальгепі́ґґен – найвища точка Скандинавських гір, ця гора вкрита льодовиками й вічними снігами. Підйом до вершини забрав приблизно п’ять годин, спуск ще три. Важливим чинником для підйому, крім доброї фізичної форми, спорядження й волі, звісно, є погода, і нам із нею пощастило, принаймні до обіду. Але на фінальному етапі сходження нас накрила хмара (найсправжнісінька хмара на рівні очей!) зі снігом і штормовим вітром. Довкола залишилося тільки молоко снігової завірюхи, характерний шум вітру по каптуру мембранної куртки, твоє важке дихання й мета, що десь далеко попереду, вгорі. На останніх фотографіях, де Ксюша бореться зі стихією, можна приблизно зрозуміти настрій стихії.
Під час підйому зустріли кілька груп людей, молодих хлопців і дівчат, які не змогли зійти через сніг і вітер, – їх просто не пустила гора. Вони спускалися мокрі й утомлені, засмучені й трохи пригнічені, але з усвідомленням того, що не можна взяти вершину нахрапом, якщо ти до неї не готовий і вирішив піднятися, як слід не підготувавшись.
P.S. Уся наша команда зійшла й вдало спустилася до табору, з ще однією поміткою у своїй свідомості, що ми чогось варті. Неможливо описати стан на підході до вершини, коли в думках не залишається нічого, і, мабуть, саме в цей момент ти перезавантажуєшся.
Мабуть, один із відносно найпростіших днів переходу (всього лише шість з половиною годин пішки). Ми пройшли відстань від притулку Шпіттерстулен і, подолавши схили, кам’яні долини, сіро-блакитні озера й чергові перевали, дійшли до місця нашої наступної ночівлі на березі тихого гірського озера Лейрватнет, що розкинулося біля підніжжя дивовижної за формою гори Кірка. Саме цього дня сонячна погода, чудовий настрій і вільний час дозволили зробити нашу традиційну зйомку в червоній сукні. Трохи далі покажу наш скромний результат, але мені як фотографу хочеться сказати, що це було справжньою мукою – перебувати серед такої нереальності норвезької природи без нормальної камери. Усі знімки, які ви бачите, зроблено виключно на телефон, бо додатково брати важку техніку до свого 20-кілограмового рюкзака було б занадто.
P.S. Біля нашого наметового табору був ще один притулок, Лейрвассбу, який подарував нам душ, сушарку й приємний вечір у теплі під звуки укулеле. І саме там групу спіткала справжня біда, з якою стикався кожен у подорожі! Після 5 днів шляху без зв’язку ми дісталися його величності ІНТЕРНЕТУ (останнє фото в пості яскраво свідчить про наслідки, на щастя нетривалі :))) і ми успішно вирвалися з цієї часової вирви).
Ми не могли проґавити шанс і не зробити ще одну невелику історію червоної сукні. Цього разу це четверта зйомка, після історій на Ла-Манші у Франції, у Кавказьких горах у Грузії та на південних кліфах Португалії. Оманливо лагідне сонце заходило за гори, вітер був по-північному різкий, мій телефон клацав кадри, але ми впоралися за 15 хвилин, не заморозивши Ксюшу 🙂
Цього та наступних днів наш маршрут пролягав здебільшого тільки вниз. Від озера, біля якого ночували, ми почали спускатися кам’янистою стежкою до долини річки Сторутла, яка своєю чергою впадає в найбільший у Європі фйорд. Щодо рослинності, пейзаж почав досить різко змінюватися в бік зеленого. Крім моху й мізерної трави, наших постійних супутників досі, ми почали зустрічати невеликі кущі й навіть карликові дерева. Також уперше ми натрапили на їстівні гриби й ще (а можливо, і весь час) кислуваті ягоди: чорницю й морошку, якими за можливості ми й підживлювалися)
Спочатку в нас планувалася дика стоянка на березі річки, але, як це зазвичай тут буває, дощ сплутав наші плани. Насправді в Норвегії не було жодного дня без дощу (і все це в серпні!), а часто навіть пів дня норвезькі боги не залишали нас без опадів. Звісно, завжди приємно пройтися слизьким камінням години чотири під дощем із двадцятикілограмовим рюкзаком і в мокрих черевиках. Але ще солодше було трохи змінити маршрут і цього дня заночувати в найчарівнішому місці на землі, де нам довелося побувати, – у притулку Скогадалсбоен. До нього не ведуть дороги, і не можна приїхати машиною чи іншим транспортом, тільки вузькі гірські стежки ведуть до цього місця. Необхідні вантажі привозять гелікоптером, опалення від камінів чи печей, а електрика тільки від генераторів, і ту вимикають об 11 годині. Це місце подарувало всій нашій команді тепло затишку, комфорт і навіяло атмосферу справжньої норвезької казки.
Ще один дощовий, але вже відносно теплий деньок. Сьогодні наш шлях пролягає норвезькими лісами, у бік гарної старовинної гірської ферми Веттісморкі. Ми продовжуємо спускатися й досить помітно наблизилися до рівня моря, якщо точніше, то ми приблизно на висоті 600 метрів. Зараз більшість будиночків на фермі, біля яких ми й поставили свій табір, – це так звані дачі норвежців. Виглядають вони дуже симпатично, адже збудовані в традиційному норвезькому стилі: стіни з грубого дерева, деякі будинки прикрашені оленячими рогами, а на дахах росте трава і навіть цвітуть квіти! Такий будиночок можна орендувати на кілька днів для повного занурення та злиття з природою, адже, як і до більшості будівель у парку Йотунгеймен, до нього ведуть лише піші стежки. Ви берете ключі десь у місті, спочатку їдете машиною, а потім чимчикуєте щонайменше пів дня до свого місця проживання.
Поки ми сиділи на привалі під дощем, наші дві дівчини під час переходу назбирали 5 кг чудових грибів! І крім стандартного вечірнього супу, у нас був приємний грибний бонус, який ми готували, мабуть, години 4 🙂 Уся принадність цього вечора була зосереджена в справжньому вогнищі з дров, запаху диму й тріску деревини. Це особливо гостро відчувалося після 8 днів готування на похідних газових пальниках.
Цими реченнями завершу свою невелику серію розповідей про наш похід “Відкрий серце Півночі” (як на мене, назва якнайкраще пасує до всієї пригоди).
На дев’ятий день переходу на нас чекало вражаюче видовище – один із найбільших і найгарніших водоспадів Європи – Веттісфоссен. Вода гірської річки, цілий рік падаючи з великого урвища заввишки 270 метрів і не досягаючи землі, розбивається на дрібні бризки. Вигляд і справді вражаючий, з огляду на скелю, на яку виходиш для огляду, і незайману природу довкола. Того ж дня ми дісталися перших доріг, справжніх магазинів і всього, що дарує нам цивілізація. Переправилися на поромі в комуну Согндал, що прилягає до основи найбільшого в Європі (тут, виявляється, все найбільше :)) і другого за величиною у світі фйорду – Согне-фйорду, де й поставили табір. Пробувши кілька днів у кемпінгу поблизу самого міста, дослідивши околиці й, звісно, піднявшись на вершину над фйордом, ми вирушили в п’ятигодинну подорож катером до Бергена. А звідти літаком через Каунас дісталися додому.
Про міста, у яких ми побували, ціни, місцеву кухню, мільйони сувенірів та інші звично-туристичні речі я вирішив не розповідати, бо їх у вашій стрічці й так повно, як, мабуть, і південного моря, людей, що засмагають на пляжі, та інших атрибутів серпневих новин із соцмереж.
Додам, що вже давно вирішив для себе: варто колекціонувати враження, а не речі, виходити із зони комфорту й відчувати світ довкола, знаходячи гармонію у справах і відпочинку. Ну а попереду ще так багато непідкорених вершин, як у прямому, так і в переносному сенсі!
Скажу ще раз дякую клубу Kuluar, нашому гіду Максиму, усім, з ким ми пройшли цю пригоду разом, і, звісно, моїй чарівній і стійкій Ксюші за те, що завжди зі мною.
І так, не забудьте взяти в похід добре взуття, трекінгові палиці та зручний рюкзак! Це зробить вашу подорож набагато комфортнішою.