А все моя неуважність до деталей. Якось раніше, коли ми кудись видиралися, у нас завжди були портери або ми робили радіалку (це коли похід на один день). І я завжди їздив в інтернаціональних групах, будучи тим єдиним, кого всі ненавиділи за швидке проходження маршрутів.
І ось збір на вокзалі Осло. Наша група з 9 людей плюс гід-інструктор – Тарас. Тарасові пощастило з дитинства (здається, із шести років) ходити в різноманітні походи завдяки дуже туристичним батькам. Потім хлопець закінчив інститут, типу для корочки, і відкрив свою компанію, живучи з того, що водить групи початківців і досвідчених туристів Україною, Індією, Ісландією та Норвегією. Решта групи – це молоді хлопці й дівчата з різних країн, я, схоже, тут найстаршенький).
І в мене, схоже, найбільший рюкзак, не рахуючи Тарасового. Точніше, в мене їх два – ззаду висить великий на 23 кг і спереду ще один кілограмів на десять. В інших, схоже, кілограмів по 15-25. Навіщо стільки добра, спитаєте ви? Ну в мене ж у планах Італія після Норвегії, тож довелося прихопити трохи вбрань, а ще комп для роботи… а ще 5,5 кг гречки і 2 кг мюслі. Виявляється, у нормальних туристів заведено всю їжу ділити між усіма й тягти весь похід… А я ось турист із тундри…. І дуже швидко я це зрозумів… Першого дня в нас було якихось сім кілометрів… підйом у гору, потім спуск… я думав, що помру… тут ще, як на зло, майже немає стежок, доводиться скакати по камінню або на нього видиратися… а коли на тобі 33 кг добра… скакати ти можеш перші п’ятнадцять хвилин… ледве-ледве пройшов ці сім кілометрів, прийшовши останнім із чудовою дівчинкою Машею з родини архітекторів…. (у пам’яті глибоко засіли ті випадки, коли я приходив першим, викликаючи злість міжнародних груп)…. Схоже, тут буде по-іншому….
Ставимо намети на березі озерця. Смачна вечеря (неймовірний борщ). Активно просуваю гречку й мюслі… адже кожен з’їдений кілограм – радість плечей і колін! Наступний день у нас уже серйозніший – перехід на 15 км із набором висоти метрів на 600. Це звучить так просто… а насправді це був просто кошмар!!!! Я почав розмовляти з рюкзаком… дуже вже хотів, щоб він міг іти сам… або злетіти… чи готовий був викинути свої дизайнерські речі, що припасені для Італії (недовго, правда, був готовий)…
А тим часом група пішла далеко-далеко вперед… один добрий хлопець Діма (замикаючий групи) зі своїм жовтим рюкзаком показував мені шлях, зупиняючись десь удалині й контролюючи, що я повзу і ще не гепнувся на слизькому камені.
А ти все повзеш і повзеш у гору по камінню… і ось натрапляєш на снігову майже прямовисну стіну… повзеш по ній, а навколо туман, а ще пів дня періщить дощ… а ззаду на тобі 31 кілограм ваги (треба віддати належне групі – вони з’їли кг гречки і кг мюслі в перші дні). Я думав, що здохну… чесно… був певен, що коли дійду до кемпінгу, буду викликати гелікоптер і відчалювати зі своєї чудової поїздки… доріг, на жаль, довкола немає, тож тільки гелікоптер. Ледве доповз… чудова вечеря – каша з рисом, чай опісля… Надворі ллє дощ, група вирішила спати в будиночку… тут ліжка й матраци… і подушка … і ковдра… господи… яке справжнє щастя! І це лише після кількох ночівель у наметі…
Троє хлопців вирішили спати в спальниках на підлозі – справжні туристи! Я, без сумніву, підробка… але…. байдуже… Ранок. Тіло неживе… болить усе… болить так, що неможливо поворухнутися… а в кутку стоїть мій тридцятикілограмовий друг…. І попереду 17-кілометровий перехід…. Я не вірю, але йду… на якомусь етапі повземо в гору через перевал з величезними брилами… я вже за звичкою повзу в кінці… і це вже навіть не б’є по самооцінці… головне повзти…
Обідня перерва. Кожен отримує по сендвічу з паштетом і чотирма шпротинами й по другому – із сиром і копченою ковбасою… а ще на додачу є сало і свіжа ріпчаста цибуля… Господи, я ж по життю нічого з цього ніколи не їм…. А тут ти накидаєшся на ці делікатеси й поглинаєш їх із неймовірною швидкістю…. А потім запиваєш усе найсмачнішою холодною водою… вода вся зі струмків і озер, яких довкола повно… тому майже на кожному кроці можна наповнити свою пляшку. Ідемо далі. Сало творить дива! Я навіть вирвався вперед, скачучи, наче лань із горбом, по камінню! Добре, що цього дня дощ не зривається і навіть світить сонечко… наприкінці різкий спуск, і ми в новому кемпінгу… і тут ми, о дякую тобі, Провидіння, зупиняємося на пару днів… завтра в нас підкорення найвищої вершини Норвегії…. З прекрасного – ми йдемо без рюкзаків. З не дуже прекрасного – набираємо півтора кілометра висоти, половина з яких пухким снігом…
Тіло все так само ниє, реве й місцями плаче… але я вирішив іти… спочатку наче навіть усе добре… підйом досить крутий, по камінню, місцями трапляються снігові ділянки. За чотири години впираємося в кінцеву майже прямовисну снігову гору з будиночком нагорі ( я вже знаю, що там кафе, у якому подають чай і навіть гарячий шоколад), але тіло зовсім не хоче йти… роблю по 100 кроків, потім зупиняюся, потім по 70, потім по 45… ноги провалюються глибоко в сніг… знову хочеться залишитися й не рухатися… завмерти… заснути… але змушуєш себе рахувати кроки й повзти… через не хочу…. І ось довгоочікувана кафешка… наші всі вже тут… це був найсмачніший хот-дог із чаєм у моєму житті… ну і що, що він коштував чималенько… живемо один раз! Тим паче, що треба винагородити тіло за такий підйом… зрештою нагородою стали три чашки чаю і стандартний набір шпротів, паштету, сиру, ковбаси й, звісно ж, сала….
Час іти назад… але довелося не йти… там такі круті схили, що ти просто сідаєш на сніг і їдеш)). Ті, хто легший, їдуть неймовірно швидко… моя вагова категорія не настільки… але кайф неймовірний, хоч сніг і набивається в штани, а черевики повні води…. Кааааайф!!!!
Дорогою назад ще зліпили снігову бабу і навіть трішки побісилися в сніжки… день вдався! Тим паче, що наприкінці його була сауна з басейном (цей кемпінг неймовірно крутий) і навіть непогана вечеря в місцевому кафе. А завтра в нас перехід на 18 км… тіло вже лякається, але вибору немає – треба йти. На мене чекає мій тридцятикілограмовий горбик….
Якби хтось сказав мені, що мій настрій, щастя і навіть трішки здоров’я залежатимуть від гречки, я б нізащо не повірив. Аж ні… коли вона своїми чотирма кілограмами тисне на спину й притискає до землі колінні суглоби, а ще коли в неї в друзях двокілограмові мюслі, то зовсім біда… але група в нас чудова – з добрим апетитом! А ще на додачу пристосовна природа мого тільця й психіки… загалом, кілограм за кілограмом зникнення гречки з рюкзака розширювало усмішку на моєму туристичному обличчі… я навіть почав роззиратися довкола, насолоджуючись чудовими норвезькими краєвидами, і брати участь у групових активностях, на кшталт ігор і маленьких дискусій на підйомі, з моїм уже досить полегшеним другом-рюкзаком (усе ж таки 26 кг, скажу я вам, – майже пір’їнка).
А Норвегія – то цілком прекрасна! Попри постійно мокрі ноги, вічний дощ, що раз у раз зривається, мінімум сонячних усмішок, не завжди вдалі спроби зігрітися в спальнику, перевертаючись з боку на бік, намагаючись знайти зручне положення на вигинах землі впродовж усієї ночі… Норвегія прекрасна, і все вже добре!! Тільки бракує енергії… До мене прийшло найжахливіше відкриття – світ туризму майже не створений для екстравертів! Або, може, мені так пощастило з групою, що я в ній такий один… решта всі, схоже, інтровертовані… Живуть у своєму світі, йдуть, рефлексують, мовчать, навіть зайвий раз не всміхаються…. Накопичують енергію всередині…. А мені б поговорити, поспівати пісень, якоїсь движухи б…. Аж ні… Доходимо до привалу, і… мертва тиша(((( І тут вмикається радіо Бражник, когось провокуючи, комусь ставлячи дурні питання, співаючи пісні, пропонуючи ігри…. Ну, загалом, робить усі спроби, щоб підзарядитися від народу енергією. А вони, жаднюги, не віддають – накопичують на подальші переходи. І ще тебе починають трішки ненавидіти за твоє бажання до них енергетично присмоктатися… Ну прям зовсім непросто в поході екстравертам.
А ще непросто в поході садистам. Тут потрібен високий професійний рівень мазохізму… повзеш, повзеш, колінця підгинаються, піт градом по тілу, дощ у пику лиця, сніг під ногами, іноді падаєш…. Якщо пощастить – на траву… а то й у багнюку… і ось… дійшов… дали тобі кашки з тушонкою, сальця з цибулею, гарячий чай із печивом «Машенька»… І… КАЙФ!!!! БЛАЖЕНСТВО!!! ЩАСТЯ!!! А. Якщо ще вдалося розпалити багаття, то воно в подвійно-потрійному розмірі…. А біля багаття різні ігрища….туристи народ невибагливий – грає в Асоціації, Контакт, Данетки, іноді в Уно, якщо є карти й зручне місце…
З веселого: граємо в Асоціації… ну, коли ти загадуєш людину чи персонажа, а група має його відгадати, ставлячи питання з відповіддю «так» або «ні». Загадав їм одну відому особу… ну, думаю, легко… вже багато чого відгадали…. І тут Тарас видає таку версію, що група ще довго здригалася від сміху… або він же в Контакті пояснює слово… «це спіраль….. на голові…. у жінки», виявилося – бігуді…. Отак і живемо!!!
Потихеньку спускаємося з гір до цивілізації, по 15-17 км щодня… Бражник починає згадувати, що прізвище в нього від метелика, і вже майже не відстає від групи (якщо, звісно, не зустрічає на своєму шляху крутих підйомів, якось на них метелик починає закопуватися в каміння й перетворюватися на гусінь).
Лишився останній шматок спуску, останні 15 км – і цивілізація! Проходимо повз водоспад Веттісфоссен, а це 275 метрів води, що з гуркотом падає. Зачаровує!
Дорогою кидаємо рюкзаки й, повзаючи на колінках, насичуємо тільця кислопрекрасною чорницею…. Із синьо-чорними долонями, язиками й губами продовжуємо свій шлях до найближчого містечка, чекаємо на автобус. Поромна переправа – і ми в Согндалі. А тут цивілізація… Народ заселився в кемпінг, я не витримав, здався… заселився в місцевий готель… дуже вже захотілося подушки, ковдри, гарячого душу, та й висохнути й попратися не завадило б…
Підіб’ємо проміжний підсумок… йшли 8 днів… пройшли 100 кілометрів, набрали 4000 метрів, спустилися приблизно на стільки ж… відбувся трьома падіннями, кількома забоями й синцями, порваними на дупі штанами після катання на оній з високих норвезьких гір і зламаним iphone… так, він, бідолаха, не витримав суворих норвезьких реалій, повністю відпала передня панель, що з екраном. Пробуватиму фіксити тут або купувати новий, тож поки я без телефона(((
Завтра ми в Берген… там день відпочинку, зустріч з новою групою і черговий чотириденний тур до Язика Тролля… але це всього лише 50 км… і мій друг-рюкзак обіцяв більше не бути таким важким… тож looking forward towards кайфу)))…. метелик бражник летить далі))))
Далі буде, чекайте)
Читати продовження: У країні вікінгів і тролів, частина 2 – Язик тролля