А головне – поласувати рибними делікатесами – краби, лобстери, креветки всіх мастей, мідії, риба свіжа, солона, копчена, різні види ікри… шлунок видає вітальні трелі, чекаючи швидкого наповнення. Узяв собі морське плато – тарілку з набором усього, що є в морі… за ціною близько 600 крон. Недешевенько, але це Норвегія, дитинко. Кажуть, продавці на цьому ринку отримують 8000-9000 євро на місяць. Непогано, скажу я вам. Тому тут зустрічаєш багато італійців, іспанців, французів, які приїхали в північну країну за довгим грошем і хапаються за будь-яку, навіть не дуже привабливу роботу.
Уже пізніше, мандруючи в поході, в одному з притулків ми зустріли дідуся з онукою, місцевого. Я спитав у нього, в чому, на його погляд, полягає успіх Норвегії? Високий рівень життя, розвинена економіка, що зростає… Він відповів – ми – везучі, нам дісталося багато від природи – корисні копалини, риба й дари моря, і всього лише 5 мільйонів населення. А як на мене, відповідь не лише в тому, що везучі, а в тому, як цим везінням скористалися! Бо є ж країни, які від природи отримали ого-го скільки, а відсотків 60 населення ледве зводять кінці з кінцями…
З цими думками зустрічаємося з новою групою. Ну як новою, п’ятеро з нас лишилося, і до нас додалося ще 12. І ось цій юрбі з 17 туристів належав похід до Язика Троля – 4 дні шляху, близько 50 км. Я вже став тямущим туристом, залишив частину речей у Бергені, і мій друг-рюкзак помітно схуд)) Звісно, Тарас додав 4 кілограми продуктів – ячку й мюслі, але навіть вони не зробили рюкзак смертельно важким. Кілограмів 18-20… ну просто в задоволення!
Добралися автобусом до міста Одда, звідки в нас уранці сходження до Язика. Увечері група знайомиться, кожен розповідає трішки про себе… щось цього разу мені не хотілося повторювати розповідь про себе, вирішив трохи пофантазувати. Розповів народу, що служу в театрі, граю у виставах… Багато подорожую, бо моя бабуся працює в Інституті Азії та Африки й возить мене із собою (де б знайти таку бабусю))… що з Норвегією пов’язана дуже важлива історія нашої родини… що мій прадід, Олександр Григорович, був моряком на судні в роки Першої світової війни, підірвався на міні…. Ну і т.д. і т.п.… схоже, група «купує» мою історію. Ті, хто знає, підхихикують і ставлять мені (от собаки) уточнювальні запитання – а тебе назвали на честь прадіда? А де ти вчився до театру? З гідністю виходжу з цієї сутички… і ось удар не в брову, а в око – А ти не можеш продекламувати щось із вистави? Довелося швиденько згадувати вірш «Варварство» Муси Джаліля, з яким колись у третьому класі школи я виграв конкурс читців… і з виразом зачитати частину для групи… Схоже, вдалося переконати народ. З усмішками розходимося спати по наметах. Скоро усмішки повністю зійдуть з облич…
Полудень наступного дня. Уже пройшли сім кілометрів угору асфальтом, а попереду найголовніше – 11 км до Язика Троля. Весь час угору. І вже без асфальту((( а по валунах і багнюці… На перших 4 км набір висоти 750 метрів, ну це ухил близько 20 градусів. От якщо ви бігаєте чи ходите біговою доріжкою в спортзалі, то максимальний рівень підйому на ній буде градусів 14. Тож збільште це в півтора раза, вдягніть рюкзак на 20 кг на плечі й повзіть протягом двох-трьох годин… ось так виглядає підйом до язика. А ще тебе обганяють юрби народу, які з легенькими рюкзачками поспішають до Язика, щоб наробити фотографій і встигнути спуститися до темряви. Ми ж нікуди не поспішаємо, ми ночуємо біля язика.
Та й поспішати, треба визнати, зовсім немає сил. Думав, що мій організм уже звик до навантажень, що все страшне вже позаду, аж ні… знову маленька смерть і обидва коліна стріляють на підйомі… внутрішні сльози здуває сильний вітер… ридаю, але повзу… хріново всім… повземо через силу… Через чотири км стало легше, невеликі підйоми й спуски аж до самого язика. Неподалік від нього знаходимо невеликий забитий дошками будиночок-притулок… Відчиняємо двері – шість ліжок у два яруси, два стільці, пічка типу «буржуйка» і не дуже чисто. Плюємо на бруд. Частина щасливчиків ночує в будиночку, в теплі… решта в наметах на вітрі, що збиває з ніг.
Пізніше йдемо фоткатися на Язик, коли черга охочих розсмокталася. Беру стілець… фотки зі стільцем на Язику мають додати фотографіям певної абсурдності… тягну й свій лептоп. Ось так і фоткаюся – на стільці з лептопом на Язику. Дуже боюся стати на край… висота 380 метрів і сильний вітер… Хтось не боїться – сидять на краю Язика, звісивши ніжки вниз… боюся й заздрю водночас… страх переважає… я, звісно, ще той герой)))
Уранці вирушаємо далі, з’їли ячку, мій рюкзак став мов пір’їнка. 20 км переходу, часто снігом, далися доволі легко. Єдине, на крутому спуску зламав свої палиці… не витримали, бідолашні, навантажень походу((( Те саме відбувається зі штанами й черевиками… Штани постраждали ще раніше, коли спускався на п’ятій точці зі снігових вершин… на ній тепер красується зяюча вентиляція. Черевики порвалися в кількох місцях. Не можу дочекатися кінця походу, щоб сказати їм au revoir…
Остання ніч у горах у нас в одному з місцевих притулків. Просто стоїть будиночок. In the middle of nowhere… а в ньому ліжка, ковдри з подушками, їжа, пічка, дрова… на стіні висить прейскурант, а поруч скринька зі щілиною… зупиняєшся, грієшся, сушишся й залишаєш грошики в скриньці….
Тут ми й зустрілися з норвезьким дідусем з онукою, що розповів мені про везучість своєї країни. Дідусь, звісно, офігів, коли 18 мокрих і голодних людей почали впихатися в будиночок…. Він, до речі, розрахований на 12 людей… щонайменше стільки там спальних місць… але це нас не зупинило… хтось спав по двоє на ліжку, хтось на підлозі… але всі вляглися. Хоча знайшлися й ті, хто не зміг провести останню ніч у Норвегії не в наметі! Справжні туристи… їх було четверо… Решта в будиночку. Такого хропіння я не чув ніколи в житті… бідний дідусь… я йому не позаздрив, зважаючи на те, що ввечері його ще й нагодували залишками сала, навіть не запропонувавши хліба(((
Уранці лишається останній кидок до Одди – 13 км спуску. Навушники у вуха, і з усмішкою закінчую свій двотижневий норвезький похід. Зі сльозами щастя прощаюся зі штанами й черевиками, і вперед до нового цивілізованого життя… Мілан кличе!!!
Поїзд до Осло, звідти літак до Мілана. Уже в поїзді оголошення гучномовцем – «Запрошуємо вас до нашого кафетерію, на жаль, ми не можемо запропонувати вам гарячу їжу, учора в нас вибухнула плита, і залишки вибуху ви все ще можете побачити у вагоні-ресторані. Але ми пропонуємо вам великий вибір холодних закусок і напоїв. Ласкаво просимо!!!»
Ласкаво просимо до Норвегії!!!! Великий вибір холодних закусок вам точно гарантовано)))
Якщо не читали, то радимо прочитати першу частину: У країні вікінгів і тролів – частина 1