Мій другий поспіль День народження за кордоном, цього разу ще й у королівстві. Сподіваюся, це стане доброю традицією.
Переїхали в кемпінг, що на пагорбі з видом на місто. Ну, не просто, звісно, взяли й переїхали, з пригодоньками, куди ж без них!
Увечері за кухлем чаю та святковим тортом (так-так, хлопці зробили мені торт!) під назвою “гоніво” або “екватор” знайомилися з усією групою, розповідаючи про себе й вигадуючи прізвиська на першу літеру імені. Я тоді ще не знала, але ребята зібралися що треба! Ніхто навіть не дратував, що, знаєте, рідкість для інтроверта, і всі такі різні й такі справжні.
Ось такий чудовий акліматизаційно-святковий день) перша норвезька ночівля в наметі, а завтра вже в гори!
P. S. До речі, вперше зіткнулася з поняттям кемпінг, у нас ця справа, на жаль, не розвинена. Велика зелена територія з мінімальними необхідними благами цивілізації (платно, звісно, все, крім туалету). Дуже багато в ньому виявилося машин із причепами-будиночками, колись обов’язково так помандрую.
Цілу ніч кричали чайки, заважали спати, але ранок усе одно був добрим! Перше дивовижне за день — зарядка! Ідея просто чудова, адже набагато приємніше й безпечніше вирушати в путь, розім’явши суглоби й трохи розігрівшись. Друге — поїздка з Осло в Gjendesheim автобусом звивистими серпантинами повз фіорди, озера, гори — неймовірно красиво — і так 5 годин + поромна переправа. А ще тунелі! Ну хто з нас не любить тунелів, а особливо якщо, виїжджаючи з них, неодмінно буде чудовий краєвид за вікном.
Третє дивовижне — обід на березі найпрекраснішого озера, з неправдоподібно прозорою водою. Четверте дивовижне — спека!) пекуче сонце здавалося особливо жорстким і нещадним, а ми усміхаємося, бо не усміхатися неможливо, коли довкола така краса
Перша стоянка в горах у дуже мальовничому місці.
Йшли лише пів дня, але було нелегко, і тіло гуде в передчутті крепатури. Скупалися в озері, я — вперше й востаннє в цьому поході, бо вода для мене така холодна, що ані трохи не бадьорить, а одразу заморожує. Потім ще довго не могла зігрітися й пів походу носила мокрий купальник, бо висушити його було рішуче ніде.
Перший справжній похідний день. Знайомилася з камінням: суворим і волохатим, мокрим і гострим, маленьким, великим, величезним — стільки одразу я не бачила жодного разу, тим паче не доводилося ходити по ньому з ранку до ночі. Знайомство відбувалося обережно з мого боку (кому хочеться підвернути ногу на початку походу?) і зухвало з боку каміння (йому ж, мабуть, одна розвага — підставляти свої найгостріші боки якраз під ногу роззяви-туриста, а потім так і вивертатися, повертатися, відскакувати))) Загалом, розвивали динамічну рівновагу весь день!
Проходили вздовж озера Russvatnet такого чудового смарагдово-бірюзового кольору, що й очам не віриться. До слова, майже всі озера, які мені довелося побачити в Норвегії, неймовірно красивих блакитно-зелено-синіх тонів, таких, що хотілося пірнути в них з головою, щоб усе довкола стало такого ж кольору )))
Порівняно з походами, в які я ходила (а їх аж цілих три! 
), ми йшли непристойно довго, як мені здавалося, ну правда, весь день із 9-ї й до 19, 20, 21..тож перші кілька днів не могла звикнути, що після обіду треба ще йти 4-5 годин )
Ночували біля кемпінгу Glitterheim
Мій рюкзак сьогодні став на пару кг легшим завдяки вдалому бартеру з чоловіком: крупи — на сухарі, а все тому, що сьогодні на нас чекав начебто дуже непростий крутий спуск.
А шлях наш сьогоднішній почався з чудесного зникнення карепопа й не менш чудесної появи двох рогоносців (у найпрямішому сенсі цього слова) — хлопці знайшли роги, ті, що їх скидають молоді олені, і взяли з собою.
Уздовж річки, річечками й струмочками, крізь зарості кущів, які своїми сріблястими листочками нагадували мені кавказький рододендрон, повз великий чудовий льодовик підійшли ми до перевалу — каміннякаміннякаміння, дуже багато каміння. Переходили ми перевал, прямо скажу, не швидко, весь час щось відволікало від мети то водоспадик, у якому неодмінно треба було скупатися всім чоловікам і своїми бадьорими криками сповістити про це всіх довкола (ну, кого всіх? пташок там хіба, овечок:) ), то сніжні шапки гір позаду, на які весь час хотілося дивитися.
За перевалом стежка вела нас сніжниками повз озера до плато. Гори тут були ну такі чудні, пам’ятаєте, на початку 90-х були такі картинки з піском, їх можна було перевертати й будувати свої пейзажі, ми ще в них шприцом пускали бульбашки, щоб візерунки були красивішими. Так от, сьогоднішні гори прямо як із тих дитячих спогадів.
Дійшли до того самого дуже складного спуску, дощик якраз замрячив, ну а куди без нього? Вид на каньйон тут був просто приголомшливий, і перші величезні коси водоспаду, і льодовики, льодовики, і далеко внизу наш притулок. Спускалися ми, здається, теж довго, коліна вже не мовчали, а почали розмовляти зі мною, ну або я з ними))
Найпромокліші, найзмерзліші й найвтомленіші вирішили ночувати в притулку, ну а ми, звісно ж, у наметі під шум річки й дощу. Тут можна було випрати речі, посушити речі, прийняти гарячий! душ і навіть сходити в барчик — дуже незвичні для мене плюшки в поході. А чим утомлені туристи зазвичай займаються після вечері? Правильно! шукають, скільки ж пелюсток троянд у гральних кубиках?
Тадададаам! Сьогодні був чудовий ранок, ми бачили сонце! І нам не треба було складати намет і речі в рюкзаки, на нас чекала радіальна пригода — сходження на найвищу гору Скандинавії Galdhøpiggen 2469 м. “Ой, подумаєш, — скажете ви, — трохи вища за Говерлу”, але так холодно, і вітряно, і сніжно, і мокро в липні мені ще не було.
Отже, все починалося дуже навіть класно, світило сонце, і ми неквапом, але бадьоро почали підйом крутою стежкою разом із натовпом інших туристів. Стежка плавно перейшла в купу каміння, вже улюбленого й рідного, хмари затягли небо, подув вітер і почав накрапати дощик — ура! Ми були без рюкзаків, але йти було дуже й дуже непросто!
Каміння плавно перемішалося зі сніжниками, по яких ноги категорично відмовлялися рухатися, рубати сходинки в мокрому пухкому снігу — сумнівне задоволення. Ну а десь на пів дороги нас накрила хмара, задув крижаний найсильніший вітер і пішов сніжок, а все тому, що підійшли ми до льодовика — величезного білого з блакитними проплішинами, і так близько він був, рукою подати! Заворожливе видовище, якби не вітер із мокрим снігом в обличчя, дивилися б і дивилися!
Я думаю, якби не думка про теплий чай із шоколадкою, які чекали на мене на вершині в кафе (так-так, нагорі було кафе! тепле й з вайфаєм, цивілізація, всі справи), то шансів піднятися було б куди менше, бо сили вже були на межі, а кінцівки повільно, але впевнено крижаніли. Але мети таки було досягнуто, і я, задоволена, змолотила майже 2 шоколадки й надіслала електронні привіти рідним. До речі, хто там скаржиться на свою роботу, уявіть: працівникам цього кафе щодня вгору-вниз по 1300 м, це вам не сходами на 10-й поверх піднятися.
Оскільки ми були в обіймах хмари, видимість була не більше 20 метрів, висоти не відчувалося зовсім, і якби не спеціальний стовп, можна було б і не здогадатися, що ми на вершині гори Я заочно дуже переживала, як ми спускатимемося тим гострим мокрим камінням, але все минуло чудово, особливо потішили сніжники, хлопці ковзали по них хто на чому, але весело було всім без винятку. А під кінець нашого сходження вийшла веселка — так незвично: вгорі сірі хмари, внизу сіре каміння, а між ними яскрава веселка! На середині шляху чергові поквапилися вперед приготувати всім чай, але поки ми дочапали, була готова й вечеря
Ну і, як ви вже знаєте, втомлені туристи вечорами.. (ні, всі пелюстки троянд було перераховано вчора ) …співають пісні, бітбоксять, вистукують ритми й, звісно, грають в ігри. Того вечора був “Капелюх” — чудова суміш показухи з аліасом!
Уранці знову виглянуло сонце, і в голові навіть промайнула лукава думка “а раптом зараз на Galdhøpiggen-і ясно, от би ще раз піднятися”, але не цього разу )
Ідемо далі маршрутом наввипередки з бабусями, зустріли цих милих пань на підйомі вчора, виявляється, ці дві подружки ще, здається, з універу щороку ходять разом у походи (тільки налегко — від притулку до притулку), та й загалом туристів у Spiterstulen-і сила-силенна, хто з дітьми, а хто з собачками
Струмки й річечки, каміння, мох під ногами, хмари над головою й засніжені шапки гір довкола — це кайф, ребята. Можливо, моє обличчя збоку й не виглядало аж надто щасливим, не знаю, але всередині я усміхалася ) бо не знала, що попереду — брід!
Я дуже сподівалася, що обійдеться без нього, так не хотілося шукати сандалі в рюкзаку, знімати теплі черевички й лізти в крижаний вируючий потік…але що робити? Збадьорилася я дуже якісно й миттєво — частково від води, яка вмить заморозила ноги, частково від емоцій і адреналіну (я там трохи послизнулася й мало не впала).
Ідемо далі, розгадуємо данетки дорогою, різні загадки, і тут..пабабабам..загадка про пальці, яка стала просто прозивною, обросла легендами й жартами, а дехто навіть мало не спився через неї та втратив сон.. всім охочим при зустрічі можу допомогти зламати мозок 
Далі були чудові озера й струмочки, що течуть під мохом, в один із яких я, фотографуючи, легко й невимушено провалилася по коліно )
Незвичайна гора Кірк’я, що разюче відрізняється своєю формою від усіх, які я бачила, такі плавні лінії!
Ночували сьогодні біля притулку Leirvassbu, який, до слова, є сімейним, і його історія починається в далекому 1873 році.
Увечері святкували екватор однойменним тортом і гарячим какао, ну а хто так і не зміг порахувати пальці — чимось міцнішим. Ну всі ж дорослі люблять цифри, так? і ми не виняток, тому сьогодні рахували, крім пальців, ще й кількість гаражів і впійманих слоників..ну і, звісно, чарівна музика від наших найкрутіших гідів Макса і Діми.
А вранці знову було сонце, вийшло помружити нам очі й порозтягувати усмішки, але щойно ми наділи рюкзаки, хмари знову затягли небо. Почали сьогодні плавно скидати висоту. Кілька кілометрів ішли ґрунтовою дорогою повз неймовірні пейзажі. Спостерігали, як камінь зірвався з вершини й летів униз, шалено набираючи швидкість, гуркоту від нього було, скажу я вам!!!
Потім знову каміння, вже улюбленесеньке, привело нас до чудового великого бірюзового озера. Обходили ми його повільно, милувалися. А перед спуском уже в лісисту частину нас огорнула хмара з дощем, звісно ж, але це не завадило нам робити набіги на чорниці, які почали з’являтися у величезних кількостях. Ну а гриби нас уже взагалі не дивували Увесь шлях до стоянки йшли під безперервним дощем, і намет ставили під дощем, і багаття палили під дощем, і готували вечерю, і вечеряли під дощем, сушили речі біля багаття теж під дощем)) Такий гарний день.
Ночували в чудовому місці на березі швидкої річки під деревцем Ранок був сірим, раз у раз мрячив дощ, тож збиралися швидко! Трохи пройшли лісовою стежкою вгору до притулку Скогадалсбоен (дуже милі будиночки, гарненько прикрашені по-норвезьки: квітами, рогами, штуками з дерева;). Зважували рюкзаки — у всіх хлопців за 20 кг, і це на 7-й день походу!
Більшу частину дня йшли вздовж найкрасивішої ущелини: прямовисні зелені схили з тонкими нитками річок і маленьких водоспадів — праворуч, попереду — ледь-ледь помітний зиґзаґ річки, затиснутий високими кручами, і хмари, хмари, хмари всюди. Погода стрімко змінювалася, наче ми потрапили в таймлапс: ось сонце просвічує крізь хмари, ось хмари спускаються все нижче й нижче, ось нас огорнув щільний, густий туман, ось уже й дощ із нами, а за перевалом знову сонце, і так по колу)
Спускаємося нижче, вже в справжній ліс із крученими соснами й тонкими берізками, зі слизькими кам’янистими стежками, зі струмками й кущами чорниці, які, до слова, сильно гальмували групу Дійшли нарешті до стоянки — підтоплена галявина з численними безлюдними, але дуже чарівними будиночками з сонячними батареями й, звісно, травою на даху. Покружляли болотом у пошуках найкращого сухого місця, приземлилися біля річечки. Вечір був ясним, і ми, звісно, зібралися на колодах довкола багаття розгадувати данетки й секрети Чорної магії.
Ще один день неймовірної краси. І, до слова, ще одна втрата в наших лавах — мінус черевики (уже другі в групі за похід), вперше бачу, щоб отак відклеювалася підошва, і щоб прямо вся.
Ранок почався з чудес норвезької гравітації, північна красуня крутить нами як хоче Сьогодні тримаємо курс на цивілізацію.
Взагалі, я не дуже детально й уважно читала маршрутну карту перед походом, не запам’ятовувала, що в який день на нас чекає, і тому весь час дивувалася, але сьогодні — особливо! бо один із найвищих водоспадів Європи підкрався непомітно, ну точніше причаївся в лісовій гущавині, ну ви зрозуміли)
Чесно кажучи, до водоспадів я була доволі байдужа, але цей Vettisfossen виявився таким чарівним красенем, що я одразу закохалася)) Спостерігали ми його згори дуже-дуже близько, і, що цікаво, жодного гуркоту води чути не було, от зовсім, а все тому, що висота вільного безперешкодного падіння води — 275 метрів, і цей потужний потік, не долітаючи до землі, розсіюється на дрібні краплі — це фантастика, ребята!
Далі був дуже крутий спуск до річки, вздовж якої ми потім неквапом ішли дорогою ще пів дня. Тут нам уже траплялися невеликі групи людей, сім’ї, просто любителі природи з собачками, спортсмени. Наша дуже мальовнича дорога петляла то ліворуч, то праворуч від блакитної потужної річки, схили гір тут були незвично круглі й зелені-презелені, волохаті, з’явилися квіти й стало по-літньому спекотно, липень же зрештою.
Цивілізація була вже зовсім близько, і на обід, крім звичайних сиру, ковбаси й сухариків, були смажені вафлі з варенням і сметаною! Спершу замовили кілька людей, потім ще кілька, ну й зависли ми там години на 2, поки не з’їли весь вафельний запас на день
У місто Øvre Årdal ішли через якесь селище. Ох, нам би такі селища! Будиночки всі один в один: білі, чисті, невеликі, затишні, замість парканів майже скрізь просто якісь кущі, і на кожній другій галявинці дитячий батут, чарівно!
І тут піша частина цього першого походу закінчилася, автобус повіз нас у Sogndal — містечко, де бере початок другий за величиною фіорд у світі Sognefjord. До речі, про пересування Норвегією можна написати окрему історію. Здається, що вони спеціально будували дороги так, щоб, сидячи біля вікна, щелепа завжди впиралася в коліно — просто запаморочливо красиво! Тож у Норвегію, якщо не в похід горами, то хоча б автобусом варто поїздити, і потягом, до речі, теж!
А поселилися ми сьогодні в кемпінгу з неймовірним розташуванням — просто на березі того самого Sognefjord навпроти Sogndal, так, що з кухні ввечері було видно вогні міста. Красотища!
Сьогодні був вільний день: хтось відсипався, хтось пішов знайомитися з містом, когось потягнуло в барчик хтось поїхав дивитися найближчі пам’ятки, ну а ми, здається, теж на місці всидіти не могли, хоч кемпінг таки був мальовничо розташований, і вирушили в пішу прогулянку на найближчу гору
Хочеться сказати, що гуляти в Норвегії будь-де, як мені здається, — це величезна естетична насолода, тобто ти йдеш, чи їдеш, чи пливеш, і ніщо не дратує (ну якщо ви, звісно, достатньо мудрі, щоб не дратуватися на вітер, дощ і хмари ), очам скрізь приємно, куди б не поверталася голова — благодать!
Знову ми йшли повз чарівні норвезькі будиночки, їли малину й чорницю і поступово дійшли до, як мені здалося, лісопарку — ніби ліс, але з різними вказівниками, табличками, велосипедистами й людьми))) стежка серед величезних струнких сосен плавно йшла вгору, звідки відкривався чудовий вид на затоку.
Потім ми спустилися до води “бездоріжжям”, щоб порибалити (ну, хто порибалити, а хто на камінчику посидіти))). Бачили якусь велику дивну рибину, яка пирхнула водою, як дельфін, і попливла собі далі в бік берега, шкода, не до нас. До речі, від води пахло моооорем (всі ж пам’ятають, що фіорд — це саме морська затока), а на березі валялися водорості й теж пахли, не так приємно, як хотілося б
Коли горизонт уже повністю заповнила синя дощова хмара, ми таки вирішили йти назад.
Увечері замість вечері були чай із шоколадками та ігри. Цього разу була дуже весела малювальна — кожному роздавали стосик папірців за кількістю людей, і всі писали якусь безглузду нісенітницю й передавали по колу весь стосик, потім читали написане, тихенько посміюючись собі під ніс, перекладали аркуш із текстом униз стосика й намагалися намалювати прочитане, передавали знову весь стосик і тепер побачене намагалися описати словами, і так, поки кожному гравцеві не прийде його текст. Потім усі разом дивляться й читають логічні ланцюжки. Іноді виходили просто шедеври!
А ще чи знаєте ви, що за 5 хвилин можна прийняти повноцінний душ? Я от теж дуже сумнівалася, але це легко перевірити в кемпінгах, де кидаєш монетку в автомат і в тебе рівно 5 хвилин тече гаряча вода)))
Сьогодні ми встали прямо дуууже рано, ще затемна, зібралися, поснідали й пішли в Sogndal, де сіли на швидкісний катер до Бергена. Щойно в нас перевірили квитки, я побігла на “палубу”, ну віконце — це, звісно, непогано, але хотілося, щоб вітер із дощем, та в обличчя))) Пливли ми супершвидко, коли стоїш на носі, здавалося, що летиш над водою, і вітер, який просто зносить. Я трималася за поручні, хоча дуже хотілося розкинути руки по-пташиному
Нам належало пливти 5 годин по Sognefjorden повз скелясті береги й маленькі сільця — краса фантастична. Але все ж доводилося кілька разів заходити всередину катера погрітися, бо, попри бафи, рукавички, фліс, термобілизну, куртку, затягнуту всіма шнурками так, що тільки очі видно, в серпні на фіордах зрештою промерзаєш.
Ближче до Бергена людей більшало, а гори ставали все нижчими й нижчими, але не менш гарними. Берген зустрів нас дощем, але нам не звикати?) поселилися в дуже милий хостел у самому центрі міста й після обіду пішли знайомитися з цим плаксієм Насамперед навідалися на рибний ринок, там я побачила найбільшого в житті краба, він був просто величезний, як із фільмів жахів (є такі про величезних крабів-убивць?))).
Потім пройшлися історичним центром, набережною, Bryggen, портом і зазирнули у фортецю Bergenhus. Зайшли в кафе на чай із пирогом, а там лежали книжки на полиці, зокрема й дитячі, ох, які ж страшні картинки в дитячих норвезьких книжках!! всі персонажі з великими очима, в яких великі білі зіниці, тварини й чудиська просто наганяють жах! Дивно, але Берген не сподобався, може, через велику кількість туристів, а може, просто, коли спускаєшся з гір, краса міст зовсім не вражає.
Увечері почали прощатися з деякими хлопцями й дівчатами з групи, сумно, всі вже дуже здружилися. А ніч, звісно, була гарною — в теплому м’якому ліжку, та ще й з подушкою)
Продовження подорожі Норвегією читайте в наступному відгуку: 19 днів північного літа – частина 2