Один із наших хлопців уже ходив на зимове сходження й запропонував повторити його, але вже разом. Тож рішення ухвалили в новорічну ніч, тоді ж ми втрьох і подали заявки. Особисто для мене підготовка до цієї події здебільшого полягала в розпитуванні друзів, які вже бували взимку на сходженнях, щоб з’ясувати, яке спорядження правильне.
Майже всі розповідали про неймовірно складні погодні умови: сильний вітер, погану видимість, багато снігу й міцний мороз.
О 10 ранку 16 лютого ми зустрілися з гідом та іншими учасниками на вокзалі Івано-Франківська. Компанія зібралася велика – 15 людей і гіди Діма Приймаченко та Вова Василишин. Приємно було усвідомити, що в такій великій групі нас було лише дві дівчини). Уже за кілька хвилин ми їхали в бік с. Лазещина. Коли ми розселилися по номерах у дерев’яному будиночку, гіди дали команду екіпіруватися так, як ми собі це уявляємо для завтрашнього сходження, щоб перевірити зручність і правильність вибору. Треба сказати, що та прогулянка навколо села (близько 10 км) була дуже корисною для розуміння навколишнього середовища. Така розминка – дуже правильний хід гідів, за що їм окреме спасибі.
Наступного дня починався наш активний етап програми. Підйом о 5 ранку, сніданок і виїзд о 6 ранку на літньому диві німецького автопрому до місця старту. Наша чимала група зуміла потішити гідів – усі дуже пунктуально зібралися, і виїзд не затримали ні на хвилину! Після 30 хвилин трясіння місцевим бездоріжжям ми прибули на розвилку в лісі. Цього дня на нас чекала Говерла. Увімкнувши налобні ліхтарики, ми вирушили на маршрут, який майже одразу почався набором висоти. Для нашої міні-компанії з трьох людей цей підйом був особливим. Наше, так би мовити, «хрещення горами» почалося саме з цього підйому в червні 2016 р. Тоді ми ледве вижили, набираючи ці перші в житті метри! При цьому на слова гіда про 200 метрів, що на нас чекали попереду, ми, звісно, зреагували як на відстань, а не на висоту. Тому досі в нашій компанії ходить жарт про 200 метрів 🙂
Отже, за кілька переходів із привалами по 10 хвилин ми дісталися колиби біля підніжжя Говерли. Там ми трохи утеплилися, підготувалися до вітрянішої обстановки. Треба зазначити, що погода зробила нам подарунок: ясний сонячний день і невеликий як на цю пору вітер. Єдиною незручністю була хіба ожеледь на останньому етапі підйому. Уся група впевнено зійшла на гору. Для половини групи це була перша вершина! Радісні емоції, бадьоре привітання й поздоровлення гіда, пейзаж засніжених Карпат, чашка найсмачнішого глінтвейну, шоколадка, море фото, селфі й відео…. Обговорюючи побачене й пишаючись собою, за якийсь час ми почали спуск. Він був непростий, але набагато красивіший, бо вже була змога дивитися не лише під ноги, а й роздивлятися панораму гір, що відкривалася. Удома на нас чекала вечеря, наприкінці якої гід Діма дав змогу кожному учасникові поділитися своїми найяскравішими враженнями за минулий день. Таке спілкування дуже зближує й допомагає зрозуміти кожного. Завершенням дня стала місцева баня, яка дуже допомагає розслабити натруджені м’язи.
Наступний ранок був за тією ж схемою: підйом, сніданок, виїзд о 6 ранку. Ясне зоряне небо й мороз близько 10 градусів. Але двоє людей із нашої команди вирішили не йти з нами, а лишитися в будиночку. Таке їхнє рішення зрештою нас дуже потішило, але про це згодом. Приїхавши на те саме місце старту, ми пішли на розвилці вже в іншому напрямку. Цей, ще темний ранок, особисто мені запам’ятався яскравіше. Оскільки початок маршруту пролягав лісом із м’якшим ухилом, ніж напередодні, Вова Василишин задав посильний для всіх темп ходьби. І от ми йшли колоною з увімкненими налобними ліхтариками, ступаючи в унісон по скрипучому снігу, який переливався в променях місяця й ліхтариків блакитним сяйвом. Якоїсь миті мені здалося, що звучить казкова лісова мантра, а твої думки й свідомість притуплюються й переносять тебе кудись в інший світ. Так, ідучи комфортно, ми зустріли світанок і за пару годин вийшли до колиб біля підніжжя Петроса. Під час привалу ми взули кішки, без яких піднятися на Петрос неможливо. Кожна з них важить по 1 кг, тому перші кроки були досить важкими. За якийсь час до них звикаєш, лишається тільки контролювати свій крок, щоб не нашкодити ні собі, ні сусідові.
Попри майже ідеальну погоду (яскраве сонце, відсутність вітру), підйом на Петрос був нелегким. Пухкий сніг, крутий підйом, провалювання в сніг по коліна – усе це ускладнює й виснажує. Але вершина того варта! У всіх учасників Петрос викликав більше емоцій, радість перемоги й неймовірно красиві краєвиди затьмарили всі труднощі підйому. І саме заради того смаку глінтвейну й смаколиків від гідів можна було спуститися й піднятися знову! Після фотосесії та відеозйомки ми почали спуск. О! Це було ще крутіше, ніж підйом. Один учасник зламав палицю, інший кішку, кілька людей порвали кішками бахіли. Ну а я здійснила слалом лежачи. Усе сталося блискавично: необережний крок – і ти падаєш, софтшелові штани чудово ковзають по підталому снігу, зупинитися майже нереально, страшно до жаху. Тільки завдяки кішкам я змогла загальмувати свій політ донизу, інакше шансів уникнути травм було б мало. Утім, якщо для мене падіння стало шоком, то для двох хлопців з Одеси саме такий спуск виявився веселою розвагою. Щоправда, вже на останньому відрізку спуску. Знявши кішки задля безпеки, вони всілися на п’яту точку й рвонули вниз. Повеселилися, спостерігаючи це видовище, усі 🙂
Повернувшись до колиб і знявши кішки, ми пообідали. Їжа на природі, а надто після сходження, завжди має особливий смак! Потім ми вирушили до фінішу, вже розуміючи, що програму виконано, і від цього ставало сумно. Відчувши на собі всі принади місцевих дорожніх вибоїн, ми приїхали додому. І яким же було наше здивування, коли ми побачили, що двоє учасників, які лишалися вдома, приготували нам сюрприз – найсмачніший обід: наваристу ароматну юшку з білих грибів і здоровенну пательню картоплі, запеченої на мангалі. Цей вечір запам’ятається надовго! Ну і понад усяку похвалу була друга вечеря від наших «шеф-кухарів» – практично ресторанна страва, паста карбонара!
Уранці наступного дня після сніданку в нас була урочиста частина з привітаннями та врученням кожному Сертифіката туриста й сертифіката на купівлю спорядження. Потім ми вирушили в бік Івано-Франківська, дорогою заїхавши в Яремче на ринок.
Серед туристів є традиція: якщо дозволяє час до від’їзду додому, завершувати тур спільним святкуванням в одному з закладів Івано-Франківська. Найкраще для цього підходить «Десятка», куди я нарешті потрапила з третьої спроби :). У вже згуртованій компанії за смачною вечерею час летить непомітно, і ти не розумієш як, але вже опиняєшся в потязі додому.
Я дуже задоволена цим туром. Усе було чудово. Ти фізично вдома, а думки всі лишилися в горах! Ходіть у гори!
P.S. У цій поїздці:
