Мені треба було його просто побачити…
5 років. 5 років я просто хотіла і нічого для цього не робила. Може, досить?
Усе. Дзвінок у Kuluar.
—« Я хочу до Евересту. Оплачую одразу, щоб назад шляху не було»
Минуло трохи більше року, бо ковід вніс свої корективи( ох, якби я знала, як він іще з нами пограється) і я лечу на Кала Патар, до базтабору Евересту через озера Гокіо.
Ось. Час Х.
Традиційно торкаюся літака, заходячи трапом. Пересадка в Шарджі. Крім мене, в аеропорту немає жодної дівчини. Хм🤔ну та гаразд. Терплю сотні поглядів. Ще один літак. І ось я роблю крок у новій для мене країні.
Солодке спекотне повітря. Боже, як я відвикла від лівостороннього руху. Таксі. Готель. Номер. Не перевдягаючись, біжу знайомитися з групою— тими, з ким я проживу наступні т̶р̶и̶ т̶и̶ж̶н̶і̶ (місяць😆). Про них зроблю окремий пост, бо вони в саме💚
Ми вечеряємо, придивляємося, ночуємо в готелі, який згодом стане другим домом, і вранці, переклавши всі речі в салатові баули, вирушаємо в найнебезпечніший аеропорт світу. Тут і починається наша пригода. Фотографуємо все на шляху, пригощаємо цукерками непальських дітлахів, знайомимося з кукурами(собака по-непальськи) і кайфуємо від кожного кроку на шляху до своєї мрії. Попереду довгий шлях, найвищі гори, сміх, труднощі, біль, корона, затишні посиденьки біля «к̶а̶м̶і̶н̶а̶» ( реактора), розмови зі своїми ногами, щоб зробити ще крочок, розмови зі своїм я, щоб вилізти з теплого спальника в мінус, нове відчуття нестачі кисню, вічні зміни шарів(одягу), знайомство з гірською хворобою. Попереду подолання своїх земних якостей, і, звісно ж, … Еверест.
Нашу прекрасну групу вела просто ааааафігенна людина…
Вова Василишин!
Це любов «з першого гіда»
Нас 15, він 1. І до кооооожного в нього знайшовся підхід. По-перше, я обожнюю, коли весело, і його почуття гумору не залишило мені шансів сумувати. По-друге — він знає кожну вершинку і багато історій, які розповідає дорогою. Маршрут через озера неймовірно барвистий. Гарний і різноманітний.
А я була б не я, якби щось не придумала.
Придумалося, значить, мені станцювати з видом на Еверест)
Спеціально за кілька місяців пішла на танці.
Вивчила невелику хореографію.
І кожного дня трекінгу носила в рюкзаку сукню і взуття, діставала Вову запитаннями — чи буде гарне місце)
Я б на його місці себе б прибила) але ні)
Вовка не такий)
Він максимально терпляче тримався)
Звісно ж, я станцювала в кількох місцях. На Гокіо Рі і біля Чоладзе.
До речі, кілька слів про Гокіо Рі.
Там я зайшла на свої перші 5к метрів у житті. І це так багато для мене означало.
Наша група розділилася, і ми сходили двічі. Ну як ми. Вова. Спочатку з однією половиною, а потім з іншою. А перед тим він туди в радіальний вихід збігав. Нагору. Збігав. 😳😆
Побачивши Еверест, я, звісно ж, розплакалася… ось він, саме той момент, якого я чекала п’ять років. І це неймовірно. Минуло вже понад пів року від того моменту, а я досі вкриваюся сиротами, коли згадую цю мить…
Спустилися і вирушили на наступні 5к. Перевал Чо Ла.
Найзасніженіше місце маршруту.
Дуже гарно. І зараз уже згадується так, ніби зовсім не складно було. Ага-ага🤣
Але пройшли, і чудово!) тим паче йти набагато легше, якщо йдеш із дууууже веселою групою)
І мені в цьому плані дуже пощастило)
Попереду базовий табір, вершина Кала Патар і Гімалаї, заповнені короною… Друзі починають хворіти один за одним…
Вова викликає евакуаційні гелікоптери…
У підсумку 3 гелікоптери за три дні((((((
Я, судячи з усього, теж уже хворіла, але температура була низькою, і слабкість я списувала на перевтому. Але аж ніяк не на вірус.
Отже. 11 травня. 2021. Я і ще троє моїх одногрупників робимо останній крок на вершині нашого маршруту)
Еверест— як на долоні)
Погода— шикарна)
Самопочуття— супер)
Температура —35.8)
Вітаємо одне одного і спускаємося)
Наступні кілька днів шляху до Лукли минуть для мене в муках. Щось починає відбуватися з моїми ногами.
Коліна одне за одним відмовляються згинатися(((
На допомогу, звісно ж, прийшов Вова. І величезне йому за це спасибі.
Та й узагалі…
Знаєте, коли в тебе температура під 40, тебе морозить, жарко і трусить водночас, сил не вистачає навіть на те, щоб дихати , а ти ведеш свою групу вниз… так-так. Саме так вів нас Вова.(((((
Не зупиняючись, не скаржачись, а іноді навіть жартуючи. Максимально сильна людина!
Захоплююся!
Ми дійшли/доповзла до Лукли) літак зміг забрати нас до Катманду лише через два дні.
І ось привіт, гарячий душ, тепло надворі і … тепер уже мої 39.5))))
Positive 🤷🏻♀️
Лежу)
Було дуже погано.
Але! І погане колись минає ж)
Я Еверест побачила) хоч 10 корон надіньте на мене) я однаково щаслива)
Я пишу вірш про всю нашу групу. На даху готелю читаю кожному про нього в римі) і це той вірш, який досі один із моїх найулюбленіших))))
Частина групи відлітає першим евакуаційним рейсом, ми залишаємося чекати негативного тесту.
Отримуємо його десь за п’ять днів, влаштовуємо прощальну вечірку і летимо додому)))ох, як летимо))) лечу)))🤣🤣🤣
Але це вже зовсім інша історія)
Дякую Вові за його ставлення до нас, до життя і до гір.
За його професіоналізм, за його жарти, за величезну турботу. За ігри в карти і за теплі вечори із сотнями цікавих захопливих історій!
І найголовніше. Дякую, Вово, за те, що ти показав мені світ гір. Показав таким, яким він є насправді. Саме в Непалі і завдяки твоєму ставленню до них я почала більше цінувати те, що маю. Я переосмислила своє ставлення до багатьох речей. Я по-новому пізнала сенс слова щастя.
Дякую, Kuluar, за здійснення мрії. За ваших гідів( і як вам тільки вдається знаходити таких суперських людей🤔) і за те, що допомагаєте набирати повітря в легені) навіть коли його дедалі менше)))
Поки що в скарбничці лише два походи з вами, але планую поповнювати. Бо якщо в гори, то тільки з вами.