Останнім часом так важко відчути справжню зиму з снігом та морозом, що заради цього треба їхати в гори.
Тож невеликою групою любителів екстриму ми відправились до серця Карпат – Чорногори.
Ще на під’їзді до Ворохти з захопленням спостерігали зимовий ліс та засніжені схили навкруги. А підніматися з села Дземброня до притулку довелося по коліна в снігу.
Діставшись до притулку, ми були вражені красою навколишніх панорам, що відкривалися з полонини.
Та й сам притулок нам сподобався – теплий, затишний, з просторою їдальнею і зручною кухнею.
В їдальні нас гостинно зустрічала місцева знаменитість – сенбернар Віва, що дозволяла гладити себе й залюбки позувала для фотографій.
Після короткого обіду вийшли на тренування з кішками та снігоступами. Хтось вперше вчився надягати й ходити в них, хтось згадував минулорічний досвід.
Було весело ходити колами по свіжому снігу, аж поки наша тимлідерка не впевнилася, що ми достатньо оволоділи технікою пересування і відпустила нас вечеряти.
Вихід запланували о 6 ранку, щоб встигнути завершити сходження за короткий зимовий день. Та й прогноз не радував – обіцяли мороз і хуртовину.
Так і сталося, з самого ранку сипав густий сніг, небо затягло хмарами. Щоб мінімізувати ризик лавин, підіймалися по схилу прямо в лоб. Чим вище йшли, тим більше ставало снігу.
Врешті вдягли снігоступи та йшли через ліс з ліхтариками. Коли вийшли з лісу, вже розвиднилося, але все одно нічого не бачили через снігопад.
Крім того, на відкритому схилі відчули всю силу вітру. Здавалося, він дув звідусіль і задував сніг у всі отвори одягу й рюкзаків.
Тож довелося швиденько утеплятися, надягати на себе весь запасний одяг. Не могли навіть зупинитися для перекусу або відпочинку, бо без руху одразу відчували пронизливий холод.
В таких умовах вийшли на вершину Смотрич, але, як і раніше, не бачили анічогісінько навкруги.
Зробили загальне фото на вершині, і потім довго сміялися, що важко визначити місце, де ми знаходимося, бо навколо суцільна снігова заметіль.
Хоча ми замерзли та втомилися, та все ж спробували піднятись ще й на Піп Іван Чорногірський, відомий двохтисячник.
Дійшовши до перемички, зрозуміли, що через нульову видимість існував великий ризик збитися з шляху й вийти на сніговий карниз, що приведе до зриву й падіння.
Звичайно, дуже не хотілося повертатися всього за півтора кілометри від цілі, але таке було рішення гіда й ніхто не протестував.
Згодом, все обміркувавши, дійшли до висновку, що це було єдине вірне рішення в тих погодних умовах.
Тим більше, сходження на гору Смотрич взимку теж неабияке досягнення, і було про що згадувати.
Наступного дня ми стартували з полонини Гаджина, де зупинилися в іншому гірському притулку. Тут вже погода компенсувала нам всі попередні незручності.
День був сонячний, морозний, без єдиної хмаринки. За планом ми мали дістатися вершини гори Шпиці, тож наш шлях пролягав через потічок Мріє та повз Криницю Довбуша.
З нашої стежки побачили не надто популярне, але цікаве урочище Кізі Улоги з водоспадом.
Також мали змогу гарно роздивитися північні схили гори Ребра, що спадають крутими скелястими урвищами.
Та найбільше нас вразили скелясті стіни гори Шпиці, прикрашені гострими та суворими кам’яними вежами.
На фоні снігової гори, підсвічені сонячним світлом, вони здавалися казковою декорацією велетенської сцени.
Під час підйому ми не забували насолоджуватись краєвидами та зупинятись для знімкування навколишньої краси.
Та піднявшись наверх, ми були приголомшені картиною, що відкрилася перед нами. Куди не глянь, відкривався неймовірний вид на Карпати.
Найвищі вершини здавалися на відстані простягнутої руки. Говерлу, Петрос, Чорногірський хребет та Горгани можна було роздивитися в деталях.
Та саме цікаве, що по нашу сторону масиву світило сонце, а гори з іншого боку було вкриті густими хмарами, так що здавалося, що ми стояли й дивилися на море.
Ідеальний час і місце для фільмування та фотографування, тож ми з ентузіазмом кинулися до наших камер. Цей чудовий день подарував нам багато вражень, але час було повертатися.
Спуск був теж непростий, бо незважаючи на снігоступи, час від часу хтось провалювався в глибокий сніг. На більш крутих схилах довелося навіть вдягти кішки.
Після заходу сонця природа подарувала нам ще одне незабутнє видовище – схід повного місяця на безхмарному небі, що викликало бажання зробити ще декілька чудових знімків.
Повернулися до притулку, де нас чекала смачна вечеря й гаряча сауна.
Наша програма добігала кінця, тому ми не поспішали розходитися після вечері, роздивлялися та обмінювалися фото, згадували найцікавіші моменти сходження, ділилися враженнями.
Наступного дня залишалося спуститися до села Бистрець, де нас вже чекав автобус до Івано-Франківська, традиційно повечеряти в «Десятці» і розпрощатися до наступних зустрічей.
Не сумніваюся, що вони будуть, бо ходити в гори - це найкращий шлях знаходити нових друзів. А з Кулуаром це завжди легко й зручно.
Організація походів на вищому рівні, команда працює злагоджено й дружно.
Тому хочу ще раз подякувати Кулуару, а особливо нашій чудовій тимлідерці Наталі Шелепюк, яка підтримувала нас в найважчі моменти, вела за собою, навчала, годувала й оберігала.
При цьому ніколи не втрачала гумору й розказувала безліч історій з свого туристичного життя. Також вдячна всім учасникам групи, без вас похід не став би незабутнім.
Всі з різним досвідом, але з великим бажанням досягти цілі, гарні, веселі, енергійні, позитивні. Кожен з вас зробив свій вклад в нашу спільну пригоду. До зустрічі в горах!