Занурення в гори

Автор: Олександр Кара, 30 років
м. Київ, Україна

З самого мого дитинства батьки намагалися привити мені любов до моря. Типу воно ж таке класне, солоне, там сонечко світить, пісочок. Загоряєш, купаєшся, оце от усе. А я ніяк не міг збагнути, як може подобатись, коли ти мокрий, вітер дує, коли з води виходиш, пісок у всіх місцях, скрізь "пахлава мєдовая" і "варені раки". У літніх таборах було краще, там були однолітки, спілкування, дискотеки. Навіть море не могло зіпсувати враження.

Потім, одного дня я потрапив у Крим. І з першого погляду закохався у гори. Коли ти перевалюєш якусь точку, і перед тобою відкривається цілий новий світ пагорбів, скель, лісів, серпантинів. Ну і море, йой, най буде. Ходити кудись у гори в Криму мені не склалось, але щось відклалося у підсвідомості.

Потім, років у 14, я потрапив у Карпати. Взимку приїхав кататися на лижах зі своїм класом. Тоді я побачив інші гори, не ті, що у Криму. Вкриті лісами, вкриті снігом, локація для зимової казки, осередок особливої магії. На відміну від моря, про яке Гребенщіков казав, що "нежность воды - надёжней всего, что я знаю", гори були надійні, їм можна було довіряти. І ця надійність дуже прийшлася мені до душі. Саме тоді я вперше пішов у гори. Не просто заліз десь нагору, щоб спуститися на борді, а йшов цілоспрямовано, все вище і вище, щоб побачити, як воно - дивитись згори на світ. Бачити точку, з якої ти стартував, і порівнювати з тим, де ти зараз. Тоді я так і не видерся на ту гору, вона звалася Гемба, та й це відчуття, коли ти оцінюєш свій пройдений шлях і починаєш пишатися собою, через якийсь час забув.

Похід по Карпатам

Але десь дуже глибоко в середині воно продовжувало жити і в травні 2019 вже не стало сил терпіти і, за рекомендацією свого колеги, я зв'язався з Кулуаром і сказав їм, що хочу в гори. Маршрут вибрав нескладний - Говерла-Петрос. Не був упевнений у тому, що мої відчуття до гір взаємні, хотів познайомитися знову після 15 років розставання. Боявся: а як мені буде дуже складно, а як з'ясується, що те відчуття усередині насправді штучне і я сам його собі придумав. А якщо те, і те, і те. Мої сумніви розвіялись у перший же день. Мої відчуття були справжніми, ніяких сумнівів. Тепер я чекав, що ж мені скажуть гори. Не в останню чергу завдяки Олегу Саві все вийшло чудово. Маршрут, як я вже казав, був нескладний, тож ми із Карпатами подивились один на одного, познайомились, і задоволені один одним розійшлись. Але обоє знали, що не назавжди.

Тож цього серпня я знову зв'язався з Кулуаром і призначив нове рандеву - тепер вже значно триваліше - 6 довгих днів. Коли я тільки збирався, я знову дуже переймався - це ж шість днів, все серйозно, а що, як дощі, а що, як не зможу йти, а що, як я захворію і ще купа найрізноманітніших якщо. Три рази збирав-розбирав рюкзак, викладаючи зайве і вкладаючи необхідне. Коронакриза внесла свої корективи і у питанні транспортування себе до Карпат. На поїзди квитків не було, але, завдяки тому ж Кулуару, були організовані трансфери до Івано-Франківська. Їхати ніч сидячи - задоволення нижче середнього, але, як то кажуть - маємо шо маємо.

Карпатські гори

Через 5 хвилин після старту почався дощ. "Срака наближається, срака наближається" - лунала у мене в голові новорічна пісенька. Бо дощу я дуже боявся. Боявся захворіти і зійти з маршруту. Вдягнувши пончо, ми пішли далі, ляскаючи черевиками по калюжах. За якихось півгодини дощ закінчився і тільки я зітхнув з полегшенням, як почався набір висоти. І це був сюрприз. Я безліч разів поклявся, що більше у подібні авантюри не влізу, благав усіх богів, яких знав, щоб підйом закінчився, щоб я просто вмер і нікуди не треба було йти. Але все було марне - ми підіймалися і підіймалися. Нарешті я видерся до місця ночівлі і ловив кайф від того, що нікуди не треба йти. Коли ми готували вечерю, знову пішов дощ, і закінчувати довелося вже у старому занедбаному будинку посеред лісу. Як виявилося, під дощем спокійно можна спати, намет не промокає і у спальниках дуже сухо і затишно.

Я боявся другого дня, що буде кріпатура, що буде важко, що знову продовжиться набір висоти, але другий день був значно легший. Ми стали у невимовно затишному місці, на мальовничій галявині. Без рюкзаків навідалися до місцевих сироварів, скуштували їхнього сиру. Потім забралися на черговий пагорб і їли чорницю. Просто море, просто океан чорниці. Чорним було все - руки, обличчя, зуби. А вночі були ЗОРІ. Я ніколи в житті не бачив таку кількість зірок. Я бачив всю неймовірну красу Чумацького шляху, як він тягнеться з обрію до обрію, виблискуючи нескінченною своєю кількістю зірок. Ніби їхали ті самі небесні чумаки і розсипали сіль вздовж усього шляху. Це було надзвичайно, це було фантастично, це було магічно.

Похід під дощем

На третій день я вже трохи звик до темпу, до періодичного дощу, до туману, та до всього взагалі. Ми йшли крізь туман, не бачачи далі кількох метрів. Це дуже дивне відчуття, коли ти ніби пливеш у молоці. Ніби немає більше нічого, немає лісів, озер, річок, морів, міст, мільйонів людей, автомобілів, літаків та пароплавів. Є тільки ти і це молоко навколо. Потім ми спустилися, і туман відступив. Йти було далеко, і наша група розтягнулася на дуже велику відстань. І в якийсь момент я опинився один на дорозі. Спереду нікого, ззаду нікого, по боках ліс, ніяких зайвих звуків, тільки вітер гуляє у кронах. Наче я один в цих горах, наче звичний нам світ було знищено і я сам залишився в живих і йду до якогось сховища у Карпатських горах, де останні живі збираються звідусіль.

Четвертий день приніс дощ, не ті іграшки, що були до цього, а міцний такий, гуцульський дощ. Йшли ми собі, нікого не чіпали, аж раптом налетіла злива, ледве ми встигли натягти на себе пончо. А потім підтягнувся й туман. Хто ми, де ми - хто його зна. Ми просто йшли крізь негоду, розганяючи своїми тілами туман. Як виявилось - бути мокрим, ходити у мокрому взутті, ставити намет під дощем - нічого страшного, я не захворів, не помер і навіть не шморгав носом (а люди, які мене знають, в курсі, шо це мій нормальний стан). Поставивши намети, ми під керівництвом нашого гіда сходили в Румунію, довго стояли думали, емігрувати чи ні, та вирішили залишитись.

Дощові Карпати

На п'ятий день ми форсували пару розжирівших струмків, я вже спокійно і з задоволеним обличчям ішов і чвякав водою у черевиках, навіть не звертаючи уваги. А ще ми ішли лісовими стежками. Не було видно гір, тільки стіна дерев навкруги. І це було чарівно. Я був впевнений, що десь тут гуляє Том Бомбаділ. Гуцульський, ясна річ. Потім ми дістались місця ночівлі. Поряд з ним бігла гірська річка. Не струмок чи потічок, а дебела така пацанська річка. І дуже хотілось купатися, у своїй голові я промовляв монолог Гамлета із одного з творів Митця. Але я таки рішився. Не вагаючись, так сказати, і батерфляєм, ну ви зрозуміли. Тому що ти йдешь п'ять днів, кожен день пітнієш і помитися можеш хіба що вологими серветками. А тут безліч води, холодної, як серце твоєї колишньої. Хто б мені сказав, що я буду митися у гірський річці - я б розсміявся йому в обличчя. А все ж таки це сталось. І я знов не захворів, і знов навіть носом не шмигав. А потім ми пішли в село за 40 хвилин ходу за пивом. 

Шостий день вже був днем повернення у цивілізацію. І дуже він мені сумним здався. Бо закінчується казка, треба повертатися до звичного життя, до людей, до складної соціальної взаємодії, до амбіцій, роботи і так далі. А я хочу рюкзак і в гори, а нє вот ето вот всьо. Але життя бентежне, якось вже протримаюсь до наступного року. Трохи легшим прощання із казкою зробила вечеря в "Дясятці".

Вечеря в походіВечеря в Десятці

Наостанок хочу подякувати Кулуар і особисто нашому гіду Олександру Галицькому. Тупо за все подякувати, не маю навіть чогось конкретного згадати. І всім, хто йшов поряд зі мною всі ці дні - ви неймовірні, дякую вам щиро.

Найближчі дати походу по Мармароському хребту. Записуйтесь, поки є місця!


Поділіться з друзями: