Знайомі, далекі від туризму, дізнаючись про мої плани, здивовано дивилися на мене й питали, чи я не мазохіст. «Ти що, мало тоді намерзся?» – на такі питання я лише знизував плечима й трохи усміхався. Мабуть, так, мало. Товариші, які бували в горах, на мій намір пройти повністю Чорногірський узимку зазвичай задумливо кивали й казали, що цього разу все пройде вдало. «Тільки знову рукавички не забудь» – нагадували мені (минулого разу взяв лише одну пару, а решту забув удома). Я тримав у голові, як торік мучився з руками й просив в інших на маршруті рукавички/рукавиці, тож цього разу відповідальніше поставився до збирання спорядження.
Якщо у двох словах розповісти про торішню спробу пройти маршрут, то через негоду ми дійшли лише до озера Несамовите. Якщо комусь цікаво детальніше, то я так само писав відгук, і він є на сайті Kuluar – «Піднімаючи свою планку». У тому відгуку я досить узагальнено все описав і навряд чи зміг детально змалювати картину того, чого варто чекати в подібній подорожі. Цього разу пройдуся по всьому детальніше й опишу кожен наш день, бо кожен день був унікальним. За 7 днів у нас були снігопади, непроглядне молоко, абсолютно дикий вітер, що збивав з ніг, штиль, сніг по коліна й вище, зелена трава, дощ і пекуче сонце. Але про це далі детальніше.
На спорядженні й фізпідготовці особливо зупинятися не буду. Скажу лише таке. На спорядженні не економте. Принаймні для зимових Карпат. І бажано брати речі легші (замість фліски – пуховий/прималофтовий светр, замість товстих лижних штанів – мембрана або софтшел). У списку спорядження Kuluar недарма написано, що до цього питання треба поставитися максимально серйозно. Саме взимку дуже добре відчувається різниця між якістю й бюджетністю. У фізичній підготовці орієнтиром для вас має бути біг. Бігати треба 8-10 км. Більше – краще. І це має бути комфортний біг, а не коли ви насилу добігаєте свій маршрут. Тобто тренування треба починати за кілька місяців до походу.
День 1. Похід для мене почався з очікування групи біля складу спорядження. Хвилин 10-15 – і бачу нашого гіда Пашу. Торік я так само ходив із ним цей маршрут, тож проблем із налагодженням контакту не було. Я дуже зрадів, побачивши його, бо минулого разу він справив про себе вкрай позитивне враження і як гід, і як людина. Другим гідом був Андрій Дубок. Формально він ішов у цей похід як учасник, бо невдовзі мав сам вести цю програму, але насправді він не менше за Пашу трудився над тим, щоб довести нашу компашку до кінця маршруту. Загалом нас було 8 людей – два гіди й шестеро учасників.
Отже, знайомство з групою, завантаження спорядження й рюкзаків, докупівля продуктів, яких бракувало, – і ось години за 4 ми в Шибеному, на старті нашого маршруту. Завдяки портативним вагам Андрія дізналися, скільки ваги додатково йде в рюкзак, окрім особистого спорядження. На кожну людину вийшло по 8 кг групового спорядження й продуктів. Мій рюкзак важив у підсумку 25 кг. А попереду був непростий маршрут. Розмірковуючи про себе, що час оновлювати спорядження на легше, я звалив на плечі цей аналог мішка з картоплею, і ми рушили вгору. Одразу вгору, так. Першого дня досить чималий (як на перший день) набір висоти в 600 метрів на короткій ділянці. Але з іншого боку, це непогана розминка. Цей день проходить зоною лісу, тож буде безвітряно, тепло й навіть спекотно. Ночували ми в будиночку з пічкою, у теплі й комфорті.
День 2. Опис цього дня буде найдовшим, і зараз зрозумієте чому. Я завжди думав, що минулого лютого ми потрапили у важкі погодні умови. Але цей день показав мені, що тоді все було ще не так уже й погано. Хоча починалося все абсолютно безневинно. Ми виспалися, не поспішаючи зібралися й вирушили на Піп Іван. Ішли спокійним темпом, пішов досить великий сніг, хоча вітру практично не було, тож іти було легко. Ну, легко за зимовими мірками. Підйом усе-таки був не з найпростіших, бо стежки були завалені снігом і часом доводилося йти під досить великим кутом, ще й снігоступи застрягали в каменях і гілках дерев, що сховалися під снігом. Якоїсь миті навіть Паша сказав: «Дивно, що вітру якось немає», хоча із зони лісу ми вже вийшли.
Мабуть, гори нас тоді почули. Усе почалося дуже стрімко. А може, й поступово, просто я цього не відчув чи не запам’ятав, бо спогади про цей вечір ніби затягнуті туманом і якісь хаотичні. Просто в якийсь момент підйому я зрозумів, що мені доводиться докладати чималих зусиль, щоб іти далі. Причиною був вітер, який так і намагався відштовхнути тебе вбік. «Гаразд, – подумав я, – торік теж під вітер підіймалися». Але тоді був просто сильний вітер, а цього разу ми потрапили в справжню бурю. Це я зрозумів, коли порив шаленої сили вдарив мене так, що мені здалося, ніби в мене врізалося щось величезне й важезне. Звівшись на ноги, я рушив далі, але за кілька хвилин знову відчув удар усім тілом і, розпластавшись на землі, з усієї сили вчепився в трекінгові палиці, які встромив у сніг. Підводячись, я думав, що це я щось зовсім здав позиції і треба більше каші їсти, але після ще кількох падінь вітер мене перевернув, і я побачив, що вся наша група лежить на землі. На душі легше не стало, радше навпаки. Так ми й лежали по 20, 30, 40 секунд, 2 хвилини, не знаю, скільки точно. Час сприймався якось викривлено. На ногах тримався лише Паша, не знаю, як йому це вдавалося. Але після чергового падіння я підняв голову й побачив, що вітер зміг і йому завдати відчутного удару і він лежить, учепившись у льодоруб. Неприємні відчуття всередині посилилися. Мабуть, можу сказати, що це був страх.
Під час поривів підвестися було просто неможливо. Хтось намагався повзти навколішки, але я від цього утримувався до крайньої потреби. Здорові коліна ще знадобляться. Видимість була вкрай погана. Мало того, що видно було лише метри 3-4 перед собою, ще й очі насилу розплющувалися через кригу, що намерзла на віях. Досі перед очима ліхтарик Паші, що блимав, як маяк, і був єдиним орієнтиром. І все ж, попри все, ми вставали й ішли далі. Думаю, всі тоді думали приблизно про одне. Якщо не зумієш підвестися й залишишся лежати, то можна так і залишитися там на схилі. Можливо, комусь, хто читатиме написане, це здасться перебільшенням, але тоді в голові справді були лише якісь інстинктивні думки про те, що треба боротися й іти далі, щоб вижити. І, як пізніше зізналися інші члени групи, страх відчув не тільки я. Але, як сказав Паша, головне, що це була не паніка. За подальшими оцінками встановили, що постійна швидкість вітру була 20-27 м/с, а пориви сягали 40 м/с. Хто не розуміє, наскільки це величезна цифра, і кому цікаво – можна почитати в інтернеті. Поривами збивало з ніг навіть Андрія – другого гіда, в якому близько 90 кг ваги й багаторічний досвід.
Як більшість знає, на вершині Білого Слона стоїть покинута обсерваторія і пост рятувальників із притулком для туристів. Мабуть, я ще ніколи так не радів, побачивши якусь будівлю. На жаль, немає жодного фото чи відео з цього підйому. Було б дивом утримати телефон/камеру в руках, щоб її не віднесло. Єдине, що в нас було, – це фотки після підйому.
Це фото не передасть того, що було на схилі, але це краще, ніж нічого. Ідучи в зимові Карпати, треба розуміти, на що йдеш і які умови там можуть бути. Багатьох ваблять гарні фотки засніжених схилів і задоволені обличчя туристів на тлі Говерли й чистісінького неба. Але більшість не замислюється про те, що бувають і вкрай важкі погодні умови, а фото й відео з них немає лише тому, що в такі моменти часом, без перебільшень, неможливо щось зняти. Турист/альпініст має бути готовий не лише фізично, а й не меншою (а може, навіть більшою) мірою морально й психологічно.
Нам пощастило. Ми легко відбулися на цьому підйомі. Кілька обморожень на обличчях, одна погнута трекінгова палиця, одна зламана, віднесені вітром сидушка, рейнкавер і фліска. І здобутий безцінний досвід. Упевнений, цей вечір добре запам’ятався всім членам нашої групи.
День 3. Цього дня ми вирішили залишитися на Попі Івані, бо рятувальники дали на нього невтішний прогноз. Він виявився помилковим. Увесь день була надзвичайно сонячна погода й майже повна відсутність вітру. Наступні два дні обіцяли бути такими самими. Мабуть, гори, пошарпавши нас на схилі Чорної гори, вирішили, що можна нас і винагородити за пройдене випробування. Хтось фотографував увесь день, хтось розважався будівництвом іглу, а хтось просто відпочивав і набирався сил.
День 4. Мабуть, це був найспокійніший день походу. Нам належало перейти до озера Несамовите, біля якого торік ми й завершили маршрут. Цього разу очікування були позитивніші. Прогноз не підвів, і на нас чекав день максимально сприятливої погоди. Не знаю, чи буває взимку в Карпатах краща погода. Чистісіньке небо, сонце весь день, навіть спека, повна відсутність вітру, нескладні переходи. Це була справжня медитація. Ми ніби потрапили на іншу планету. Ідеш, довкола краєвиди, яких не передасть жодне фото, думаєш про щось своє. І хоча ти досить добре працюєш фізично, ти все ж ніби заряджаєшся енергією й силою. Більшість моїх знайомих не розуміють, як можна відпочити, щодня крокуючи з рюкзаком зранку до вечора. Але, думаю, люди з досвідом походів зрозуміють, про що я. Заночувати ми вирішили трохи не дійшовши до запланованого місця ночівлі – біля вершини гори Гутин Томнатик, що поруч з озером Бребенескул. Зробили це для того, щоб уранці налегко піднятися на вершину й зустріти там світанок.
День 5. Що й було зроблено. Трохи проспали, але, швиденько вистрибнувши зі спальників і накинувши куртки, побігли на вершину Томнатика. Ще трохи медитації під сонце, що з’являлося з-за далеких гір, – і повертаємося в табір. Ночували ми в наметах, і так склалося, що це була єдина ночівля в наметах за весь маршрут. Учасники без досвіду зимових походів з вечора хвилювалися через сон на снігу, але хвилювання були марні. У кожному наметі було по 4 людини, що рівноцінно 4-м батареям, і спати було тепліше, ніж у колибах, мені особисто навіть спекотно. Для туриста взимку ж головне не забувати просту істину – гріє не спальник, а товариш поруч.
На 5-й день був досить непростий перехід. Треба було добити пару км, яких ми не дійшли вчора, зійти на Говерлу й дістатися перемички перед Петросом. На щастя, погода так само нам сприяла, хоча вже й з’явився невеликий вітер. Дійшовши до Несамовитого, Паша вирішив влаштувати нам невелике тренування. Попрактикувалися в організації привалу на крутому схилі, русі й спуску ним і в зарубуванні льодорубом під час зриву.
Відвідавши пару вершин, нарешті дійшли до головної на сьогодні мети – Говерли. Не знаю чому, але саме на цьому підйомі в мене ніби сіли всередині батарейки. Причому суто фізично раптом відчув утому. Подивившись на темп усієї групи, я зрозумів, що така проблема не в мене одного. Через це ми не встигли на вершину до заходу сонця, як хотіли, і піднялися вже тоді, коли сонце сіло. Перепочивши 10 хвилин і зробивши кілька фото, вирушили на спуск. До перемички дійшли вже затемна. Хоча темрява була поняттям відносним, бо світив яскравий-яскравий Місяць, і через відсутність хмар здавалося, що зараз ще вечір і сонце щойно сховалося за обрієм. Ночували знову в порожній колибі. Взимку не так багато туристів ходить Карпатами, тож знайти вільне місце в якомусь будиночку не проблема (звісно, якщо є сам будиночок).
День 6. Ранок цього дня почався з сумного усвідомлення, що сонячна погода закінчилася. Вершини Петроса й Говерли були затягнуті хмарами, і йшов дощ. Дощ майже в середині січня, коли лежить сніг, і після трьох днів сонця. Карпати справді вміють дивувати своєю непередбачуваністю.
Сьогодні в нас за планом Петрос. Дехто думав одразу й у Кваси спуститися, але, забігаючи наперед, скажу, що нам це не вдалося. Також через загальну втому групи, що вже накопичилася, була ідея піднятися на Петрос радіально. Від цього ми відмовилися по ходу, причому якось навіть без обговорення. Просто в якийсь момент ми вже почали підійматися схилом самого Петроса, і особливих думок про те, щоб кинути рюкзак і йти далі без нього, не було.
На мій подив, на схилі місцями снігу практично не було. Були досить великі ділянки голої землі, трави й каміння. Насправді це зіграло нам на руку, бо під час дощу навіть у снігоступах ноги часом ковзали по снігу. З боку Говерли підйом на Петрос досить непростий навіть улітку, тож узимку під дощем нам довелося трохи попихтіти. Що вище ми підіймалися, то сильнішав вітер, і на самій вершині він досяг добрих показників, що під час дощу створювало неприємний ефект. Тож знову пара фото нашвидкуруч – і вирушаємо на спуск. На привал надовго не зупиняємося, бо багато хто промок, а зупинка загрожує замерзанням. У другій половині дня стало зрозуміло, що до Квасів ми не встигнемо, було ухвалено рішення заночувати на турбазі, поруч із полониною Менчул.
День 7. Останній день нашого маршруту, що ознаменувався спуском у «цивілізацію». Ішли натхненно й ніби з новими силами, думаючи про себе, що з погодою нам таки пощастило. Особливо з порядком «важких днів». Адже якби дощ застав нас у перші дні, залишивши з мокрими речами, а ураганний вітер в останній, коли сили вже неабияк виснажилися, – складність походу зросла б у рази.
Варто зазначити, що спуск у Кваси супроводжувався неодноразовими падіннями, адже після дощу стежки були вкриті кригою і не завадило б іти в кішках. Зате ліс неабияк тішив око, нагадуючи казку своїми вкритими памороззю деревами, крізь які пробивалося проміння сонця.
У селі на нас уже чекала баня, замовлена напередодні. Так вийшло, що в бані я був уперше, і можу сказати, що тепер рекомендуватиму її всім. Ідеальнішого завершення маршруту й бути не може. На цьому особливо зупинятися не буду, просто повірте, що відмовлятися від цього не варто.
За традицією, паб 10-ка після приїзду в Івано-Франківськ (теж обов’язкова програма, дуже рекомендую всім і кожному, ви залишитеся задоволені), обмін контактами й прощання. А може, й не прощання, а просто розставання до наступної зустрічі. Гори великі, але світ гір маленький. Дивна алегорія, але хто не зрозумів, той зрозуміє) Тож цілком імовірно, що хтось із нашої банди ще перетнеться й пройде не менш насичений і цікавий маршрут.
Є ще кілька речей, про які хотілося сказати, але вони не вписувалися в розповідь про жоден із днів.
Перше. Не відлинюйте від «громадських робіт». Конкретні ситуації описувати не буду, просто скажу, що коли вся група зайнята ділом, не намагайтеся «відморозитися» від участі. Якщо ви дуже втомилися, краще так і скажіть. Ніхто камінням кидатися не буде й косо не подивиться. Присядьте, відпочиньте, все нормально, у кожного своя межа. А інакше, повірте, вашу бездіяльність (а може, навіть лінь) помітять, і поваги вам це не додасть. Утомлюються всі, але треба розуміти, що перед відпочинком у теплому спальнику є низка справ, які група має зробити. Особливо якщо ночівля в наметах або в непростих умовах.
Друге. Чомусь про це ніхто не попереджає й особливо не розповідає, тож скажу, що взимку питання гігієни вирішується особливим чином. Ніяк не вирішується) Жартую, звісно. Певною мірою підтримувати себе в порядку можна, але треба врахувати, що річок і джерел з водою взимку немає (за рідкісним винятком), а вологі серветки чудово замерзають на морозі (щоб цього уникнути, їх треба тримати в кишені, ближче до тіла). Це одна з причин, чому баня наприкінці походу – захід очікуваний і дуже приємний.
Третє. Теж досить специфічне зауваження і, здавалося б, очевидне, але, як з’ясувалося, не для всіх. Беріть свій туалетний папір. І з запасом. У поході в нього безліч застосувань, і мені здалося дивним, що деякі члени групи користувалися виключно «общаковим», який гіди закупили для миття посуду й різних загальних потреб. Тобто для потреб усієї групи, а не для особистих. Не знаю, що б ці люди робили, якби Паша не накупив рулонів із запасом.
Підсумовуючи, я певною мірою повторюся, але лише для того, щоб підкреслити важливість написаного далі. Будьте готові, що буде важко. Можливо, навіть дуже важко. Як фізично, так і психологічно. Сам я на більших висотах ще не бував, але не раз чув від досвідчених туристів і навіть гідів Kuluar, що зимові Карпати можуть бути складнішими, ніж сходження на 5000. Основний чинник тут, звісно, погода. Якщо на висоті вона досить стабільна і можна розрахувати свій маршрут, підлаштовуючись під «вікна», то в Карпатах вона змінюється дуже стрімко, і, починаючи день при чистому небі й штилі, за кілька годин можна потрапити в сніговий буран, який виб’є вас із сил і, можливо, змусить розвернутися й вирушити на спуск, щойно ви почали свій похід. Адже найважливіше – не забувати, що немає нічого важливішого за здоров’я і людське життя. А гори від вас нікуди не подінуться. Зрештою, завжди є можливість повернутися й спробувати ще раз. Нехай ви витратили на цю подорож багато грошей, але краще сто разів розвернутися, ніж один раз піднятися й не спуститися.