Власне, підготовка почалася, як і належить, зі збору спорядження та фізичних тренувань. Спершу висловлюся щодо тренувань. Я поєднував силові в залі та біг. Біг — це ваше все. Раджу робити на нього значний наголос, якщо ви готуєтеся до серйозного походу/сходження. У залі варто звернути увагу на тренування спини. У ногах і руках крепатуру ще можна якось стерпіти, а от зі спиною справи інакші. Якщо ви не можете як слід розігнути спину від утоми – ваші справи кепські. Міцна спина, звиклі до навантажень ноги й хороша «дихалка» – ваші найкращі друзі перед такими пригодами.
А от зі спорядженням насправді все не так просто. Якщо влітку, йдучи в Карпати, ви цілком можете взяти із собою якусь напівпорвану футболку, дощовик із найближчого ринку, а про трекінгові палиці взагалі не замислюватися, то зимові Карпати не потерплять легковажного ставлення до спорядження. Особливо за тих погодних умов, у які потрапили ми. Можна подумати, що в передпоходному списку Kuluar забагато різного «спеціального спорядження», але ні, його зовсім не багато, а хтось навіть скаже, що мало. Наприклад, за ці 6 днів багато учасників нашої групи усвідомили, що рукавичок забагато не буває. Адже доволі складно відігріти й висушити рукавички, коли вони просто дерев’яні й ти не можеш просунути в них руку, а вночі надворі -25. Найкраще трималися пухові рукавиці та звичайні верхонки. Якими б класними не були ваші рукавички, вони не замінять теплих рукавиць. У мене самого були досить дорогі рукавички з утеплювачем Прималофт, мембраною та ще якимись модними наворотами, але врешті в них мерзли пальці, а коли я попросив у товариша рукавиці (цілком звичайні, з не надто товстим флісом усередині), то за 10 хвилин відігрів їх.
Тож повірте, вам справді потрібні в такому поході «спеціальні» куртки, штани, підстібки, шкарпетки, рукавички, трекінгові палиці, черевики тощо. Усе це створить вам комфорт і збереже ваше здоров’я. Я не розглядаю варіанти, коли ви всі дні живете в якомусь притулку й робите радіальні вилазки на найближчі гори, відігріваючись увечері в затишній кімнаті. У таких випадках, думаю, можна обійтися чимось простішим, хоча теж не раджу. А от якщо ваш маршрут повністю пролягає хребтом, то ви маєте розуміти, на що йдете. Якщо ваші черевики чи одяг посередньої якості, це напевно дасться взнаки. І повірте, у мокрих черевиках ви навряд чи далеко зайдете.
Отже, настав той самий день, коли ми всі збираємося на вокзалі Івано-Франківська. Буквально кількома абзацами про сам похід. Знайомство, переїзд автобусом, короткий перший день і ночівля в лісі. Далі на нас чекали сніговий буран, вітер до 20 м/с і ночівлі в наметі при -25 на вершині Попа Івана. На Чорній горі ми стояли табором два дні, бо за такої погоди далі на хребет не було чого й лізти. Утім, на 4-й день, коли ми таки вирушили маршрутом, така сама погода застала нас посеред хребта, хоча вранці оманливо подарувала нам надію, освітивши все яскравим сонцем (зате за ці години хоч фотографій наробили). Чесно зізнаюся, що цей день був одним із найскладніших у моєму житті, як фізично, так і морально. Адже неймовірно складно змусити себе зробити ривок, щоб вилізти зі снігу, у який ти провалився, коли фізичних сил майже не лишилося, а скільки сил ішло на боротьбу з вітром і зігрівання тіла, словами не передати. До того ж на Попі Івані ми не відпочивали, а намагалися боротися зі стихією, будуючи стіни зі снігових брил і вкопуючи намети. Загалом перехід до озера Несамовите дався нам дуже непросто, а після нього на нас знову чекали встановлення табору та його укріплення, що майже до кінця виснажило нас, але зробило вкрай задоволеними, що ми впоралися.
Варто зазначити, що на початку цього дня перед групою був вибір – спускатися з гір чи продовжувати рух хребтом. І хоча спершу більшість схилялася до першого, завдяки одному учасникові ми все ж вирішили не здаватися й пішли далі. Спочатку я думав, що це помилка, але зрештою можу сказати, що це було абсолютно правильне рішення, і я вдячний Євгенові за те, що схилив шальку терезів на користь другого варіанту.
Звісно, на Говерлу й Петрос за такої погоди потикатися не можна було. Ці три дні показали нам, наскільки сильною й неприступною може бути зимова Чорногора. До речі, була ще одна група, яка йшла паралельно з нами, але, на мою скромну думку, їхній похід минув далеко не так яскраво, як наш, бо в них не було жодної ночівлі під вітром, що зносить із ніг, вони не витрачали купу сил на будівництво захисних стін і після Попа Івана лише трохи пройшли хребтом і вирушили до зони лісу. Це аж ніяк не камінь у їхній город, просто я розумію, що лише після походу, подібного до нашого, у твоїй свідомості відбувається переосмислення, і потім у якійсь складній ситуації ти думатимеш: «Ну, якщо ми тоді впоралися, то й зараз упораємося».
Окремо хочеться сказати про наших гідів – Пашу Кротюка та Аню Мисишин. Це просто мега-люди. Паша – справжній лідер, який і допоможе в складній ситуації, і розповість щось цікаве, і проведе вас крізь молоко, у якому видно максимум людей 5, що йдуть перед тобою. Відчувається, що він справді живе всім цим і є в ньому якась, якщо можна так висловитися, сила гір. Аня теж не менша розумниця, ми з нею одного віку, але я відчув себе дитиною, коли вона допомагала мені вдягати снігоступи. А про її кухню взагалі зайвих слів не треба. Поки ми всі морочилися з укріпленням табору, вона якимось магічним чином уже видавала найсмачніший суп чи кашу.
З боку Kuluar, як завжди, усе чудово. Відмінна організація та грамотні консультації перед походом. Зазначу лише два моменти. Перше – треба уважніше поставитися до якості наметів, бо у два з чотирьох добряче задувало сніг усередину, а в одному вночі від вітру взагалі не витримали кріплення зовнішнього тенту і його зірвало. На щастя, деякі кріплення все ж витримали й тент удалося зберегти. І друге – продублюю думку нашого гіда Паші. Для такого походу однозначно треба додати щонайменше один запасний день. Пройти Чорногору за 6 днів реально лише за хороших умов. Але ж це Карпати, тут за дві години чисте небо й яскраве сонце змінюються непроглядною сніговою завісою та вітром, який буквально намагається зсунути тебе вбік, щойно ти відірвеш ногу від землі. Сподіваюся, у майбутньому ця програма трохи зміниться в цьому плані, і цілком імовірно, що я (а може, і ще хтось з учасників нашого походу) ще раз повторю цю пригоду у своєму житті. Звісно, додаткові день-два здорожчать програму, але, як на мене, це цілком доцільно.
Підбиваючи підсумок і перечитуючи написане вище, я розумію, що не в моїх силах передати словами ту атмосферу, у якій ми там опинилися. Мабуть, наостанок просто напишу ось що. Повірте, панове туристи, зимова Чорногора може стати для вас дуже серйозним випробуванням. Але якщо ви його пройдете (а я впевнений, що це вам до снаги), то відчуєте, як десь усередині вас піднялася якась планка, і в книзі вашого життя з’являться вкрай цікаві й життєствердні сторінки.