Збори в мене були недовгими, практично нічого не докуповував, одяг, взуття й рюкзак були куплені ще давно. Я й до цього трохи займався туризмом. Дуже радий, що позичив у друга трекінгові палиці, і всім раджу брати їх у гірські походи: коліна й ноги вони дуже бережуть, переносячи частину навантаження на руки й торс. А ще вони добрі для стійкості на спусках. На них завжди можна спертися. Рюкзак вийшов не надто важким, але все одно дещо зайве я марно прихопив. Краще брати все по мінімуму, тільки необхідне. Бо одна справа — трохи пройтися з рюкзаком містом до автобуса, і зовсім інша — 6 годин лазити з ним горами. Кожні 100 грамів зайвого відчуваються всім тілом.
Добра порада була від організаторів походу — брати ще й маленький рюкзак, якщо маршрутом передбачені радіальні виходи. Туди можна скласти дрібниці й воду, щоб руки були вільні.
Зустріч у нас була на вокзалі в Кракові. Прибули ми найостанніші через пізнє прибуття до самого Кракова напередодні. Спасибі нашим автокомпаніям (сарказм), які люб’язно затримали нас у Львові на 6 годин на пересадці в інший автобус на маршруті без пересадок. Але далі був тільки позитив. Недовга дорога до Закопаного, затишний хостел, дуже дружня атмосфера в групі. Цього вечора було знайомство й відпочинок перед завтрашнім першим сходженням.
Другого дня було сходження на гору Гевонт 1895 м. Зі звички було важкувато, але сходження не було надто складним завдяки невисокому темпу, кільком гірським джерелам і достатній кількості привалів. Також я вперше дізнався, що таке «віа ферата» в легкому варіанті. Ланцюгів було зовсім небагато, зате я зрозумів, що чекає на нас у кінцевій меті нашої подорожі — на горі Риси.
Мені дуже сподобалися кваліфікація і робота наших гідів: Діми Приймаченка та Олега Сави. Завжди підтримували тих, кому важко. Не кидали тих, хто відстає. Останнім завжди йшов один із гідів. Обидва випромінювали впевненість і атмосферу спокою та безпеки. Це досвідчені й бувалі туристи, до того ж компанійські й чуйні.
Третього дня у нас була гора Каспровий Верх (1987 м). Погода була дуже волога, мрячив дощ. Але жодних підйомників, тільки ногами, тільки хардкор! Знову ночівля в хостелі й підйом до перевалу Заврат у долину П’яти Озер. Тут ночувати вже довелося в гірському схроніску. Комфорту трохи менше, ніж у хостелі, але атмосфера на порядок краща. Наступними днями був перехід до найбільшого озера польських Татр «Морське око», ну і сходження на легендарну гору Риси. Тут-то ми й зрозуміли, що всі попередні дні нас готували до складнощів цього сходження. Тут було все: і довгий затяжний підйом, і довга ділянка з «віа фератою», і не менш довгий спуск. Зате вражень я набрався на місяці вперед.
Приголомшлива краса гірських озер, залишки торішнього снігу на схилах, дряпання над прірвами по ланцюгах і скелях. І приголомшливе відчуття радості, коли все-таки досяг вершини. До речі, туди якимось дивом зміг залетіти дикий горобець і не дикий пес зі своїм господарем. Якщо вже пес може, то чим ми гірші. Ну а після ночівлі в хостелі «Морське око» знову була дорога до Закопаного, ночівля в уже улюбленому нами хостелі й довга дорога додому.
Мені дуже сподобалася ця подорож. Позитивним враженням сприяли добра організація походу від Kuluar, чудові гіди, дружна група, розкішна природа, гірське повітря, ну і кайф від боротьби з утомою, труднощами й страхами. Усе це разом і робить такий відпочинок незабутнім. Величезне спасибі всім, хто це все організував, і всій нашій інтернаціональній групі мандрівників!