Чекав доброго гіда – і так, отримав. Решта очікувань були зі знаком “мінус”, і теж справдилися.
Забагато зайвого спорядження. Не покладайтеся на відповідний розділ в описі походу, не вважайте себе Одіссеями і не делікатничайте – все, буквально кожен грам, погоджуйте з гідом! Навіть у день виходу: в “Kuluar” є можливість залишити речі, які з якихось причин виявилися зайвими в наявних умовах маршруту.
Фізпідготовка, заточена під рівнинні походи. Навіть за щадного набору висоти задіюються інші групи м’язів і виникають інші моменти сил у суглобах. Так, нудно, так, сусіди дивитимуться скоса, але бажано побігати сходами.
Ненадійна снаряга. Уперше від цього теж нікуди не подітися: треба знати, де і як вона дасть слабину, і тут уже заочно не допоможуть ні менеджери, ні гід – вони не зобов’язані знати ТТХ усіх виробів від усіляких “Пантревел Мегакитай”.
Красиво було б сказати: чекав і отримав підтвердження того, що після п’ятдесяти життя тільки починається. Але – ні. Знав заздалегідь. Не вміючи точно оцінювати свої сили, пхатися в регіони, що славляться непередбачуваністю, свідомо не варто.
Так, ще хотів краси. І ґрунтовно зіпсував її собі всім переліченим. Але й того, що лишилося – вистачило з головою…
“Пора, збирайтеся швидше, Ми якось бездарно старіємо”. Володимир Дергунов
Отже.
Мета: знайомство з Карпатами, підтримка фізичної форми, перевірка нової снаряги та придатності старої снаряги до нових умов.
Чому “Kuluar”? Чисто випадково. З ласки Гугла. На жаль, знижку за мене не отримає ніхто.
Чому “Гуцульські Альпи”? Із запланованих карпатських програм саме ця, як мені здалося, містить максимум того, що може трапитися пішохідникові в цьому районі. Складність “середня” – поняття вельми розтяжне, що теж добре. Прикордонна зона – отже, за ідеєю, не надто зас**на дикими любителями дикої природи. ОК, підходить!
Бурхливе листування з менеджером “Kuluar”. Видобування снаряги з найнесподіваніших криївок своєї квартири, чотири дні за швейною машинкою (теж уперше). Вокзал “Запоріжжя-1”, ніч, +180С. Вокзал Івано-Франківська, ніч, дощ і… +110С – ніфіга собі, зимовий похід! До того ж плутаюся в номерах мобільного і замість консьєржки хостелу піднімаю серед ночі гіда. Радійте, пане Іване, я весь такий приїхав!..
“Ера поїздів ще не минула”. Олег Куваєв
Починаємо знайомитися ще до призначеного часу збору: пані Ірині уже не було сенсу шукати хостел, і вона чотири години просиділа під батареєю на вокзалі, слухаючи, як місцевий громадянин у стані зміненої свідомості ставить їй запитання і сам же на них відповідає.
Потім підтягується, затуляючи двометровою статурою мізерне вокзальне світло, пан Антон, трохи приголомшений безсонною ніччю й розмаїттям незнайомої мови довкола. Рівно в призначену годину з’являються, оголошуючи околиці назвами світових брендів туристичного спорядження, пан Вадим і наш пан гід, який виглядає вдвічі молодшим і витонченішим, ніж на фотографії на сайті “Kuluar”. Усе, група в зборі. Тепер, зі своїм віком і стилем мілітарі, я остаточно почуваюся мастодонтом…
Прибуваємо на склад “Kuluar”, розподіляємо хрючево й газ. Тут же вирішуємо питання, які менеджери радили вирішувати дуже заздалегідь. З мого тричі погодженого списку прокатної снаряги з легкістю вилітає непотрібний льодоруб, і його місце займають снігоступи, з якими ми потім майже не розлучаємося. У прокат на зберігання відкочовує Антонів велосипедний намет-одиночка: вирішено, що ночуватимемо в моїй кишеньковій субмарині. Тільки ми з Антоном повелися на два каремати, яких суворо вимагає сайт: досвідченіші цілком обходяться одним або худеньким самонадувом. Монструозний підводний ніж, що почасти заміняє мені сокиру – а як же, чорним по білому ж написано: “Дрова заготовляють усі”! – теж залишиться на дні рюкзака до кінця…
Вантажимося в бусик. У нуднуватих передмістях вирішуємо фінансові питання: оплата власне програми й трансферу “туди” (з “назад” можуть бути нюанси). Потім гід делікатно замовкає, бо за вікнами стає цікаво: чітко складчасті, як на схемах у підручнику географії, скельні оголення, ліси, що майже лежать на крутих схилах, струмки, річкові перекати, церкви, церкви й церкви, і це відчуття, що не піддається здоровому глузду, ніби спускаєшся вниз, тоді як річка вздовж дороги нахабно тече назустріч…
Коли перший захват ущухає, відбувається інструктаж. Звичайний, загалом, але ускладнений потребою говорити й ставити запитання не українською, бо Антон з Білорусі (тепер це вже сприймається як прикра необхідність: пари годин івано-франківської атмосфери досить, щоб намертво перемкнутися на українську, причому одразу з елементами місцевого діалекту). Специфічна вимога – документи завжди при собі, бо прикордонна зона.
Десантуємося в Діловому. Прикордонникам наші пики не цікаві, вони задовольняються аусвайсами, тож реєстрацію робить Іван, і дуже швидко. Нарешті – ура! – починаємо йти маршрутом, і разом з нами – о, курво! – починає йти дощ…
“Пішоходи йдуть, пішоходи йдуть, Їм не треба бензину й запчастин. Їм потрібен перепочинок на кілька хвилин І дорога, що кличе вдалину”. Олексій Іващенко, Георгій Васильєв
Першим назад у рюкзак – і до кінця походу – вирушає армійський плащ-пончо: не забезпечує вентиляції. Слідом, з тієї ж причини, вибуває шапка, на її місце зловтішно вмощується взята в останню мить куфія. Потім Іван звертає нашу увагу на наймальовничішу замшілу стіну над стежкою, і… настає черга фотоапарата: екран висвічує “Помилка об’єктива”… Здається, у звіті радили давати поради? Тож ось: побачивши такий напис, швидко жбурляйте фотик у найближчу тверду перешкоду, щоб не встигла прийти думка про ремонт. Добрий майстер відмовить одразу, поганий – змастить механізм, і він здохне за тиждень з тим самим діагнозом. На жаль, мені доведеться зберігати підлий девайс: він позичений у колишньої, бо з моїм сталося рівно те саме. Зайві 400 г ваги. Тепер вони вже відчуваються.
Дорогою гід побіжно знайомить нас з історією гірських промислів у Карпатах. І якось одразу стає помітно, скільки пегматиту на стежці, і я вже гострю зуби на прибережні відклади річечки, вздовж якої йдемо: сто пудів, тут має бути берил і гірський кришталь, тож на першому ж великому привалі… Аякже! Не буде великих привалів: завидна треба дійти до галявини з мисливським будиночком, бо раніше ставитися тупо ніде: круті схили, річка і власне стежка.
Періодично переходимо струмки, що злітають зі схилів, подекуди йдемо, наче Месії, по струмку, на який перетворюється стежка. Штатні армійські “Талани” зі штатним же просоченням тримають воду ідеально (забігаючи наперед – лише цього єдиного дня). Ірина навіть знаходить у собі сили помічати первоцвіти. Потім з’являється сніг, а невдовзі – галявина з шуканим будиночком: трохи засміченим, продуваним усіма вітрами, подекуди протічним, але – Бісміллях Рахман Рахім, невже так буває?! – не обср… по кутках. Ставимо намети всередині й нарешті маємо змогу оцінити Іванові кулінарні таланти. Вони заслуговують найвищих балів, але навряд чи можуть бути відтворені вдома, оскільки чимала частина інгредієнтів гарячих страв підготовлена за технологіями, відомими лише “Kuluar”.
Ну і, звісно, продовжуємо знайомство… Про що думав той, хто, викладаючи програму походу, відвів на знайомство окремий час, – незрозуміло: воно триватиме всі п’ять днів і все одно ледь почнеться. Вадим – спортивний фотокореспондент (не маю змоги оцінити його фотографії, але з джерками власного виробництва, якими він нас частує, як на мене, жодним фотошедеврам і поруч не стояти). Ірина, Сестра Вереска, – фахівчиня з художньої обробки шкіри й сама собі дизайнерка. Антон де-юре поки без спеціальності, а де-факто – професійний мандрівник-велосипедист. Іван, виявляється, ще й гірський рятувальник.
У спілкуванні, що швидко розкріпачує, минає короткий вечір, потім я звично закидаю в спальник черевики та просякнуті вологою куртку й штани (бо це чортівськи непростий спальник), перевдягаюся в тонку статичну термуху й залажу слідом. За хвилину розстібаю блискавку до кінця: жарко. А шо таке, похід же зимовий, ні?
“Присутність чаю, відсутність горілки – Та хіба ж тут тверезий зійде?” Юрій Візбор
Пізній підйом, швидкий сніданок, збори й – у путь. Він починається досить брудним і крутим розпадком, а далі йти без снігоступів уже неможливо. Для нас з Іриною проводять ще один інструктаж: я, звісно, ходив у в’єтнамках на ен розмірів більших, ніж треба, але не по снігу, і на нозі вони кріпилися зовсім інакше…
Потім настають нескінченні години тягуна-серпантину, бажання милуватися довколишніми краєвидами дуже швидко минає. Оцінивши обстановку, гід делікатно, але твердо ставить попереду Ірину, яка йде у своєму темпі. Хоча, по справедливості, сьогодні найслабша ланка – це я. Чи не відновився, чи ще не втягнувся – один чорт. Прикро, але не надто: дедалі частіші коментарі гіда в стилі “он там за поворотом – ще трохи круто, потім ще поворот, а там уже…” вказують, що не мені одному важко лосячити.
Однак усе має кінець… З вузької перемички над полониною Латундур бачимо місце базового табору: будиночок прикордонників, цілком собі лісове житло, але з євровікнами. Ні, звісно, на радіалки ми ходитимемо не з нього, просто вкопаємо намети поруч. А от використовувати його як кухню та їдальню – можна, не чітерство. Утім, він і буде завжди зайнятий: з п’яти лежанок у цій рукавичці чотири вже зайняті, надвечір підійдуть ще двоє, ближче до ночі з’явиться й упаде замертво на голі дошки сьомий.
“Рух, як на головному проспекті в день тезоіменитства – дикобрази так і мелькають”. Аркадій і Борис Стругацькі
Поки я позбуваюся наскрізь мокрого – сьогодні зсередини – вбрання, Антон устигає викопати й утоптати яму під ночівлю, та таку, що намету в ній майже не видно. Ставимося. Трохи відпочиваємо, легко обідаємо, і знову снігоступи на ноги: далі за програмою – гора Берлебашка. Виходимо, піднімаємося схилом до місця, “де дорога переходить у стежку” (під снігом не вгадується ні та, ні інша) – і нас накриває щільна пелена туману. Все, відбігались. Решту світлого часу гід не вважає достатньою, щоб ломитися за азимутом без ризику на зворотному шляху майнути на Лисичу чи, чого доброго, взагалі в Румунію. Чаюємо під ялинками, смакуємо історії про групи, що заблукали в Карпатах, потім неспішно спускаємося своїми ще видимими слідами.
Утім, чорт його знає. Може, головним для рішення гіда став стан групи: з незвички ми ґрунтовно виклалися на підході.
Волоцюги, що застовпили будиночок, уже повернулися. І – цікавий наслідок з теореми про тісноту світу! – серед них майже кожному з нас знаходиться колега. Ірина весь вечір чемно відбивається від колеги по цеху, який переконує, що вона мусить, зобов’язана, ось просто зараз, підім’яти під себе світовий ринок сувенірів зі шкіри…
Цієї ночі намет стоїть уже на снігу. Все одно в спальнику з надлишком тепло. До першої ночі з неба рясно сиплеться, і я періодично трясу дуги купола, заважаючи спати Антонові й зрошуючи спальники неминучим конденсатом.
“Клапті на чорному гребені скель – ти теж пряха, горо!” Хелависа
Вилажу – чи все-таки викопуюсь? – раніше. Благодать! Видимість по горизонту – до краю Всесвіту, блакитні розриви у верхньому шарі хмар, їхні краї підсвічені сходом сонця. Хвилина – і повідомляю приємну новину Іванові, який уже порається біля пальників і джетбойла. Ще хвилина – виходимо надвір… і він співчутливо доводить до мого відома, що в Карпатах обстановка змінюється щохвилини: це нормально, що довкола знову похмурий туманище. Ті, хто прокинувся пізніше, схоже, лише з чемності вдають, що вірять мені…
Ґрунтовно снідаємо, намагаючись не розбудити тих, хто спить у будиночку.
Збираємося – вже вдвічі швидше, ніж спочатку.
Виходимо. Сьогодні за планом – Піп Іван. Туман прихильно рідшає.
Тезко гори звертає нашу увагу на сліди лавини, що зійшла нещодавно, на помітні знизу неслабкі надуви вздовж нашого шляху, і гранично коротко й чітко пояснює, чого ми не повинні тут робити від слова “взагалі”. Від Антонового розлогого запитання про критерії лавинної небезпеки в загальному випадку – ухиляється: вони є, вони відомі, от тільки конкретні випадки в Карпатах украй рідко схожі на горезвісний загальний.
У проломах насту під горою видно брусничник – з попередніх північних походів пам’ятаю, якого божественного смаку набуває ця ягода взимку, але на неї немає часу. Далі – смуга ялівцевих кущів під снігом. Хтось сьогодні вже спускався тут до нас, без снігоступів, провалюючись у ялівець по те саме, що не згадують у присутності жінок. Бадьоро піднімаємося галсами схилом, що здалеку здавався страхітливо крутим. Принагідно з’ясовується, що в снігоступах передбачено кілька режимів руху. Від плеча Попа Івана, прикрашеного хрестом, шлях до вершини виположується, але швидкість ходу падає: по-перше – вітер, по-друге – ось вони, надуви, вже за два кроки, чекають, зарази. А погода – дзвенить! Верхній шар хмар піднімається й рветься, нижній, уже під ногами, розпадається на тонкі сірі султани, що судомно намагаються втриматися за сідловини й дерева, і Карпати відкриваються з краю в край, аж до румунських хребтів. І хвилин за п’ять після нашої вершини, якраз коли доходить до фотоапаратів, на схилах довкола вибухають золоті сонячні плями. Не може, чорт забирай, не може це бути просто випадковістю!
Усвідомлення. Захват. Гордість. Привітання. Чай. Кишеньковий раціон. Ще чай. Ще кишеньковий раціон… Воістину, туристи – це ті, що виносять свій обід у найважкодоступніші місця, щоб ближні його часом не зжерли.
Ідемо вниз – і хмари змикаються знову, тільки сонячний промінь на одинадцяту від курсу ще кілька хвилин проводжає нас. Ні, не випадковість. Чимось ми сподобалися Мармаросам.
Униз ідемо легко й швидко, по прямій, не помічаючи крутизни схилу. І вже не бережемо дихання, і наш настрій, мабуть, чути дуже далеко.
Моя перша гірська вершина. Але не перша вершина в житті: я вже знаю, що буде далі… Якийсь час нас ще підтримує фотосесія на перемичці (ще пів години краси, бонус від гірської погоди), потім вечеря, і тоді невблаганно настає відкат: “Мрія перетворилася на щось, але Мрією бути вже перестала”. Як кажуть у Європі – ангел пролетів. Потім другий, потім ангели пішли потоком, як гуси навесні. Пропозицію Ірини послухати трохи музики не приймають, лавина групи розпадається на окремі унікальні сніжинки. Це ненадовго: завтра – Петрос Мармароський. Або Берлебашка…
“Нехай тебе збиває Потік у долину, хай кружляють орли В небесній сині – свій зручний виступ Покинь і виходь на схил”. Альфред Теннісон
…Чи таки Петрос? А може, все ж Берлебашка?.. Зранку єдиної думки в групі немає, у мене, салаги, її й бути не може, а Іван обриває диспут аргументом, що погода може нас узагалі нікуди не пустити. Основний лімітувальний фактор – час: після сходження ми маємо миттєво згорнути табір і спускатися до тієї самої мисливської хатинки. До того ж, щоб домовитися про завтрашній трансфер, гідові потрібен зв’язок, якого з доброго дива сьогодні немає геть. Снідаємо, виходимо, і за якимись незрозумілими для непосвяченого ознаками Іван нарешті визначається: встигнемо. Ідемо на Петрос.
Це означає – довгий підхід. Тягун. Слухайте, а “Новою поштою” мене під гору переслати не можна?..
Дочалапуємо до колиби. Відпочиваємо. Ідемо вгору. Гора до вершини заросла лісом, тож просто йдемо і йдемо: скільки там лишилося – не видно. Іван каже: ще пів дороги. Каже: хвилин десять. Я в легкому подиві від явної нестиковки, і лише в полі зору вершини розумію, що він мав на увазі… Тарзанінг – є така спортивна дисципліна? Як на мене – має бути. Це коли йдеш верхівками дерев. Суцільно завалених снігом. Крутизна шляху визначається вже не схилом – різницею у висоті ялин. Лізем, працюючи снігоступами як кішками, пробиті першим сходинки відчутно подаються під другим і з’їжджають униз під третім, палиці без опору провалюються в сніг і тупо чіпляються за гілки, не допомагають уже – заважають. У зовсім уже непрохідних місцях – виходимо на лису сторону гребеня, вбиваючи ранти снігоступів у схил градусів під вісімдесят. Але – доходимо. Встигаємо за графіком. Честь першою ступити на вершину – Ірині.
І знову Мармароси вітають нас майже круговим оглядом. Тільки помилуватися досхочу вже ніколи. Гід намагається додзвонитися з вершини, але вітчизняного зв’язку, як і раніше, немає, зате Румунія послужливо пропонує роумінг. Все одно користі мало: на тому кінці радіохвилі не беруть слухавку. П’ємо чай, підкріплюємося кишеньковим раціоном і – вниз. Час.
Мабуть, поспіх – це гуманно. Ніколи відчувати повною мірою, як не хочеться йти…
“Адже не може ж бути, щоб самі лише підйоми. Але хоча – невідомо, що легше, підйом чи спуск”. Семен Кац
Добігаємо до табору. Згортаємо непросохлі намети. Пакуємося. Летимо вниз.
Летимо?! Чорта лисого! Туман і вітер перетворили сніг на стежці на крижану картеч. Спуск забирає ледь не більше сил, ніж підйом, снігоступи ледве працюють, на кожен крок – пів кроку ковзання в довільному напрямку. Добре, що на мені, хай мокрі наскрізь, але – берці. Без них від гомілковостопів дуже скоро лишилася б тільки добра пам’ять. Група розтягується: заблукати тут ніде, слабаків серед нас Карпати не виявили – вниз, униз, найцікавіше вже позаду, чого тягнути…
Приходимо на точку. І наше почуття власної величі встає на повний зріст. Та щоб ми! Такі круті! Ще раз! У цьому свинарнику?! Та ні за що!!! Ставимося на розталому й навіть трохи підсохлому п’ятачку під двома величезними дубами. Хатинка – хай буде кухнею, гаразд, але не більше.
Вечеря, чаювання, спілкування, попри завтрашній ранній підйом, затягується допізна й розкріпачується до краю. Знайоме бажання залишити по собі пам’ять добру й довгу. І всіх цікавить питання, наскільки доброю ми були – так, тепер уже були – групою. Напряму ніхто, звісно, не питає. І пан Іван це відчуває, і теж, звісно, не відповідає напряму. Просто розповідає, які клієнти траплялися в його практиці. Однак… Усе ж гід, мабуть, – теж не стільки фах, скільки стан душі. Я б на його місці пристрелив їх, з міркувань навіть не справедливості чи безпеки – людяності. “Ідеал бездоганної мужності живе в нас у душі, і він у муках стікає кров’ю при вигляді людини зі зламаною звитягою”. Герман Мелвілл.
Розходимося по спальниках, але ще довго не стихаємо. Пугач, що опинився поблизу, не добираючи виразів, висловлює обурення нашою поведінкою. Уночі над наметами посвистують важкі крила, звучать негучні гугняві валторни – гуси повертаються, мабуть.
“Ми побажали вам добра. Ви побажали нам того ж. І ми крокуємо дорогою, І не кінчається вона”. Михайло Щербаков
Потім… А шо – потім? Ну, сніданок, утилізація продуктів. Легкий шлях униз під легким дощем. Краєвиди, які вже сприймаються як належне… Порожненько. Кінець фієсти. На посту залишаю прикордонникам пончо: воно військове – от хай і служить далі. Помітно легшає рюкзак, ну, і душа – трохи.
Ділове. Бусик. Франківськ. Півтори години на душ у найближчому хостелі й скидання рюкзаків (кому в камеру схову, кому на Нову пошту) – і ми зустрічаємося знову. І гід… власне, вже ні, тепер уже Ваня Гладуняк – веде в “Десятку”, де під величезні порції й дармову горіхову настоянку вручає нам сертифікати й презенти від клубу. А потім, уже затемна, побіжно знайомить з історичним центром міста. Хоча, звісно, не зобов’язаний. Мабуть, гід – це в нього в крові. Мабуть, ми таки були хороші. Або – стали помітно кращими, проживши з “Kuluar” крихітний фрагмент життя в Мармаросах. Марнославству, витонченому в подібних питаннях, важко вирішити, який варіант більш улесливий…
“Прощавайте, прощавайте, писати не обіцяйте, Але обіцяйте пам’ятати й не гасити вогнищ”. Юрій Візбор