Кілька років тому ми подивилися фільм «Еверест», який розповідає про трагічні події 1996 року, коли на зорі комерційного туризму на Евересті під час сходження загинуло 15 альпіністів з різних груп. Наприкінці фільму в дружини очі були, звісно, на мокрому місці, та що вже там, навіть я пустив скупу чоловічу сльозу, але саме цей фільм зародив у наших серцях мрію про Еверест. Коли ми поділилися своєю мрією з друзями, які дивилися фільм разом з нами, вони покрутили пальцем біля скроні: «Ви взагалі уважно дивилися фільм? Вони там усі загинули взагалі-то! Навіщо вам це потрібно?» На це питання важко дати логічно обґрунтовану відповідь, це все на рівні почуттів та емоцій. Але як би там не було, до сходження на Еверест ми поки не готові ні фізично, ні фінансово, тому свою мрію ми обмежили тим, що вирішили хоча б просто його побачити й побувати в базовому таборі.
В інтернеті пропозицій з організації треків до Евересту безліч, ми ж під час вибору керувалися двома чинниками: фінансовим (розкид цін дво-, іноді навіть трикратний) і часовим (у нас є традиція відзначати день народження дружини в якійсь поїздці чи подорожі). У результаті ми зупинилися на туристичному клубі «Kuluar»: у них одні з найдоступніших пропозицій, і трек припадав якраз на день народження, ба більше, як згодом виявилося, саме на нього припадає кульмінація треку – відвідування базового табору Евересту. Ну а маршрут через озера Гокіо і перевал Чо Ла ми обрали тому, що, за відгуками, це мальовничіший маршрут, хоча й складніший, ніж класичний.
Ну що ж, рішення ухвалено, аванс внесено, треба готуватися. Насамперед, звісно, купити авіаквитки, поки не розібрали. На наші дати найкраща пропозиція була в Air Arabia з пересадкою в Шарджі. Непогана авіакомпанія і вдалий розклад рейсів, що дав змогу влаштувати невелику екскурсію ОАЕ.
Найголовніше в підготовці – це, звісно, її фізична складова. Трек проходить на висотах 3-5 тис. метрів, зі сходженнями на 5400-5600, а це вже досить пристойна висота, особливо для таких новачків, як ми, адже ми жодного разу не піднімалися вище 2800 і також жодного разу не були в багатоденних гірських походах. Максимум наших досягнень – це одноденні радіалки на Кавказі та в інших горах. На такій висоті вже сильно позначається нестача кисню в повітрі: на рівні базового табору його вдвічі менше, ніж на рівні моря. Відповідно, це загрожує гіпоксією, і щоб зменшити її вплив на організм, треба посилено тренувати легені, даючи добрі аеробні навантаження. Оптимально займатися бігом, пробігаючи хоча б через день (а краще щодня) кілометрів по 10. Плавання чи неритмічні аеробні навантаження також вітаються. Не скажу, що ми чітко дотримувалися цих правил підготовки, так багато й регулярно ми не тренувалися, але навіть трохи – краще, ніж нічого, і це дало нам змогу, хоч і важко, але трек подолати.
До підготовки також належала й купівля необхідного для треку спорядження. Дещо в нас уже було, але щось довелося й докупити. Як пишуть організатори походу на своєму сайті, майже все зі спорядження можна купити безпосередньо перед треком у Катманду. Але якщо брати оригінальне й фірмове, то різниці в ціні майже немає. А те, що коштує копійки, шиється часом у тому ж магазині, де продається, тому якість, скажімо так, під сумнівом. Тож якісь не дуже відповідальні речі, звісно, можна купити й у Катманду, але от черевики й рюкзак я радив би купувати тільки вдома, і тільки хороші. Ну а ми не захотіли витрачати багато часу на покупки в Катманду й закупилися майже всім необхідним удома.
Ще під час підготовки важливо не забути оформити хорошу медичну страховку з можливістю евакуації гелікоптером. Гори – річ підступна, і важко передбачити реакцію організму на висоті, а гірська хвороба, та й хвороби взагалі, на висоті розвиваються дуже швидко, і це може призвести до дуже серйозних наслідків. Тож не варто цим нехтувати.
Отже, ми прибули в Катманду. В аеропорту нас зустрічав наш гід Саша, і ми були дуже раді, що скористалися його люб’язною пропозицією нас зустріти, бо в тому хаосі, що панує в аеропорту Катманду, одразу й без звички зорієнтуватися непросто. Заселилися в готель Arts. Наступного дня познайомилися з частиною нашої групи, хлопцями й дівчатами, які прибули раніше. Прогулянки містом, купівля сувенірів, спорядження, якого бракувало. Наступного дня ми вилітали в Луклу.
Аеропорт у Луклі сам по собі досить примітний: ЗПС завдовжки всього 500 метрів, з одного її боку урвище, з другого – стіна, ухил 12 %. Тож туди літають лише невеликі літаки з короткою дистанцією зльоту й посадки на 12 пасажирів, така собі повітряна маршрутка. Зліт і посадка в ручному режимі, і авіасполучення відбувається лише у світлу пору доби й лише за доброї погоди. Через це затримки рейсів – не рідкість, та й узагалі точного розкладу як такого не існує. Рейси починаються на світанку о 6-7 ранку й закінчуються приблизно до обіду, коли псується погода й падає видимість. Ті, хто не встиг вилетіти, лишаються чекати наступного дня. А іноді й довше.
Нам пощастило, у нас був другий за розкладом рейс, для чого ми встали аж о 4 ранку, щоб о 5:30 уже бути в аеропорту. І вилетіли легко й без зволікань, а за 25 хвилин були вже на місці, на висоті 2700 метрів, звідки й почався наш трек.
Перший день був легкий перехід до Пхакдінга, ми скинули близько 150 метрів, після обіду сходили на прогулянку до монастиря неподалік.
Наступного дня на нас чекав перший серйозний підйом, ми йшли в Намче-Базар – столицю шерпів, і треба було набрати 800 метрів. Спочатку шлях був досить пологим, але після входу в національний парк і переходу мосту Гілларі почався довгий затяжний підйом. По суті нічого складного, головне – упіймати свій ритм і йти у своєму темпі, щоб не збивалося дихання. Там же на підйомі є майданчик для відпочинку, звідки крізь листя дерев можна вперше побачити вдалині Еверест. У Намче прийшли в обід. Власне, весь трек загалом був побудований так, що навіть за досить повільного темпу пересування групи ми мали доходити до наступного місця ночівлі до обіду. По-перше, це дає запас на непередбачені затримки, по-друге, страхує від відсутності місць у лоджах, де ми ночуємо, ну а по-третє, лишається час після обіду для акліматизаційного треку. Це досить важливий момент, бо діє правило «піднімайся вище – спи нижче», і для правильної акліматизації на висоті треба ходити в невеликі радіалки, так організм легше звикає. Тож хоч як би ви втомилися до обіду, не нехтуйте радіалками після, змушувати вас, звісно, ніхто не буде, але це для вашої ж користі.
Увесь третій день був присвячений якраз такій радіалці, ми піднімалися до японського готелю з видом на Еверест, і далі йшли через село Кумджунг до ступ Гілларі, встановлених на честь Едмунда Гілларі, першого підкорювача Евересту, і його дружини та доньки, які загинули в авіакатастрофі тут же, в Непалі. Ступи розташовані на висоті 4000 м, і це були наші перші 4000 м у цьому треку, та й узагалі в житті. Дорогою назад ми зайшли в монастир і дуже вдало потрапили на молитву. Монотонні наспіви ченців у поєднанні з грою на барабанах і гарячим чаєм, який нам налила привітна жінка, зморили й занурили в майже медитативний стан.
У Намче був останній лодж, де ми могли насолодитися нормальним гарячим душем, справжньою теплою постіллю, купити порівняно недорогу (1 долар) воду, зарядити гаджети й скористатися інтернетом теж за порівняно невелику плату. Далі й вище умови, які чекають на туристів, стають значно гіршими: температура нижча, їжа й вода дорожчі (у 2-3 рази), інтернет теж дорожчий і повільніший, електрика від сонячних батарей і, як наслідок, теж дорожча, душ у вигляді тонкого струменя окропу на морозі. Зв’язку нагорі теж мало де є, близько тижня поспіль мій телефон зовсім не ловив мережу. Тож людям з інтернет-залежністю буде непросто. З іншого боку, є можливість нарешті відірватися від цивілізованого світу, очистити голову від новин і котирувань і побути наодинці з природою, горами та їхньою красою. Зрештою, саме по це ми сюди й пішли.
Невеликий відступ про побутові умови. Місця ночівлі на треку називаються лоджі – це невеликі будиночки з каменю й фанери, де опалюється лише їдальня, кімнати для сну без опалення, відповідно нагорі, де температура вночі падає до -5-15 градусів, спати дуже холодно, вкрай рекомендую брати хороший спальник з відповідною температурою комфорту. Електрика нагорі від сонячних батарей, тому заряджання телефонів та інших гаджетів коштує від 3 доларів за годину заряджання телефона до 10 за планшет. Для економії рекомендую брати потужніші павербанки, і краще із сонячною батареєю, яку можна вдень підзаряджати на треку, повісивши на рюкзак. Інтернет нагорі теж дорогий, можна купити картку місцевого провайдера на 256 мегабайт за 3-5 доларів. Ціни на їжу й воду зростають від Лукли до Горак Шепа у 2-3 рази. Уся річ у тому, що всі продукти, будматеріали й узагалі все необхідне для життя піднімають нагору портери та яки, саме тому з висотою дорожчає все.
Наступні три дні були переходами з Намче в Доле (4200 м), з Доле в Мачермо (4500 м) і з Мачермо в Гокіо (4800 м). Переходи спеціально обрані не дуже великі й складні для кращої адаптації, все-таки висота наближається вже до 5000 м. У Мачермо, крім чергової акліматизаційної радіалки, ми сходили на семінар місцевих волонтерів про гірську хворобу. Туристів, охочих його послухати, набралося стільки, що всі ледве вмістилися в тісній кімнаті. Було цікаво, але, в принципі, більшу частину інформації про гірняшку нам уже встиг розповісти Саша. Наприкінці семінару ми міряли рівень кисню в крові професійним приладом.
До речі, вимірювання кисню ми робили двічі на день, уранці та ввечері. У Саші був спеціальний прилад, і за кожним сніданком і вечерею ми змагалися, у кого більше кисню. Унизу нормальним показником можна вважати рівень 96-98%, але що вище, то більше рівень падає, на висоті він легко може бути і 90, і 80, і навіть 70. Важливо, щоб за ніч організм встигав відпочити й адаптуватися, і ранковий показник був кращим за вечірній. На жаль, це вдавалося не завжди. Через падіння кисню частішає пульс, бо серцю треба проганяти більше крові, тож якщо внизу у здорової людини нормальний пульс 60, то нагорі він запросто може бути і 90-110 навіть у стані спокою. Ну годі нудних цифр, ідемо далі.
На підході до Гокіо починаються, власне, самі озера Гокіо, перше й друге, селище розташоване на березі третього. До четвертого й п’ятого ми пішли наступного дня, який був акліматизаційним, з поверненням назад у Гокіо.
Відгуки про цей маршрут як про наймальовничіший були правдиві, озера Гокіо – це й справді перлина треку, з блакитною водою, приголомшливими краєвидами гір довкола, а краєвиди з вершини Гокіо Рі, на яку ми сходили наступного дня, – взагалі одні з найвражаючіших на цьому треку. Словами цього все одно не передати, краще дивитися фото. А ще краще наживо, звісно.
Гокіо Рі (5360 м) – вершина, біля підніжжя якої розташоване селище Гокіо. Сходження традиційно починається ще вночі, затемна. Ми встали о 4 ранку, випили чаю й о 5 вийшли на трек. Було ще темно, шлях доводилося освітлювати налобними ліхтариками. Сам підйом досить крутий, треба набрати 500 метрів з ухилом 20-25 %, але коли йдеш у темряві й освітлюєш лише кілька метрів перед собою, то психологічно йти навіть легше, просто крок за кроком переставляєш ноги. Складніше, коли вже бачиш вершину, і наче ось вона, вже поруч, рукою подати, а ти все йдеш і йдеш і ніяк не можеш її досягти. Світанок ми зустріли дорогою, і він був чудовий! Коли години за три ми досягли вершини, сонце було вже досить високо, стало тепліше. На вершині ми привітали одне одного з горою, зробили групове фото й сфотографували все довкола. Затримуватися там надто довго не можна було, бо після спуску нам треба було йти до наступної точки маршруту – села Драгнаг. Для цього треба було перетнути льодовик Нгозумпа, який нас розділяв. Наче й шлях нескладний, крутих підйомів немає, ми навіть трохи спускаємося порівняно з Гокіо, але стежка дуже сипуча, і треба весь час бути напоготові. Наступного дня на нас чекав штурм перевалу Чо Ла.
Психологічно готувати нас до перевалу Саша почав за кілька днів, за його словами, це була найскладніша частина маршруту. І, озираючись назад, я, мабуть, погоджуся з ним. З Драгнага нам треба було набрати 700 метрів і скинути назад 600. Перші 300-400 метрів підйому досить пологі. А потім відкривається вид на перевал. Здалеку здається, що це прямовисна стіна й піднятися на неї взагалі нереально, але це такий оптичний обман: якщо підійти ближче, видно стежку, вона петляє між каменями й скелями і потроху йде вгору. Стежка досить сипуча, тому треба бути вкрай обережним, через неправильний рух є ризик непогано так політати. Та й постійний потік людей, що спускаються згори назустріч, не полегшує проходження. Але крок за кроком ми подолали й цей підйом і оновили свій рекорд висоти на цьому треку – 5420 м.
Після перевалу ми ступили на льодовик, але не такий деградований, як Нгозумпа на переході в Драгнаг, а справжній, з льодом і снігом. Ще в Катманду Саша видав нам кішки саме на цей випадок, і хоча ці 500 метрів льодовиком можна пройти й без них, я вирішив принципово їх надягнути – недарма ж тягли весь трек. Що й казати – з кішками, звісно, набагато зручніше, нога не ковзає взагалі. Ну та гаразд, побавилися й годі, лід закінчився, час знімати.
Після льодовика довгий спуск, і ми прийшли в маленьке селище Дзонгла, ночували в лоджі, власник якого побував на Евересті. Начебто дрібниця, але це перша людина, яка побувала на Евересті, яку ми бачили наживо 🙂
Наступного дня був досить легкий перехід до Лобуче, ми знову вийшли на класичний маршрут до базового табору й знову зіткнулися з натовпами туристів, портерів і караванами яків. Усе-таки чим ще хороший маршрут через Гокіо, так це віддаленістю й меншою кількістю людей на треку.
Після Лобуче наступним пунктом маршруту був Горак Шеп – місце нашої найвищої ночівлі, звідти вже рукою подати (кілька кілометрів) до мети нашого шляху – базового табору Евересту. Як я писав на початку, за щасливим збігом обставин саме на цей день припав день народження дружини, про що вона так мріяла. Ми швидко дійшли до нашого лоджа в Горак Шепі, залишили речі й пішли в базовий табір. Дорога до нього була схожа на шлях до п’ятого озера Гокіо чи стежку через льодовик Нгозумпа: наче й великого набору висоти немає, але дуже виснажує. У таборі були лише туристи, як ми, – які прийшли подивитися на сам табір. Альпіністів, що готуються до підкорення Евересту, не було – не сезон. Зазвичай сходження здійснюють навесні. Тож ми відзначилися на фото з табличкою 5364 м, ще раз привітали іменинницю й пішли назад. Наступного дня на нас чекало наше найвище сходження на треку й початок спуску назад.
Сходження на Кала Паттар ми почали навіть раніше, ніж на Гокіо Рі: о 4 ранку, після традиційного чаю, ми вже йшли гусаком стежкою в компанії таких самих туристів, освітлюючи свої 3 метри попереду налобним ліхтариком. Світанок настав уже ближче до вершини. Точніше, як настав – сонце вже зійшло, але самі промені ще не освітили нас через Еверест і Нупцзе. Тому, зійшовши нарешті на вершину, 5650 м (на хвилиночку, це вище за будь-яку вершину Європи), і привітавши одне одного, ми ніяк не могли зігрітися, було жахливо холодно. Ми випили чаю з термосів, пострибали по камінні в гонитві за гарним кадром і в спробах зігрітися і, не дочекавшись сонячних променів, пішли вниз. Зрештою, попереду на нас чекав ще важкий день – нам належало спускатися, треба було пройти 20 кілометрів і скинути 1500 метрів висоти. Неслабке навантаження на коліна. По обіді погода зіпсувалася, і в Періче, де ми мали пообідати, на нас уже чекав дощ зі снігом. Після обіду він посилився, і ми вперше за трек зіткнулися зі справжнім снігопадом. У Пангбоче, де в нас була запланована ночівля, ми прийшли вже затемна, всі мокрі й у снігу. Зате тут було тепліше й майже цивілізація.
Уранці на нас чекала справжня зимова казка, вчорашній сніг ще не встиг розтанути й урізноманітнив наші фотографії зимовими пейзажами. Дорогою вниз ми зайшли в монастир Тенгбоче, а надвечір спустилися в Намче, де на нас чекав уже улюблений лодж з гарячим душем і теплою постіллю і де ми могли нарешті дозволити собі розслабитися з пляшечкою пива за вечерею. Серйозніших випробувань більше не було, наступного дня був останній перехід до Лукли. А вранці наступного дня на нас чекав літак назад у Катманду.
Цього разу ми вилітали не другим рейсом і прийшли в аеропорт лише до 9 ранку. В аеропорту Лукли своя атмосфера: нічого не зрозуміло, купа людей, жодного табло з рейсами немає, просто час від часу виходить людина від авіакомпанії, реєструє чергову групу на рейс і йде. Коли її немає, навіть нема в кого дізнатися якусь інформацію, полетимо ми чи ні – до останнього лишалося відкритим питанням. Навіть коли нас зареєстрували, навіть коли ми пройшли контроль безпеки (смішний за сучасними мірками захід, коли працівник аеропорту просто навмання відкриває якийсь із рюкзаків і дивиться, що лежить зверху), навіть коли ми вже сиділи в залі очікування перед посадкою, – жодної гарантії, що ми полетимо, не було. Ми вже почали сумувати, бо мріяли про теплий Катманду і його комфортабельний готель зі справжнім душем, інтернетом та електрикою, але нам таки пощастило, буквально останнім рейсом ми вирвалися з Лукли. Як ми дізналися пізніше, затримка була пов’язана з грозою в Катманду і тим, що аеропорт там не приймав. Саме тому, коли плануєш виліт назад із Катманду додому, варто закласти 1-2 дні на такий випадок. Ми заклали аж 3 дні, і оскільки ми все-таки вилетіли одразу, то на нас чекали ще 3 дні в Катманду: відмитися, від’їстися, подивитися місцеві пам’ятки й накупити всім сувенірів. Це був справжній релакс після важкого треку, і він був дійсно потрібен. До речі, маленька порада щодо купівлі сувенірів у Тамелі (район Катманду, де ми жили) – обов’язково торгуйтеся, це традиція. Залежно від товару й продавця можна виторгувати від 15 до 50 % знижки.
Наша подорож добігала кінця, хлопці й дівчата з нашої групи по черзі почали роз’їжджатися, проводжаючи кожного, ми обіймалися й казали теплі слова на прощання, похід і важкі умови справді згуртовують людей. І я знаю, що я із задоволенням пішов би з ними в гори знову. А особливі слова хотілося б сказати про нашого гіда – Олександра Павлова. Він, звісно, неймовірний гід і дуже хороша людина. Завдяки його підтримці, мудрим порадам і досвіду ми змогли успішно пройти цей трек. Адже, якщо провести аналогію зі спортом, то від нього, як від тренера, залежить, мабуть, більша частина успіху спортсмена. А скільки всього цікавого ми дізналися від нього про гори й альпінізм! І коли (саме коли, а не якщо) ми знову підемо в похід з Kuluar, я хотів би, щоб саме він був нашим гідом. Дякую вам, друзі, ви подарували найяскравішу пригоду в нашому житті!