Сказано – зроблено. Потяг Київ-Перемишль-Краків, і наступного ранку я вже зустрічаюся з групою на автовокзалі. Ми завантажуємося в автобус і їдемо до Закопаного, звідки починається маршрут. Група з 8 людей, п’ятеро з яких—хлопці, ідеально. Привітний гід Діма роздає суперпоживні батончики із сухофруктів і горіхів. Сонце світить і помірно гріє. Заселяємося в атмосферний будиночок-хостел, де водночас просторо й безлюдно, ідемо на розвідку на гору Гевонт.
Краса огортає соковитими барвами, проникає свіжим повітрям і студеною водою в тіло, бентежить голову, відганяє набридливі думки. На спуску шкодую, що не взяла трекінгові палиці — коліно раптом починає трохи нити. Мені позичають палицю, це допомагає. Уночі сплю як убита.
Наступного дня підкорюємо Каспровий Верх і, оскільки часу ще досить, вирішуємо йти далі, а не лишатися в найближчому схронисько. Проходимо перевал Заврат і йдемо на Свиницю. Тут так гарно, що все всередині завмирає. Ми відпочиваємо на уступах над озерами й сміємося від радості, як діти. Ідемо далі, туди, де починається via ferrata — ділянка з вмонтованими в скелі ланцюгами, яку без допомоги рук не пройти. І тут починається — одна, друга, ще крутіша, ще прямовисніша. Добре, що є рукавички, хоч і не спеціальні. Адреналін пульсує у скронях. Спина болить під рюкзаком, але все тіло групується. Тут важлива гранична увага, інакше…Усі йдемо насторожі, допомагаємо одне одному, ловимо руки. Полегшено зітхаємо, привалюючись до скелі, коли ділянку пройдено. Я починаю розуміти, чому люди займаються альпінізмом. Нагорі виють вітри, женуть хмари, діло йде до заходу сонця. Ми утеплюємося, робимо фото й поспішаємо вниз, у долину П’яти польських ставів.
Краса приголомшує — ніколи б не подумала, що по такі краєвиди не треба їхати кудись далеко. Ми тут самі, туристи лишилися далеко позаду. Швидко йдемо, розмахуючи руками, час від часу сьорбаючи крижану воду, набрану в джерелі. До схронисько доходимо затемна. Голодні й утомлені, виявляємо, що вся їдальня заповнена походниками, які прийшли раніше за нас. Спимо на підлозі на карематах. Адміністрації немає, платити нікому не треба. Уранці варимо найсмачнішу вівсянку, заправляємося й бадьоро йдемо далі.
Наступна мета — Морське око, озеро, біля якого юрби туристів, попри те, що дістатися до нього можна, лише протупавши пішки від найближчої траси 9 км. Відпочиваємо на березі, ходимо на розвідку до Чорного ставу, туди, де починається маршрут на найвищу точку Польщі Риси. Чорний став дивовижно бірюзовий, зовсім незрозуміло, звідки така назва. Людей тут мало, і я купаюся, як і кілька інших хлопців і дівчат. Вода тонізує до болю. Тіло потім горить і радіє. Я щаслива.
Наступного дня можлива негода, і ми трохи хвилюємося, бо попереду сходження на 2499 м. Маршрут легкий, туристичний, туди ходять навіть із дітьми, але що як дощ? Та нам щастить. Сонце знову сяє, коли наступного ранку ми виходимо на стежку. Сходження займає близько 3,5 години. Стежка крута, ближче до вершини з ланцюгами. Посеред шляху я раптом ловлю себе на тому, що щаслива як ніколи. Усе, що непокоїло, пішло. Лишилися тільки рух, зусилля, природа довкола, кайф від усього цього. Я відчуваю єдність із командою, з усіма цими чудовими людьми, які йдуть зі мною нагору. Там, нагорі, вистачає людей, дме вітер, усе радіє свободі, що відкрилася, відчуттю радості життя. Тут, нагорі, можна легко переступити на бік Словаччини — словацькі Риси на 4 метри вищі за польські.
Спускатися складніше, увага чіпляється за каміння, тіло напружується, просить їжі. Хапаю жменю снігу, точніше крижаної крихти, яка, схоже, в деяких місцях тут не тане ніколи, кладу до рота — божественно! Унизу на нас чекають бутерброди із сиром, ковбасою і шпротами водночас. А ще шоколад.
Увечері повертаємося до Закопаного, вирішивши провести наступний день у печерах. Це не було заплановано, але з маршрутом ми впоралися на ура й швидше, ніж планували. Пів дня гуляємо парком, проходимо одну велику печеру й одну маленьку і повертаємося в хостел готувати шашлики й овочі на грилі.
Мені здається неймовірним, що за весь похід я не натерла ноги, нам дивовижно пощастило з погодою (наступного дня після Рисів увечері зарядила злива). А ще ніхто ні з ким не сварився, не з’ясовував стосунків, було багато усмішок і сміху, цікавих розмов і смачної їжі (так, я знаю, в поході все завжди смачно, але тут нам справді не бракувало калорій). Завершуємо вечір, обмінюючись враженнями, і завалюємося спати.
Наступного дня є час погуляти Краковом, поїсти журек у хлібі й неймовірного натурального морозива, поблукати вуличками, ухиляючись від возів із чепурними кіньми. Усе якось органічно, не ріже зміна гір на цивілізацію. Є відчуття приємної втоми, розумію, що 5-6 днів для походу — все-таки саме те, принаймні для людини, яка ходить у гори раз на півтора року. А ще усвідомлюю, що хочу ходити більше й вище. І дорогою додому завантажую книжку мегаальпініста, який підкорив усі 14 восьмитисячників світу, Райнгольда Месснера «Кришталевий горизонт». Це, звісно, не про Татри, але як відгукується:
«Живучи у світі бетонних пустель, у світі роз’єднаності, шизофренічно дотепної управлінської чи технічної комп’ютеризації, я потребую такої противаги, як гора».
Неважливо, яка гора, зовсім неважливо, адже кожному знайдеться своя. І ще:
«Сили гір простягаються ввись і вшир…
Уміння гарцювати по хмарах – це від гір,
і вміння встигати за вітром – теж від гір».