Мармароси не схожі на жоден інший регіон Українських Карпат, як пишуть у довідниках, це «єдиний в Україні масив альпійського типу», зі скельними виходами, крутими урвищами, рваною лінією снігового карниза. Хребтом проходить українсько-румунський кордон, і ми зрідка забігали в Румунію, якщо там було менше снігу. Моє найулюбленіше похідне враження – іти тонкою стежкою хребтом, коли праворуч і ліворуч краєвиди бездоганної краси, і дзвінка тиша, і синява неба, і хмари, яких хочеться торкнутися. Тут свобода, вільний дух, безтурботність і гармонія. Коли все погане лишається внизу, а на душі стає легко.
2. ЛЮДИ. Компанія в нас зібралася чудова, у звичайному житті ми ніколи б не зустрілися й не їли б кашу з одного казанка. Я, мама з донькою, дівчина із собакою, троє хлопців і наш чудовий гід, справжній карпатський Чугайстер. (Чуга́йстер – персонаж української міфології, веселий, життєрадісний лісовий чоловік, який танцює, співає й полює на мавок). Дивовижно, як незнайомі люди можуть легко й чітко взаємодіяти між собою. А наші вечірні розмови про політику. Про що ще можна говорити в поході, як не про президентські вибори. Звісно, краще б про зорі, про кохання… А ще я суттєво розширила свої знання в атомній енергетиці й літакобудуванні.
3. СОБАКА. З нами була чудова вівчарка Міра, розумна, слухняна й спокійна. Поводилася чудово, ні до кого не чіплялася, їжі не випрошувала, не гавкала даремно і, мені здається, розуміла людську мову. У дорозі без утоми бігала туди-сюди між передовими й тими, хто відставав. Стало зрозуміло, звідки взялося прислів’я «скаженому собаці сім верст не гак». Міра намагалася ні на хвилину не випускати з поля зору свою чудову господиню. До речі, у Міри був спеціальний собачий дощовик і тепла попонка. Наш колектив вирішив, що собачий рюкзак їй теж потрібен.
4. ПОБУТ. Усі ночі ми ночували в дерев’яних будиночках – «колибах». Найзатишніша й найтепліша, «чотиризіркова», була біля підніжжя Попа Івана, з металопластиковими віконцями, пічкою й великим столом. Кажуть, десь у горах Швейцарії є майже такі самі простенькі дерев’яні будиночки, але їх можна забронювати через Інтернет. Вийшло, що 4-місний намет я весь похід тягала даремно. А одним із моїх продуктів було печиво, яке бажано класти зверху, інакше воно швидко перетвориться на крихти. Загалом у цьому поході я досягла найвищого рівня майстерності в пакуванні рюкзака (з килимком усередині).
5. КРОКУСИ. Вони ж шафран карпатський. Це моє нове квіткове кохання, справжнє весняне диво. Широкі квітучі галявини, сотні маленьких ніжних фіолетових бутонів. Нам пощастило побачити й рідкісний білий крокус-альбінос.
6. СНІГ. Снігу на дорогах було багато, а під ним вода й струмки. Іти таким утомливо, за пару годин ходьби мокрі ноги гарантовані. Можна самому із собою грати в гру: скільки вдасться зробити кроків щільним снігом, перш ніж провалишся глибоко по коліно.
7. ПОГОДА. Погода загалом була до нас прихильна. Але дощ був. Це був чесний дощ, коли починаєш сумніватися в існуванні неба й сонця. Передостаннього дня вранці він дав нам час неспішно поснідати й зібратися, а потім лив до самого вечора. Ми йшли дорогою вниз, щільніше кутаючись у плащі й куртки, вже не намагаючись обходити калюжі, геть мокрі й утомлені. Думки про теплу ніч у готелі додавали сил. А дощ просто йшов, і все було добре-добре… Мокрі ноги, але щаслива й спокійна душа.