Подорож Патагонією почалася в Буенос-Айресі – столиці Аргентини. Приїхав я сюди на день раніше за групу, заселився в готель і пішов блукати вуличками в пошуках їжі, обмінників і сім карти з інтернетом. Усе виявилося складніше, ніж я очікував – англійською в Аргентині майже ніхто не спілкується, основна мова – іспанська, якою я знаю лише півтора слова. Сімку я так і не купив, але поїсти і поміняти гроші зумів. Треба зазначити, що в Аргентині існує два курси: чорний і білий. Кілька років тому різниця між ними була справді великою, зараз же вона фактично непомітна. Якщо на офіційному за 1 дол дають 15,7 песо, то на чорному можуть дати 16,5. Я завжди міняв на чорному ринку. Знайти міняйл не складно – гуляйте вулицею Флорида і не промахнетеся.
Буенос-Айрес цікаве місто, кілька днів тут варто провести. Подивитися туристичний район Ла-Бока і кладовище Реколета. Увечері сходити на мілонгу і повчитися танго, саме в цьому місті зародився цей прекрасний танець. Хто не хоче вчитися, можна просто дивитися, насолоджуючись чудовою живою музикою і аргентинським вином. Ми саме так і зробили)
З Буенос-Айроса ми летимо на край землі, у найпівденніше місто планети – Ушуайю. Проходячи сек’юріті в місцевому аеропорту дуже переживав, щоб не витягли сало. Куди ж у похід і без українського сала? Прискіпливий перевіряльник обнишпорив, здавалося, весь рюкзак, але ні сала, ні ковбаси не знайшов. Везе. Щасливий виходжу на вулицю, одразу ловимо таксі і їдемо в хостел. Ушуайя, хоч і є найпівденнішим містом світу, дуже мені нагадало Ісландію чи Норвегію. Та сама архітектура, схожий клімат, довгий день. Зовсім немає відчуття, що ти на краю землі, все здається знайомим і звичним.
Прилетіли ми рано, попереду весь день. Йдемо їсти, а потім пливемо на катамарані каналом Бігль.
Через 15 хвилин бачимо острови повністю вкриті пінгвінами. Але чомусь вони злітають. Це насторожує. Підпливаємо ближче – так це не пінгвіни, а баклани! Ну нічого, на цю екскурсію я пішов заради морських левів, і вони не змусили себе довго чекати.
Невеликі кам’яні острівці трохи менше, ніж повністю, вкриті незграбними на суші тілами. На тлі маяка виглядає дуже мальовничо.
Кружляємо півгодини навколо них і повертаємося. Задоволений. Для мене подорожі цінні саме новим досвідом, новими місцями і новими знайомствами. Не важлива погода і труднощі, якщо ти бачиш щось нове, то воно того варте. Подорож Патагонією подарувала мені багато нового і поклади морських левів були тільки початком.
31 грудня ми проводимо максимально активно – запланована довга прогулянка парком Tierra del Fuego (Вогняна земля) зі сходженням на одну з вершин. Але спочатку обов’язковий пункт – найпівденніше поштове відділення світу. Відправляю пару листівок, ставлю штамп у паспорт. Поштовий дуже імпозантний, напевно, працює тут усе життя. Разом зі штампом клеїть своє фото в паспорт)) Далі йдемо гуляти лісами, горами, озерами.
Повертаємося в хостел до 21:00 – на вулиці світло. Темніє тут близько 23-24:00. Люблю коли темніє пізно.
Новорічну ніч ми зустрічаємо в хостелі, господарі накрили дуже смачний стіл із ягням гриль. Паралельно знайомимося. Вся група дуже цікава і багато де побувала. Більшості близько 30-40-ти років. Під аргентинське вино і ніжне м’ясо всі історії заходять на ура. Ближче до 4 ранку розходимося спати.
На завтра в планах екскурсія на пінгвінячий острів, на яку я, на жаль, не їду – немає вільних місць, і місцеві організатори ніяк не ведуться на вмовляння взяти ще одного. Треба було бронювати заздалегідь.
Сумував я не довго, а вирішив побігати. Адже це дуже знаково – пробіжка першого січня в найпівденнішому місті світу. У Антона позичив кросівки, абияк встав уранці (вино в Аргентині йде дуже легко і багато), зробив мляву зарядку і побіг. Тут ідеальний клімат для пробіжок – температура 10-15, чисте морське повітря. Десь після 5-го км увійшов у ритм і не хотілося зупинятися, але й виснажувати себе не можна – завтра переїзд до Чилі і старт пішої частини маршруту. Разом стандартна десяточка.
Залишок дня проводжу в прогулянках містом. Красива архітектура, але не фотографую. Чомусь я майже повністю перестав фотографувати міста. Подорож Патагонією не стала винятком.
Від пінгвінів група повертається задоволена. На острові здебільшого мешкають магеланнові – вони невеликі, по коліно, але є і парочка королівських.
Ну нічого, за пінгвінами я поїду в Антарктиду або ще куди.
З Ушуайї наш шлях лежить до Чилі. Багато годин на автобусі, більшу частину з яких я проспав. Я вважаю, спати треба завжди, коли є така можливість)) Іншу частину милуюся красою рівнинної Патагонії. Саме рівнини (а не гори) є основним рельєфом місцевості. За вікном раз у раз трапляються кумедні тварини – гуанаки, страуси, вівці.Знакова точка переїзду – Магелланова протока, яку ми перетнули на поромі. 
Знакова точка переїзду – Магелланова протока, яку ми перетнули на поромі.
Час летить непомітно, перетинаємо кордон і незабаром приїжджаємо в містечко Puerto Natales. Приємне містечко, яке розкинулося на берегах фіорду з дуже романтичною назвою «Остання надія». Закуповуємо продукти, насолоджуємося останнім вай-фаєм – попереду гори і похід.
Ближче до 5 вечора нарешті виходимо на стежку. Попереду ще близько 18 км… як же добре, що пізно темніє, ми можемо засвітло дійти до стоянки.
Перше, чим вражає Патагонія – це великою кількістю ромашок. Їх мільйони. В іншому пейзажі двох перших днів мене не сильно дивують. Мило, красиво і звично-північно.
Вранці падає сніг. Такий ось розпал літа на південних півднях. Зате дуже гарно – внизу поля вслані білим ромашковим покривалом, потім прошарок зелених дерев і білосніжні гори. Ну де ще таке побачиш?
У цьому парку на нас чекає сюрприз – ввели нове правило і тепер кемпінги треба бронювати заздалегідь. Про це ніхто не знав і ми намагаємося пройти без броні. Але всі місця вже викуплені спритними німцями, рейнджери непідкупні. Доводиться змінювати маршрут. Усі ключові точки ми дивимося, але проходимо не весь O-trek. Я зовсім не засмучений цим фактом. На ночівлю повертаємося в кемпінг Шерон.
Ще перехід, який особливо не запам’ятався, але ми стали ближче до однієї зі знакових точок – «Блакитних веж» Torres del Paine. Це один із краєвидів, за яким я їхав у Патагонію. Вежі вражають. Заввишки всього до 2500м зблизька вони виглядають справжніми кам’яними велетнями. Біля підніжжя ми проводимо години півтори, тут навіть можна сховатися від всюдисущого вітру. Знімаю пару тайм-лапсів, тим часом хлопці з групи навіть занурюються в озері. Я не захотів.
Наступна ключова точка – льодовик Грей. Тут теж не обійшлося без пригод. У запланованому місці ночівлі місць у кемпінгу немає, треба знімати кімнати в хостелі, в якому теж не вистачає на велику групу. Що ж робити, що ж робити… Головний рейнджер телефонує в кемпінг Грей, який розташований під льодовиком, і знаходить там 6 вільних місць – якраз те, що нам потрібно. У підсумку ділимо групу: Рома залишається з основною частиною, я беру ще 5 хлопців-дівчат і йдемо 11 км у Грей. Вийшли о 7 вечора і до 21.30 вже були на місці. Дорога красива, її ми фактично пробігли під постійні жарти, зупиняючись лише для фото і підкріпитися ягодами. Хотіли встигнути до закриття магазину і купити пляшечку вина або чогось міцнішого на вечір – у нагороду за такий довгий день. Не встигли. У підсумку цокаємося кухлями з водою, їмо макарони. Настрій чудовий.
Вранці виходимо на радіалку до льодовика Грей. Він гарний. Льодові поля простягаються далі, ніж вистачає очей.
На стежці зустрічаємо магелланового дятла – цей птах безперечно крутіший за наших.
Збираємо табір і йдемо до озера Пехе, тут на нас чекає кораблик. Точніше, він має чекати. Але кораблик ламається в дорозі і в очікуванні ми проводимо пару зайвих годин. Збирається черга. Ми потрапляємо в другий захід. Виходимо на верхню палубу, фоткаємося зі штурманом і жартома пропонуємо Каті покерувати. Жарти-жартами, але Катя не губиться і підходить із зухвалим проханням до каюти капітана. І щоб ви думали? Блондинкам явно жити простіше і їй поступаються місцем біля штурвала. Наступні півгодини кораблик, виляючи більше, ніж зазвичай, пливе під не дуже уважним керуванням Каті. Ближче до причалу Катю змінюють.
Через запізнення кораблика останній автобус до кемпінгу йде раніше нашого приїзду. Будемо евакуюватися на машинах по чотири людини. Місцеві пускають у бар-їдальню відігрітися і сховатися від вітру, що пронизує до кісток. Десь знаходиться гітара, другий Рома починає концерт. Взагалі, у нас у гурті фактично всіх імен по два. І є навіть тески, які народилися в один день.
За гітарою десь знаходиться колебас із мате, я купую дві пляшки вина. Рома втомлюється грати, гітара переходить до місцевого. Чудовий вечір вийшов! Нікому вже не хочеться в кемпінг і в намети.
Але ось я їду на останній машині, подякувавши хлопцям за сердечний прийом.
Завтра переїзд до Аргентини.
О! Мало не забув про хмари! Але ж вони були божественними! Цілий день після веж Торрес ми йшли вздовж озера Nordenskjoid (воно близько 20 км в довжину) милуючись лентикулярними хмарами. Таке небо можна фоткати нескінченно. Ну як, скажіть, як вибрати лише кілька фото?
Черговий 4-х годинний переїзд автобусом і ми в чарівному аргентинському туристичному містечку El Calafate. Поруч із містом розташований один із найзнаменитіших і найкрасивіших льодовиків світу – Perito Morene. До нього ми і вирушаємо.
Як і в самому місті, біля льодовика процвітає туристична інфраструктура: є ресторани, пропонують прогулянки на катері, а металевими доріжками гуляють натовпи народу.
Попри все це, Perito Morene вражає. Стіна заввишки до 70 м і завширшки 5 км йде вдалину на десятки кілометрів, зливаючись із патагонським льодовим щитом. «Зима близько» – відразу згадується Гра престолів. Тим часом ми гуляємо доріжками, яких, до речі, тут зовсім не мало, і піднімаємося все вище і ближче до льодів. З кожним кроком льодовик відкривається все красивішим. Спочатку це була просто крижана стіна, а зараз проглядається безкрає крижане плато.
Кожні 5 хвилин з оглушливим гуркотом великі й маленькі крижини відламуються від стіни й валяться у воду. Навколо стоїть натовп роззяв з фотоапаратами, – усі мріють зловити момент падіння.
Після прогулянки землею вирушили до льодовика водою – на катері. Зовсім до стіни катер не підходить, але така прогулянка відкриває нові види і ракурси. Усім сподобалося.
Цей льодовик залишиться в пам’яті кожного на все життя.
Але досить цивілізації та стежок із металу, нам знову час у гори! Адже основою нашої подорожі Патагонією є саме трекінг і життя в наметах. Переїжджаємо в нацпарк Лос Гласьярес, ближче до знаменитої гори Фіц Рой.
Кажуть, часто буває настільки хмарно, що кам’яного велетня не розгледіти протягом тижня. Нам щастить – усі три дні трекінгу ми милуємося величною вершиною.
У парку практикують підхід мінімального втручання людини в природу, тому й кемпінги дуже скромні. Це просто місця для наметів і один туалет. З цим, звісно, промах. На сотні туристів одного явно мало, доводиться стояти у великій черзі. Це дрібна незручність, на яку не варто звертати уваги. Навколо незаймана природа, красиві гори і льодовики, а на стежках вдень із вогнем папірця не знайти! От у нас би таку чистоту!
До Фіц Рою сходили радіально, кажуть, це не канонічний вид, але мені подобається. Зустріли лисицю і птаха. Тварини тут людей не бояться і підпускають досить близько. Описувати гору, яка стала Меккою для фотографів усього світу не буду. Дуже хотілося б потрапити сюди на заході сонця і вночі. 
На цьому знакові місця основної частини програми переглянуті, ще день у парку Лос Гласьярес, прогулянки до льодовиків і повернення в Буенос Айрес.
За часів своєї молодості, на перших курсах КПІ, коли Вконктакті ще тільки набирав популярності, а я візуалізував цілі, було створено альбомчик із назвою «Мої цілі, мої мрії». Зараз він мені здається дуже наївним і здебільшого з шаблонними «цілями/мріями», нав’язаними суспільством і оточенням. Але одна з цілей була сформульована приблизно так: «Відвідати найбільші водоспади світу». Ну що ж, почалося.
17 годин у дуже комфортному автобусі минули швидко. Жарти з поділом на фавели (кама) і панів (суперкама), можливість перебрати фото, їжа і безкоштовне вино – і ось ми вже в містечку Puerto Iguazu. Не гаючи часу міняємо автобус і їдемо до водоспадів з аргентинського боку. Ми поспішаємо, адже вхід до «Глотки диявола» зачиняється о 4 вечора. Пішки парком 700м, 20 хвилин локальним потягом і трохи більше 1км мостками над водою, і ось ми біля мети.
Я бачив багато красивих водоспадів, але я вперше бачив стільки падаючої води, мальовничо прикрашеної тропічною флорою. Масштаби неможливо передати ні словами ні фото. Ігуасу складається з 275 водоспадів, кожен з яких може претендувати на найбільший і найкрасивіший з бачених мною до цього. Загальна ширина комплексу 3км, а Глотка диявола найцікавіше (але не наймальовничіше) місце. Доріжка виводить фактично до місця падіння води, а бризки з водоспаду поливають краще за будь-який душ. За хвилину ти вже повністю мокрий. Дуже складно знімати, щоб не залити об’єктив краплями, але ми намагаємося.
Далі йдемо гуляти «червоною стежкою» – вона набагато мальовничіша і миліша, а ще тебе не поливає водою, можна спокійно фотографувати. Дві години прогулянок і пора на вихід.
З цікавинок у парку, крім водоспаду, – безліч носух, яких я бачив уперше. Також були крокодили, варани, мавпи, красиві птахи і метелики, черепаха.
На вечерю йдемо в буфет – це геніальні заклади. Платиш близько 20дол і їси без обмежень, починаючи з соковитого м’яса і закінчуючи десертами.
Встаємо рано вранці, навіть не встигнувши поснідати. Сьогодні ми їдемо до Бразилії – дивитися на Ігуасу з іншого боку. Насамперед півгрупи вирішило політати на вертольоті, я в тому числі. Це не дешево – 10 хв за 130 дол. Але ніхто з нас до цього не літав на вертушках і політ обіцяє нові види на комплекс водоспадів. Летимо.
Звісно, часу замало, але мені сподобалося. І віражі пілота над водоспадом, і широта огляду залишають тільки найкращі враження. З повітря можна побачити весь комплекс, що з землі фактично не можливо.
Чергу в парк Ігуасу з бразильського боку видно здалеку – кілька тисяч людей закручені великою змійкою біля входу. Потрапили. Але все не так погано, черга рухається дуже швидко – бразильці навчилися справлятися з таким потоком. Через хвилин 20-30 ми сідаємо на автобус і їдемо парком. Виходимо на зупинці, з якої починається основний піший маршрут. Туристів тут просто неміряно, доводиться якось пробиратися між, чекати на місце біля перил для фото. Зате відкриваються чудові панорамні види на водоспад, яких не було з аргентинського боку. Можливість підійти до «Глотки диявола» є і в Бразилії. Поливає тут ще більше, а через водяний пил нічого особливо не видно, тому я вирішив не йти.
Програма по Ігуасу фактично повністю виконана, не встигли тільки покататися на човниках. Водоспад залишив одне з найбільших вражень у житті. Це дійсно незвичайне місце, яке варто відвідати кожному.
До речі, комплекс водоспадів Ігуасу – одне із семи нових чудес світу.
Подорож Патагонією вийшла дуже цікавою і такою, що запам’яталася. Упевнений, сюди ще повернуся. А попереду Мендоса і сходження на Аконкагуа (6 962м).