Мені випало БЕЗКОШТОВНО відвідати Занзібар, переконатися, що ми, в Україні, живемо зовсім не погано, і піднятися на найвищу точку Африки!
Чи задоволений тим, що обрав Kuluar
Зміст:
1. Острів Занзібар
2. Місто Моші
3. Сходження
4. Висновок
5. Чи задоволений тим, що обрав Kuluar?
2 місяці потому. Частина 1. Острів.
Уже заходячи на борт літака Kenya Airways, завдяки їхньому музичному супроводу та людям із національними рисами в зовнішності чи одязі, можна перейнятися цією чудовою атмосферою. Ми летіли в Найробі, на пересадку, у м’яких зручних кріслах усю ніч.
О 05:50, у повітрі, ми зустріли світанок із краєвидом, найімовірніше, на гору Кенія – прекрасне й символічне видовище. Усе, що пам’ятаю про пересадку, – це те, що наш літак приземлявся вже після того, як мав злетіти наш наступний, і як мені (і решті), сонному, приставили якийсь лазерний «пістолет» до чола на вході в аеропорт.
Практична порада 1. Зазвичай головна мета – вулкан Кіліманджаро, і відповідно спочатку більшість летить в однойменний аеропорт, ближче до гори, зазвичай плануючи після континенту полетіти, за додаткову плату, на відомий острів Занзібар, щоб відпочити після гір і перед поверненням додому. Летіть на острів одразу! Річ у тім, що і наприкінці 2019-го, і сьогодні, у жовтні 2021-го, квитки Київ–Занзібар + Занзібар–Кілі й назад коштують стільки ж, а то й дешевше (сьогодні дешевше на 35$), ніж лише Київ–Кілі й назад. А за Кілі–Занзібар–Кілі доведеться докинути ще 150$-200$. Сподіваюся, тут зрозуміло, і якщо це допоможе заощадити сотню-другу USD, напишіть мені «Дякую» в Інстаграм @oleh.stepanenko, знатиму, що ідея знадобилася. До того ж, бачу, зараз з’явилися прямі рейси на Занзібар з Києва, що дуже зручно.
Практична порада 2. На самому острові є зручна опція: менеджер Kuluar, Марина, дала контакт місцевого перевіреного водія, який зустрічав в аеропорту, возив островом, зберігав мій багаж, поки я гуляв містом, показував будинок Фредді Мерк’юрі й відвозив назад до аеропорту. Раджу. До речі, поліції на дорогах багато, і якщо Ви на кілька днів полежати на пляжі й не плануєте об’їхати острів – це буде вигідніше, ніж брати авто.
Наш літак на Занзібар покірно чекав своїх пасажирів. Ще б пак, половина, якщо не більше, пасажирів цього рейсу була з попереднього повітряного корабля. Щодо пістолета – довго не міг зрозуміти, у чому річ, уже пізніше побачив його зворотний бік. Там були цифри, які дуже нагадували температуру. Це був звичайний скринінг дистанційним термометром. Щось новеньке. Ніхто не підозрював, що весь світ закриє свої кордони за 2 тижні.
Коротко про острів. Тут точно варто побувати, хоча б раз у житті. Через близькість до екватора тут найбільші відпливи, які мені доводилося бачити (хоча це радше мінус), тут дивовижно білий і дрібний пісок, дуже тепла вода. Відпочивають біля океану зазвичай у селах на півночі острова. Радять побути 2-3 дні на півночі й переїхати в іншу частину острова, змінити обстановку, бо довше там робити особливо нічого. Інфраструктура в селі Нунгві, де я був, приблизно така: асфальтова дорога доходить до зупинки в центрі села, на тому все. Першим привітанням від місцевої дівчинки було «Jambo. One dollar.», що, власне, означало «Привіт, дай долар», прохальним тоном. Місцеві хлопці люблять футбол, у команді грає необмежена кількість гравців, десь 20 на 20, причому босоніж. Увечері на громадському пляжі відпочивають переважно місцеві, там вам без зусиль можуть запропонувати наркотики. Вибір фруктів є, але порівняно скромний. Найкращий їхній вибір я бачив на ринку в Стоун-Тауні, хоча кажуть, що на континенті їх зазвичай найбільше. Попри мінуси, повторюся – рекомендую до відвідування.
P.S. не експерт по Занзібару, був там, дещо бачив.
Частина 2. Моші.
Водій забрав мене вчасно, маленький літак Air Tanzania доправив на материк, у міжнародний аеропорт Кіліманджаро, де відбулася зустріч з основною групою. Нас зустрічав трансфер, який мав доставити нас у місто Моші. Дорогою туди ми вже бачили нашу головну мету – ось вона, красуня.
Що собою являє Моші? 200 тис. населення, досить велике містечко. Є магазини, крамнички з фруктами, готелі. Тут ми закупилися в магазині й уранці наступного дня виїхали до гори. І є ще кілька фактів, про які цікаво розповісти.
Уранці в номерах було багато мошок. У деяких особливо багато. Це не страшно й не гидко, просто вражає їхня кількість, зібрана прибиральником з однієї кімнати.
Другий, ще дивовижніший факт пов’язаний із безпритульними собаками. Це краще не показувати дітям. Це лише одна окремо взята історія, можливо, усе зовсім інакше, ніж можна собі домислити. І варто взяти до уваги, що це не просто інша країна, це Африка, це інші народи, тут інше життя. Просто подальший розвиток подій, у 2020 році, вразив мене, міського жителя України.
Уранці в день виїзду, виходячи з готелю, ми почули хлопки. У тих, хто виходив із готелю, з’явилися здогадки: петарди чи стріляють!? Тут, посеред міста, із 200 тис. населення. Побачене шокувало! Кілька солдатів із рушницями, щось на кшталт патрульних, віддалялися від нашого готелю. Минулого вечора зустрічав таких, на перший погляд вони стежили виключно за порядком. Зараз же навпроти нашого готелю лежало 3 мертві пси, зі слідами від куль. Хто їх потім прибирав, лишилося загадкою, але солдати залишили їх і пішли, а перехожі не звертали на цих собак особливої уваги. Ласкаво просимо до Африки! Тут так буває, от і все.
Частина 3. Сходження.
День 1. Umbwe gate.
Нашу групу привезли автобусом до входу в національний парк. Такий самий, якщо не більший, автобус із портерами їхав за нами. Тільки він зламався дорогою, і щось відбувалося, на кшталт перевантаження портерів і речей на наш автобус, а ми собі чекали, нікуди не поспішаючи. Після того як хлопці прибули, почалася процедура зважування вантажу, який вони понесуть, та інші формальності. Це був день знайомства з тими, хто супроводжуватиме нас до вершини й назад, несучи свої речі, спільні, і наші на додачу. Це ще одне дивовижне, для картини світу, спостереження: на які труднощі йдуть люди, заробляючи зовсім небагато фізичною працею.
Наш маршрут цього дня проходив через джунглі, розмірена прогулянка, невеликий дощик змінилися добрим набором висоти. Ішли ми налегке (з легкими рюкзачками), як і всі наступні дні, і не знаю, чи переоцінив я свої сили, чи надто різко поспішав, чи що ще, але наприкінці цього дня рівень кисню в крові впав, а головний біль і загальна слабкість внесли свої корективи. Пригадую, що тільки ліг спати – це все, чого я хотів. І ще пригадую, уважність і турботу місцевих гідів (які теж нас супроводжували). Один із них приніс їжі в намет, це було настільки несподівано. Я б і не наважився про таке попросити: захотів їсти – вийшов до спільного столу, їж собі. Не вийшов – не так сильно голодний, та й усе. Бути слабким не прийнято, а тут якось так. Вдячний був, однозначно.
Ночівля там само, у джунглях, з однією вказівкою – нічого надворі не залишати, бо мавпочки швидко «приробять усьому ноги». Вони ж, найімовірніше, і не вгавали всю ніч.
День 2.
Зранку мене відпустило, чого я, власне, й очікував. Можна йти далі, тепер уже уважніше ставлячись до настанови гідів: «Pole pole», що означає – повільніше-повільніше, щодо темпу. Головне йти, повільно набираючи висоту й поступово акліматизуючись.
Ми вийшли з джунглів, рослинність ставала дедалі нижчою, ніби ми проходили різні кліматичні пояси. Деякі рослини, цілі поля цих рослин дивовижних форм, які тільки тут і доводилося спостерігати, тепер асоціюються з Кілі.
Як правило, коли ми приходили в наступний табір, наші намети вже були поставлені, а речі доставлені. Їли ми в окремому наметі, за великим спільним столом із повноцінними розкладними кріслами-стільцями. Їжу готував кухар, враховуючи інтереси кожного з учасників, якщо виникав такий запит, наприклад, якщо Ви – вегетаріанець.
День 3. 5
Ще вчора ми вийшли з лісу, вище кущів тут уже нічого не росло, а як вийшли з табору – попереду було лише каміння. Довелося діставати окуляри, адже тіні вже не було, а погода стояла ясна. Сьогодні та сама знаменита «стіна» й підйом на неї – «головне» завдання на день.
День 4.
День переходу в штурмовий табір, акліматизаційний вихід «вище» і раніше спати, адже завтра – штурм! Спати було не так і легко. Головний біль, що прийшов першого дня, дивним чином давав мені спокій упродовж усього дня і повертався, щойно я лягав у наметі. Це були перегони між терпінням і спробою заснути. Усі ми в горах почуваємося не так добре, як унизу, хтось краще, хтось гірше. Усі знаємо, на що йдемо, що на нас чекає, і знову-таки всі не можемо відповісти на питання, що ж нас сюди знову тягне.
День 5. Штурм.
Цей день, точніше ніч, вихід, якось не дуже відклався в пам’яті. Усвідомив це тільки зараз. По порядку, що відбувалося: вийшли й пішли. Тривалий монотонний шлях один за одним, сонливість, а під кінець ще й зіпсувалася погода. Сніг, вітер. Ми переставляли ноги як могли, крок за кроком. У якийсь момент стало світло, але загалом видимості немає. Ми в «молоці». Досвідчені гіди знають, куди йти, тож загубитися тут, мені здається, складно. Свідомість повернулася, коли ми вийшли до «майже-вершини», практично найвищої точки, на якій досить часто й завершує маршрут частина людей, як я зрозумів, бо й частина нашої групи вирішила далі себе не мучити і, зафіксувавши цю висоту, розвернулася. Друга частина вирішила йти до кінця.
Нічого цікавого там не виявилося, крім внутрішньої галочки «зроблено, для себе» і фото навпроти відповідних табличок о 06:35. Емоції ж переповнювали. Виділення якихось речовин у кров, імовірно, так сприяло радості й чудовому самопочуттю, що краще, здається, не почувався вже кілька днів! Поки цей чудовий стан мене не покинув, ми з одним із супровідників швиденько поспішили вниз.
За пів години почало прояснюватися, відкрився чудовий краєвид, але вже не з самої вершини, ми були нижче. Прикро. Унизу хлопці знову здивували нас: на висоті 4000+ метрів, після повернення зі сходження, усі отримували смузі з маракуї та ще якихось свіжих фруктів. До речі, нерідко на столі був також кавун! Навіть таке несли з собою портери.
До обіду, після повернення з вершини, на нас чекав тривалий спуск униз, до останньої ночівлі в національному парку.
День 6. Вихід у люди.
Уранці 6-го дня, уже на порівняно невеликій висоті, у зоні лісів, де повно кисню, усі чудово виспалися й добре почувалися. Попереду була фінішна пряма, вихід із нацпарку, де на нас чекали автобус, крамничка з пивом, яке розбирали нарозхват, і Wi-Fi.
Наостанок портери всі дружно заспівали національну пісню, там було щось про гори, було душевно, приємно, і настрій – ЖИТТЯ ПРЕКРАСНЕ.
Автобус віз нас у Моші, там була запланована завершальна вечеря в одному з місцевих кафе. Пам’ятні фотографії з місцевими гідами, заїхали в готель, де забрали зайві речі, залишені на зберігання.
Далі шлях цим самим автобусом лежав в Арушу. Це точка, з якої наступного дня стартувало дводенне сафарі на джипах, уже в інші національні парки – тепер уже дивитися на тварин у їхньому звичному середовищі. Дорогою в Арушу нас відвезли на річку, де відпочивали місцеві. Це місце запам’ятається з двох причин. Перша: місцеве населення, що живе далеко від океану, не вміє плавати. Кожен із відпочивальників був у воді з камерою від автомобільного колеса, а людей там був не один десяток. Другий захопливий факт: це був перший практично повноцінний «душ», а радше навіть «ванна», починаючи з ранку вівторка, а це була неділя. Яка це була насолода. У самій річці живуть рибки, схожі на тих самих, що роблять пілінг, тільки тут кусають не лише за ноги, а за все, що було у воді. Стояти не доводилося, доводилося рухатися, адже кусали (чи щипали) вони доволі неприємно. У віддалених куточках цієї річечки можна було підплисти до кущів, де відпочивали догори дриґом кажани. Вдалося роздивитися й трохи пофоткати їх. У самій Аруші ми встигли потрапити на ринок і купити фруктів і сувенірів.
День 7. Повернення.
Поїздку на Сафарі я не планував, тому було домовлено про окремий трансфер (таксі), який рано-вранці доправив мене в аеропорт. Я повернувся на Занзібар, звідки ввечері вилітав додому. Вільні 6 годин між рейсами провів у столиці острова. Вищезгаданий водій зустрів мене в аеропорту, відвіз у місто й забрав у призначений час, щоб відвезти назад. Речі зберігалися в нього в авто, що додало легкості в пішому вивченні міста.
Частина 4. Висновок.
На цей момент це одна з найяскравіших подорожей у моєму житті. Це не передати текстом і не побачити на відео. Це однозначно варте тих грошей, які були витрачені на цю подорож, порівняно з альтернативними поїздками. Бюджет склав 3000$, включно із Занзібаром і всім описаним вище, не включаючи Сафарі, де я, власне, не був.
Частина 5. Чи задоволений тим, що обрав Kuluar? Почнемо з того, що я дуже хотів на Кілі. Це стало відправною точкою. У процесі пошуку, з ким піти, з’ясувалося, що всі, з ким міг піти, не хотіли йти саме сюди чи саме цієї весни. Величезною перевагою стало те, що я раніше ходив із Kuluar на Монблан, було розуміння, до кого я звертаюся. Як з’ясувалося, уже почалося формування груп, до яких залишалося тільки «приєднатися», а все інше буде домовлено «під ключ», і тобі скажуть, де й коли бути. Це вирішило одразу два питання: у мене з’явилася група, і не треба було витрачати час на організацію абсолютно всього.
Додатковими фінансовими стимулами, звісно ж, є знижки постійним клієнтам, у вигляді 10%, і ось такі відгуки, за які «платять» 100$. Однозначно, приємніше платити за одне й те саме менше, але якби людина була чимось незадоволена, ходити в таку відпустку повторно, хай і за пів ціни, – не стала б.
Дякую за організацію туру й економію мого часу. Дякую за мотивацію пережити цей похід знову, викладаючи спогади друкованим текстом. Сподіваюся, Ви, читачу, залишилися задоволені, що приділили увагу й час цій розповіді. Дякую і Вам за це, чудових Вам подорожей!