У призначений час ми прибули до Івано-Франківська, де й відбулося перше знайомство з гідом Сергієм та іншими учасниками походу. Потім уся група завантажилася в мікроавтобус і взяла курс на вихідну точку, а саме в село Шепіт. Їхали довго і ближче до вечора прибули на місце старту. Пройшовши кілька кілометрів, вибрали місце для ночівлі, поставили намети й заходилися розпалювати багаття, щоб зварганити вечерю. У групі Лідія була єдиною туристкою, тому вона зголосилася допомагати готувати вечерю. Сказати, що першого дня походу група була веселою й балакучою, не можу, за вечерею поводилися дуже стримано, ніхто не наважився почати розмову, Лідія, взявши ініціативу на себе, почала розпитувати хлопців, розмова, як полум’я в багатті, розгорялася, бесіда набирала обертів, хлопці розповідали про свої попередні походи. Можна сказати, що знайомство завершено, сонце почало ховатися за гори, пісні птахів затихли, лише вода в річці й далі ритмічно шуміла. По той бік річки – інша країна, Румунія. Пролунала команда «відбій», і друзі-туристи розійшлися по своїх апартаментах. З першими променями сонця був підйом, сніданок. Закинувши рюкзаки на плечі, ми рушили в путь. Ближче до полудня я відчув, що мій рюкзак значно поважчав, а ноги нагадали про коліна, якщо чесно, то перші дні йти було важко, але ми з Лідією йшли, вибравши свій темп, повітря й вода давали нам сили, спів птахів піднімав настрій. Погода була до нас прихильна, дні були сонячними, дощ тішив нас переважно ночами. На висоті 1200 метрів ми ступили на засніжену стежку вздовж КСС, прикордонні стовпи України та сусідньої держави Румунії зустрічали нас, стоячи струнко й віддаючи честь. На знак поваги до символів кордону ми зробили кілька знімків, обійнявши їх. Що вище ми піднімалися до вершини гори Чивчин, то прекраснішою ставала снігова панорама, і ось вона, перша вершина, 1766 метрів.
Дивлячись униз з висоти пташиного польоту на красу карпатських лісів і гір, я відчув силу й велич матінки-природи і подумки дякував Всевишньому, що він дав мені можливість побачити цю красу.
Розмовляючи з Лідою перед сном, ми дійшли спільної думки, що хоч який важкий шлях у горах, але ця краса того варта. Хочу сказати, що нам із дружиною за п’ятдесят, я це до того, що в гори можна йти в будь-якому віці, адже завжди колись буває перший раз, головне – вірити у свої сили.
Ішли завжди замикаючими, гід Сергій ішов з нами, розмовляли з ним на різні теми, за час походу наші стосунки стали дружніми. Як на свої юні роки, Сергій – добрий психолог, чудово відчуває настрій групи, дипломатично ухвалює рішення, чудово орієнтується на місцевості, не цурається жодної роботи. Ми з дружиною вдячні Сергію за взаєморозуміння в поході й підтримку.
Сніжна стежка ставала дедалі прекраснішою, під товщею снігу текли струмки воістину з живою водою, часом ми провалювалися, на привалах знімали шкарпетки, викручували їх, вдягали й ішли далі маршрутом назустріч горі Білий слон. Наша молодь, прокладаючи стежку в пухкому снігу, купалася в крижаній талій воді й, звісно, теж утомлювалася, темп сповільнювався, ми підтягувалися й ішли однією групою. Зав’язувалася розмова на різні теми, час минав невблаганно швидко, і вже не відчувалося такого навантаження, як у перші дні.
Уночі, як завжди, дощ помив наші намети, але ранок був сонячним, настрій радісним. Закинувши рюкзаки на плечі, наша молодь, як завжди, вирвалася вперед, прокладаючи стежку в пухкому снігу, але вони ще не знали, що це буде найдовший перехід нашого походу. Я не описуватиму подробиць цього дня, того дня ми пройшли понад 20 кілометрів, спуск у село Шибене добряче вдарив по наших колінах, ми насилу дійшли до місця стоянки. І ось перед нами гора Білий слон.
Ми зупинилися на ночівлю, за вечерею було ухвалено рішення змінити маршрут. Підставою для зміни маршруту став той факт, що останні три дні ми йшли пухким снігом і, звісно, всі втомилися, гід запропонував здійснити сходження на вершину без рюкзаків, заздалегідь розбивши табір біля підніжжя гори, в заповіднику.
Згодом, в Івано-Франківську за кухлем пива, всі визнають, що рішення Сергія ґрунтувалося на його досвіді й було правильним, але це буде потім. Ініціативу з приготування вечері взяв на себе гід, хлопці, поставивши намети, прийшли йому на допомогу. Це буде найдовша вечеря нашого походу, гід розповість нам про свої походи Кавказом, народ згадає веселі анекдоти, і всі забудуть, що лише кілька годин тому були втомленими. Уранці після сніданку почали збиратися до сходження на вершину гори Білий слон. Піднімаючись до вершини, я ще раз переконався в правильності рішення Сергія, піднімаючись налегко, я міг більше насолоджуватися красою гір, що оточували нас, зробити багато знімків.
Милуючись природою, Лідія вже забула про вчорашній перехід і ту репліку, що більше ніколи не піде в гори. І ось вона, вершина, це перша двотисячна вершина в нашому житті – гора Білий слон. Фотосесія на згадку,
Повільний спуск, чергова вечеря, ночівля, сніданок, і ми вже в мікроавтобусі, який повертає нас у точку збору. Сидячи в кафе за кухлем пива, я мимоволі згадав
першу мовчазну вечерю, хлопці стали друзями, заговорив навіть Віталік, який у поході здебільшого був небагатослівним. Кілька знімків на згадку, і ми сказали «до побачення» новим друзям.
На завершення хочу звернутися до тих, хто мріє про гірські походи, але з якихось причин не наважується. Відкиньте свої сумніви, зателефонуйте в туристичний клуб Kuluar, і ваша мрія стане реальністю. Усю красу гір треба побачити й відчути, передати словами ці почуття просто неможливо, після походу ми відчули легкість на душі й у тілі, стали схожими на безтурботних птахів. Як співається у відомій пісні, «Краще за гори можуть бути лише гори, на яких ще не бував». Укотре зрозуміли, яке прекрасне спілкування з природою і як шкода, що за наше життя це був лише перший похід у Карпати.
Велике людське спасибі гіду Сергію Андрущенку, і до нових зустрічей, Kuluar.
З повагою Сергій, Лідія Фролови.