Дописую цей текст у місяці підготовки й в очікуванні березневого треку 2018 року в Непалі до базового табору Евересту з Тарасом Позднім. Але повернімося до червневого сходження!
Першого дня на нас чекав переїзд із Тбілісі до селища Степанцмінда мальовничою Військово-Грузинською дорогою, заселення в хостел, знайомство з усіма учасниками групи і перевірка особистого спорядження. І найголовніше - прямий вид із селища на Казбек, який то ховався за хмарами, то визирав, ваблячи своєю величчю величезної снігової стіни. Наступного дня, прокинувшись, уже зі зібраними рюкзаками й у чудову погоду ми вирушили до гори від найгарнішого храму Гергеті, куди в нас була можливість забігти.
Перехід до наступного місця стоянки на Метеостанції (3680 м) зайняв приблизно 8 годин із набором у півтори тисячі метрів. Десь за 500-600 метрів по висоті до табору зникла вся зелень, змінившись лише камінням і льодом. Дивовижно заворожливий краєвид відкривається з кожним набраним метром, але й зменшення кількості кисню з висотою дається взнаки швидкою задишкою й періодичним головним болем. Це означає, що процес акліматизації почався...
Оскільки організм звикає до висоти поступово, третій день ми присвятили акліматизації й тренуванням. З набором висоти від наметового табору біля Метеостанції й за маршрутом каміння ставало дедалі менше, а снігу більше. Дорогою вздовж напівзруйнованих порід кам’яних стін нас супроводжував постійний гуркіт каменепадів, і вдалині з легким шумом сходили невеликі лавини. Температура помітно знижувалася, з’явилися перші заряди граду й снігу, і вже поверх флісок і штормовок можна було накидати пуховики. Цього дня відпрацьовували затримання льодорубом на снігових схилах, училися ходити у зв’язках, хтось уперше спробував ходити в кішках, загалом, було весело 🙂
У кожного симптоми гірської хвороби від висоти суб’єктивні, але загалом вписуються в картину нестачі кисню й цілком терпимі. Пригледіли собі приблизне місце для завтрашнього табору в цій білосніжній пустелі й почали спускатися вниз. Під кінець дня погода покращилася, і йти стало веселіше, зважаючи на те, що ти, як у казці, спускаєшся з висоти, де все в тумані (в хмарах), у сонячну погоду.
Уже знайомою стежкою перейшли до фірнового плато й поставили штурмовий табір на обраному напередодні місці. Перехід недовгий, але більшу частину часу зайняло будівництво захисних стін від вітру для наших наметів. Кілька годин будували захист під намети, кухню, туалет. Наші сусіди (хлопці з іншої групи) дивувалися й думали, що ми щось знаємо про погоду, раз так ґрунтовно укріплюємося посеред снігового поля! І, попросивши в нас лопати й пилку, теж почали будувати собі укриття. До речі, всі ці споруди ще довго займали інші сходжувачі після нас. А сьогодні на нас чекала рання вечеря, збори й перевірка спорядження, адже підйом запланований на першу ночі. Обов’язково заправили термоси гарячим чаєм. Топили сніг і готували окріп для калорійних субліматів на вечерю й сніданок, якщо можна назвати сніданком час одразу після півночі 🙂
Писати про штурм вершини складно, і потім усе здається неправдоподібним. Складно передавати словами тонкі відчуття, що вирують усередині. Неймовірний вид на нічні вогні міст далеко внизу, наче з літака, що, загалом, і відповідало висоті. Не поспішаючи, при світлі ліхтариків набирали висоту, і, побачивши, як Максим попереду вимкнув свій налобний ліхтарик, я зробив те саме. Місяця й білого снігу на відбиття було цілком досить, щоб освітлювати дорогу й нічні краєвиди. Шкода, камери телефонів не можуть передати й у принципі відтворити в темряві ту красу, яка нас оточувала. Підсвічений місяцем ярус суцільної низки хмар, що був нижче за наш рівень за спиною, - це одне з тих видовищ, які пронесеш із собою через усе життя.
Більшу частину дороги аж до світанку мерзли пальці на ногах, і чимало сил ішло на їх постійне розігрівання ворушінням і розганяння крові махами ніг на зупинках. Думки про те, щоб розвернутися, почали тривожно битися, коли з одним гідом ішли назад Вова, який уже не міг іти, і Оля з підмороженими пальцями. Змінивши шкарпетки на одній з останніх зупинок і замість відпочинку отримавши задишку й легке запаморочення, вже після світанку виходили на вершину.
Почуття переповнювали на підході до вершини, адже ти пройшов не просто маршрут підйому на Казбек, а готувався до нього довгі місяці й роки в інших походах і вилазках. Усе це злилося й переживалося з почуттям величезного задоволення за останні кроків 20-30 до піку гори. Мабуть, заради цього й варто ходити в гори!
День переходу від суцільної низки каменів, льодовиків, снігу й перебування на межі хмарності та над нею до зелені, тепла, затишку цивілізації, грузинського вина й кухні.
На фотографіях можна чітко зрозуміти, що робить сонце на 4-5 тисячах метрів за кілька годин із прочиненою губою, коли ковтаєш розріджене повітря ротом (казала мені мама - "не лови мух, закривай рота!". Так виглядає сонячний опік нижньої губи наступного ранку. Ще в кількох хлопців було те саме, зате вийшли веселі селфі червоно-пухких альпіністів 🙂 Після нічного штурму не було звичної нам хмарності, і ти опиняєшся між пекучим сонцем і його відбиттям від снігу, коли вас смажить, як на сковороді. Набряк від опіку зійшов досить швидко й не завдавав якихось серйозних незручностей. Адже гора мала взяти своє, і це зовсім маленька плата.
Що стосується сенсу всіх трекінгів і сходжень у горах, то для кожного він свій, бо це щось, що мимоволі тебе тягне, хоч ти постійно щось долаєш і чогось позбавляєшся, і часто це просто монотонна робота й пересування в тумані сірим рельєфом. Але скажу точно, що в гори ходять не лише за горами, а й за людьми, які розділяють із тобою всі складнощі й радісні моменти. На жаль, цього разу не вдалося піти разом із моєю дружиною Ксюшею, яка не змогла полетіти на Казбек через реабілітацію після травми. Але обов’язково хочу сказати дякую всім, хто розділив зі мною цей шлях: Максу Хомякевичу, з яким ми вже пройшли парк Йотунгеймен у Норвегії, зимову Говерлу і тепер вершину Казбеку, найкрутішим гідам Саші Павлову і Паші Кротюку, а також туристичному клубу Kuluar, з яким ми ходимо останні кілька років, і, схоже, - це любов на все життя 🙂 Дякую всім друзям з нашої інтернаціональної групи, і тепер у нас одна крута історія на всіх!
Ну і, звісно, величезне дякую Горі, що пустила!
Після спуску здавалося, що, мабуть, із такими хардкорними сходженнями, найпевніше, досить, але вже зараз неможливо позбутися нав’язливих думок про нові снігові піки, і я відчуваю, що гори кличуть назад...