Радості просто від того, що вони є, радості від ковтка води або від того, що можна бути собою, всупереч усім правилам і шаблонам, можна лишитися наодинці зі світом. Світом, у якому стільки зірок, морів і стільки душі. Там, де магічним чином зі стрімких скель горить вогонь, там, де люди вищі за хмари і фізично, і емоційно, там, де люди не бояться відкривати своє серце, щоб впустити в нього все, що справді важливе.
Одного разу на початку осені 2020 я ухвалила спонтанне рішення – іду в похід. «Втоплю мобільник в унітазі» й полечу в дивовижну країну, з якою в минулому був пов’язаний цілий розділ мого життя. Я вилітала рано-вранці з похмурого жовтневого Харкова, тримаючи шлях до сонячної Анталії, щоб уже наступного ранку вийти на маршрут Likya Yolu. 11 днів. Начебто так багато і так мало.
Про підготовку й екіпірування
Готуватися я почала приблизно за місяць. Наскільки вистачало моїх мізерних знань про підготовку до гірського походу, і, звісно ж, завдяки рекомендаціям команди Kuluar я зібралася досить непогано. Ще на початку 2020 я почала потроху купувати спорядження (рюкзак, спальник тощо) і, головне, купуючи все це, я навіть собі не могла відповісти на питання: «Навіщо?». Після походу прийшло повне розуміння, які речі мають бути в рюкзаку, а яких не треба. У номінації найнепотрібніших речей за підсумками всієї подорожі перемогли…. БІГОВІ КРОСІВКИ, в яких я мріяла ПОБІГАТИ Стамбулом після завершення походу й моєї подорожі. Навчилася користуватися трекінговими палицями, у наступний похід тільки з ними, а ще спеціальний швидковисихаючий і ультралегкий одяг — це не розкіш, а необхідність. А також, найважливіший урок: у гірських кросівках (або черевиках) таки треба заздалегідь пробігти кілометрів 100 у гору й з гори перед походом, перш ніж наважитися брати їх у гірський похід, інакше мозолі переслідуватимуть тебе на всьому шляху))
Про похід
Жоден день не був схожий на інший. Навіть у ті рідкісні дні, коли ми затримувалися на одному місці. Жодного дня емоції від прожитого дня не були схожі на попередні, єдине, що було незмінним, – це неймовірний кайф, який я відчувала щодня. Це була боротьба із собою, коли мільйон разів хотілося зупинитися, відпочити, випити ще на один ковток води більше, коли було страшно йти темною стежкою чи вздовж урвища по «сипусі», але я йшла й робила надзусилля над собою, відзначаючи свої «страхи», над якими ще належить попрацювати. Спочатку ти довго-довго дряпаєшся в гору, думаючи, що нічого важчого бути не може, а потім починається спуск, і ти розумієш, що фізичне навантаження на підйомі в рази легше, ніж спуск. А якогось дня ти за 10 хвилин наново збираєш свій 55-літровий рюкзак, надягаєш його на натерті плечі, відчуваєш кожен сантиметр натертої стопи, але дивовижним чином тебе все це більше не турбує, бо не це головне в поході, це все НЕВАЖЛИВО. Тут хочу сказати окреме величезне спасибі другові й нашому гіду Андрію Пилипюку за його терпіння, коли він без слів розумів нас, що треба зробити привал.
Про друзів
Ніщо так не зближує людей, як спільні переживання. Почуття любові й дружби, сміху, спільної мети, хай якою безглуздою вона здавалася б на перший погляд. Дивно, адже, йдучи в цей похід, я хотіла побути наодинці із собою. А знайшла там любих і дорогих друзів. Людей, які за якісь 3-4 дні стали для мене дуже близькими, зрозумілими й своїми. У моменти, коли ми були на піку втоми, ми просто починали нову гру, в слова, професії, крокодила, фрисбі. Ми співали пісні, а друзі читали вірші. Ми насолоджувалися безкінечними горами й пухнастими хмарами, яких у прямому сенсі торкалися рукою. Ми спостерігали за падаючими зірками, роздивлялися сузір’я і, правда, не могли знайти Велику Ведмедицю, бо зірок у горах у сотні разів більше, ніж у містах. Прокидаючись уранці, ми вмивалися в морі, а іноді займалися хатха-йогою, вдихаючи гірське повітря біля підніжжя Tahtalı Dağları – найвищої гори (2365 м) у парку Олімпос-Бейдагларі. Ми засинали під апельсиновими деревами на узбережжі в містечку Чирали, а в найхолоднішу ніч походу й під відкритим небом, біля багаття на Чукур-Яйлі на висоті 1600 м, ми зустрічали світанок у руїнах античного Олімпоса в Адрасані. Ми відкривали одне одному найпотаємніші секрети, які назавжди лишаться на Лікійській стежці.
Я хочу сказати спасибі
Дякую Kuluar за цей experience. Гіду Андрію за те, що був не просто нашим гідом і наставником, за те, що став другом у мій найперший день в Анталії. Дякую менеджеркам Оксані та Людмилі за допомогу й підтримку в організації. Хочу сказати спасибі своїм друзям за те, що ви були, є й будете в моєму житті та в наших неперевершених спогадах.