Саме після цього походу я загорівся ідеєю «Лікійської стежки». Але ніяк не виходило вирватися, бо походи туди можливі лише восени або навесні, а відпустка зазвичай улітку. Та цієї осені зірки зійшлися, і я буквально за півтора тижня до походу придбав квитки на літак до Анталії. Скажу одразу, я не великий любитель літати літаками, але в цьому випадку бажання вирватися із суворої реальності міського життя в бік гір і моря переважило 🙂
Моя дорога до Анталії почалася з київського вокзалу, бо літак компанії «Пегасус» вилітав з Харкова і спершу мені треба було дістатися туди. У цьому мені дуже допоміг потяг «Інтерсіті». 4 години — і ти вже в Харкові, за 3 години до вильоту. Часу вистачає, щоб спокійно дістатися до аеропорту й навіть устигнути випити горнятко кави.
Сам переліт не надто цікавий для опису. Пересадка в Стамбулі, і ось я вже підлітаю до Анталії. Чудовий розворот над морем і виснажливе чекання багажу. Тут на мене чекала перша проблема — дико відповідальні й жахливо акуратні турецькі вантажники відірвали від мого рюкзака кріплення для фіксації рюкзака на поясі. Це завдавало певних проблем на початку, бо нести без малого 20 кг на самих плечах — те ще задоволення.
4 людини з групи прилетіли одним і тим самим рейсом, тож ми досить швидко знайшлися й пішли відзначити це діло в «Бургер Кінг». Нам лишалося дочекатися ще однієї дівчини, яка мала прилетіти трохи пізніше. Решта учасників походу прилетіли напередодні й уже чекали на нас на автовокзалі.
Після довгоочікуваної радісної зустрічі, сліз щастя й обіймашок ми сіли в автобус і вирушили за межі Анталії, до місця старту нашої подорожі. За півторагодинну поїздку ми встигли познайомитися, дізнатися одне про одного всі секрети й навіть дати одне одному позивні, які, до речі, не прижилися і під час походу були змінені на правдивіші й образливіші.
Коли приїхали, ми вийшли на берег моря, перекусили, відпочили, скупалися, вдягли рюкзаки й рушили в гори.
Описувати весь похід я не бачу сенсу, тому детально опишу основні моменти, що запам’яталися:
1. У жодному разі не відмовляйтеся від можливості поплавати в каньйоні Гейнюк. Мало того, що діставатися туди треба повноцінним серпантином, так ще й скупатися в 10-градусній воді, коли температура повітря +30, — окреме задоволення. Це круто, повірте )
2. Стежте за тим, щоб вас випадково десь не продуло. Не повторюйте моїх помилок. Іти в гори з температурою — те ще задоволення. Особливо ввечері, коли температура опускається до +10 градусів, а вранці сонце довго ховається за горами.
3. Не нехтуйте термобілизною. Туреччина країна тепла, але в горах досить прохолодно ввечері й уночі.
4. Якщо під час походу ви побачите групу дівчат із дикими очима й нерозбірливою мовою — не лякайтеся. Краще підійдіть і погодуйте їх. Тільки не з руки — можуть відкусити по лікоть. Це послідовники так званого вега-туризму. Страшні люди. Вони не беруть із собою в похід жодної їжі. Харчуються лише водою та фруктами, які знаходять дорогою. Хоча майже впевнений, що багато хто з них під кінець походу стає неперевершеним мисливцем на комах і дрібних ящірок.
5. Їжте білі й червоні гранати всюди. Ви не знали, що бувають білі гранати? Буде сюрприз. Вони не зелені 🙂 А от плоди кактуса не їжте, зовсім не їжте. Я Вас попереджав. Ще там є інжир, хурма, апельсини, виноград і багато чого іншого. Особливо смачні зелені оливки 🙂
6. Обов’язково підніміться на Тахтали (2365 м) — найвищу вершину походу. Там можна перекусити, випити кави й подивитися на чистих і приємно пахучих туристів, які піднялися туди з іншого боку канатною дорогою 🙂 Так, порції їжі там величезні 🙂
7. За можливості знайдіть 60 лір і з Адрасана замовте морський тур на яхті. Я не був, але, судячи з дівчат, які повернулися звідти щасливими й сповненими вражень, воно того варте.
8. Особливо важлива порада, якої мені вчасно ніхто не дав і про що я дико шкодую, — забронюйте собі днів три в готелі в Анталії. Після закінчення походу Ви заселяєтеся в цей готель і, лежачи в шезлонгу на березі моря з келихом мохіто, згадуєте, як вам було «важко» в цьому поході 🙂
І наостанок хочеться написати загальні враження від походу. Часто походи залишають не найкращі спогади через те, що учасники не зійшлися характерами. Таке трапляється, всі люди різні. У подібній ситуації відпочити досить-таки складно, якщо не неможливо. З радістю хочу відзначити, що наш похід минув у дружній атмосфері сміху, підколок і повної несерйозності 🙂
Головну роль у цьому відіграв наш гід Максим. Після перших кількох днів підйомів він згуртував нас міцними узами ненависті до власної персони. Звісно, це жарт 🙂 Максим чудовий гід. Він шикарно грав на гітарі вечорами, а під час переходів відволікав нас іграми в «так/ні». Розповідав веселі історії з попередніх походів і змушував робити зарядку 🙂
Загалом, я дико радий, що мені нарешті вдалося вирватися на Лікійську стежку. Дякую Kuluar за можливість подорожувати! Окреме спасибі за це Оксані (кураторці цього походу), яка довго й докладно розповідала мені про похід.
Якщо Ви ще думаєте, чи варто туди йти, не думайте, просто йдіть )