Вершину, яка височіє над усією долиною Солу-Кхумбу, безумовно домінуючи над велетнями довкола – зокрема над Еверестом (8 848 м) і Лхоцзе (8 516 м). У мене не виникло навіть думки про спробу сходження. Ама-Даблам здавалася настільки ж прекрасною, наскільки й неприступною. Не з’явилося такої думки й наступними разами, коли я водив групи до базового табору Евересту. На Ама-Даблам я дивився з повним благоговінням. Я не міг уявити, що одного дня стоятиму на вершині найпрекраснішої гори у світі.
Для акліматизації ми зійшли на Айленд-пік (6 189 м) з ночівлею на 5800. Це один із найпопулярніших трекінгових піків, перехід до якого займає лише один день від бази Ама-Даблам. Дуже зручно.
На Айленді місцями було важко, відчувалася нестача акліматизації. Хоча, здавалося б: як може бути важко на простому шеститисячнику після Евересту? Може. На кожній горі буває важко.
Після вдалого сходження спустилися на відпочинок у Пангбоче, на висоту 3950. Це найближче до БТ Ама селище, де починається рослинність і можна добре відпочити.
Тут ми попрощалися з частиною групи, яка ходила тільки на Айленд, і вони на чолі з Андрієм Вергелесом (до речі, він теж знімав відео про Айленд, і воно скоро буде на каналі Гірська Хвороба), пішли в Луклу.
У нас же повний день відпочинку.
Погода в першій половині дня завжди сонячна, сидиш і думаєш:
«Тут, унизу, на 4000 тепло й добре. Але дуже скоро все зміниться.
Ми лізтимемо по перилах, випльовуючи легені, водночас пітніючи й замерзаючи. Кожен крок, кожен рух жумара по мотузці вгору вимагатиме надзусиль.
Перед очима попливуть кольорові плями, легені вибухатимуть від кашлю, до горла підступить нудотний клубок.
Твоє дихання чутиме напарник за десять метрів. Холодне повітря обпече горло, і ти знову зайдешся нападом кашлю. Водночас намагаючись ворушити замерзлими пальцями..
Я знаю – усе це буде. Неодмінно буде. І яка нормальна людина при здоровому глузді може на це йти? Навіщо?
А я ж іду сам. Ще й інших кличу. Є в горах щось магічне, що щоразу тягне до нових вершин. Бажано – вищих і складніших»
З Пангбоче ми за кілька годин прийшли в базовий табір Ама-Даблам. Він великий. Не такий, як в Евересту, але теж великий. У нас є прокатні особисті намети, і на цьому все. Сходження на Ама-Даблам ми проводимо вперше і проводимо максимально бюджетно. На базовий табір за планом у нас сублімована їжа.
Її я їсти не хочу, якщо є можливість нормальної вечері. Іду шукати своїх друзів із Seven Summit Treks – дізнатися, чи можна домовитися про вечерю і дайнінг-хол.
На вечір у нас найсмачніший дал-бат (набагато кращий, ніж у лоджах, експедиційні кухарі просто молодці) і великий дайнінг-хол. Снідаємо теж у SST, але вже не дал-батом :).
Принагідно знайшли портерів для закидання наших вантажів у Т1. Коштує це дорого – 100 дол. за одного портера. На групу ми беремо одного для громадського спорядження (їжі, води) і ще трьох для особистих речей.
Цього сезону на Ама дуже сухо, у Т1 зовсім немає снігу і воду нізвідки брати, крім як піднімати з бази. Це додатковий вантаж.
Перехід у Т1 (5650 м) технічної складності не становить. Перші перила з’являються лише на підході до табору, та й ті проходяться ніжками.
Перший табір розташований у відносно затишному місці – захищений ребром гори від вітрів. Намети стоять більш-менш комфортно і в достатній кількості.
Почуваємося добре, відсипаємося. 
Другий табір Ама-Даблам – це місце, лише заради якого вже можна йти на вершину! Він прекрасний! І саме на шляху до нього починаються перші складнощі.
Одразу після виходу з Т1 перила провішені вузьким гребінцем, обабіч якого кілометрові урвища. Багато нескладних, але вже цікавих ділянок. Я кайфую. Дуже.
Через дві години прийшли-приповзли до Жовтої вежі – саме на ній розташований другий табір, і саме вона перша, по-справжньому непроста, перешкода.
Перед тобою метрів 10-15 фактично вертикальної кам’яної стіни. Начебто небагато. Але висота вже під шість. Зі зручної поличики, на якій стоїш, треба маятником відлетіти на два метри праворуч – там є невеликі виступи під ноги й легше підніматися. Стіна на сотні метрів іде вертикально вниз, і ти буквально зависаєш над прірвою. Навіть у мене по спині пробігли мурашки. Ні, Ама-Даблам безперечно не місце для тих, хто боїться висоти!
Рюкзаки витягли додатковою мотузкою, комусь допомогли, і ось уже вся група в другому таборі.
Уперше я ночую в подібному місці! Полички під намети невеликі, їх обмежена кількість. І завжди гостро стоїть питання вільних. На цю ніч ми домовилися заздалегідь і можемо з комфортом розміститися. Де по двоє, де по троє. Полички під намет часто менші за сам намет, і це норма, коли частина намету просто звисає в прірву. Звісно, намет пристрахований репшнурами, але й тобі треба бути максимально зібраним. Перед наметом вільний майданчик приблизно пів метра. І все… З одного боку стіна, з іншого – урвище. Виходячи з намету, одразу вклацуєшся в перила. Ходити по Т2 не пристрахованим – зайва самовпевненість.
Вечеряємо субліматами. Мені вони знову не лізуть. Їм сало, ковбасу і п’ю чай. Лягаємо спати із заходом сонця.
На 1:00 у нас запланований штурмовий вихід. Встаємо о 23:30, п’ємо чай, їмо печивко. Запасаємося водою на сходження і виносимо свої речі з намету – сьогодні сюди прийдуть інші сходжувачі. У нас же є надія спуститися одразу в перший табір.
О першій ночі стартуємо. Попереду видно двоє ліхтариків, які на цей час уже пройшли Сірий кулуар. Хлопці вийшли дуже рано.
Ідемо без кішок. Перша частина маршруту скельна, і лише інколи трапляється сніг. Зручніше в черевиках.
Ми розбилися на три підгрупи:
Шерпа неспішно обирає, якою мотузкою лізти. Я йду одразу за ним. Інколи чекаю, поки він пролізе далі. Але частіше підходу Маші (хоча б до однієї мотузки), а за нею і зв’язки Марини, щоб показати, якими перилами рухатися. Під ногами повно живих каменів різного розміру, дуже старанно робиш кожен крок, щоб нічого не скинути – внизу наша група і ще кілька людей. Треба бути гранично обережним. У темряві лунає крик «Камінь!» – хтось із команди таки скинув. Цього разу пролетів повз, нікого не зачепивши. Видихнули.
Ще за десять хвилин чую крик Наташі щось про камінь і просто в обличчя. Микита поруч із нею. Тієї миті я деталей не знаю, крім того, що він спускатиме Наташу вниз, а решта продовжать підйом. Отже, неприємно, але не критично. Ми ліземо далі.
Треба переформатувати групу. Спершу Марина чекає Толю й бере його до себе. Вона дуже сильна, але одній із трьома великими чоловіками важко. Толя йде до нас, під опіку місцевого гіда. Я йду з Машею.
На цей момент я вже пів години стою на вузенькій сніговій полиці (завширшки зі ступню) і починаю замерзати. Пориви вітру, які сюди долітають, не додають тепла. На щастя, я у восьмитисячних мілетах і восьмитисячній парці – мерзну не сильно. Але скільки сил забирає очікування! Мені поки йдеться легко, і я кайфую від кожного метра, але от очікування…
Через якийсь час Толя підходить до нас, зв’язка Марини теж поруч – можна продовжувати сходження. Маша важко дихає. Дихання не відновлюється навіть під час тривалих привалів. Це мене насторожує й лякає. Ми з Толею йдемо на кілька мотузок уперед.
Невдовзі чую крик Марини, що Маші погано і її треба б спускати. Марина точно йде з учасниками вгору, отже спускатися треба мені або Джангбу. Спочатку думаю відправити з Машею шерпу, а самому піти з Толею вгору. Не хочеться відмовлятися від гори, коли стільки зусиль докладено.
Але ще раз подумавши, вирішую спускатися сам. Зрештою, у нас є ще тиждень часу, і можна буде повернутися на гору й сходити вже швидше, у своєму темпі.
Починаю спускатися. Зв’язка Марини на цей момент обігнала Машу. Але Марина йде на КТшному затискачі. Виявляється, Юра впустив жумар, і Марина віддала йому свій. Ну що ж, мені на спуску жумар не дуже потрібен, віддаю його Мариші.
Скидаю метрів 30 і підходжу до Маші. Проходячи, бачу зблідлого Стьопу із синіми губами. Кажу, що і йому треба б спускатися, у такому стані на гору не сходити. Але він ще поупирається.
Маша часто й сильно дихає. Видно, що їй дуже важко. Та й темп руху неприпустимо повільний. Але спускатися відмовляється. До того ж, проходять наші румунські друзі й дають якийсь кофеїновий енергетик – має додати сил. Вирішуємо зняти рюкзак і пройти хоча б до третього табору. Він уже зовсім поруч. А там подивимося.
Мені ж тепер треба підніматися вже раз пройденими крутими перилами без жумара, тільки із затискачем. Це дуже незручно. Маша йде попереду і на найпрямовисніших ділянках спускає жумар мені. Я жумарю й віддаю його їй назад. Так ми доходимо до третього табору (6300-6400, точно так і не подивився висоту). Тут два намети. У них відпочивають Толя, зв’язка Марини і Володя.
Видно, що до вершини ще багато (ми навіть не уявляли скільки). Маша далі не піде. З таким темпом і в такому стані зійти на гору й безпечно спуститися майже нереально. Я вкотре думаю, що доведеться розвертатися. На цей момент у мене вже зникло пекуче бажання йти вгору.
Стьопа із шерпою виходить у бік вершини, але через п’ять метрів розуміє, що сходження для нього закінчено і треба спускатися.
На цей час Марина з Юрою і Толею вже рухаються сніговою стіною.
Я стою в нерішучості. З одного боку, надто багато сил уже пішло на очікування, на проходи горою вгору-вниз (їх було кілька), і бажання вершини трохи пригасло, а з іншого – якщо сходити сьогодні, то ми всі повертаємося в Катманду. Де тепло. Душ. І, головне, стейки! Як же мені хочеться смачного м’яса!
Маша віддає мені свій жумар, без якого я б не піднявся. Вони зі Стьопою спускаються в супроводі шерпи.
Я йду вгору. Іду з думками про стейки, Читван, тепло. Тієї миті саме ці думки змусили йти вгору. Я знав, що якщо не зійду сьогодні, залишуся ще на одну спробу. А це тиждень у горах. Холодних. А внизу соковитий стейк.
З такими думками я швидко наздогнав нашу групу. Стінка крута, перила одні – обігнати когось немає можливості. Попереду до 10 людей, але постійно доводиться чекати. Мені все ще легко. Я знімаю відео, записую зі словами. Холодно, але зовсім трішки.
Ми, як равлики, але неухильно повземо вгору. Є розуміння, що ми точно зійдемо на гору. Залишилося тільки кілька годин потерпіти. А терпіти справді довелося.
Ще через 100 вертикальних метрів стало по-справжньому важко, і я вже був радий зупинкам і можливості віддихатися. Ось тут, після позначки 6500, і почалося справжнє сходження. З Т3 на вершину ми піднімалися 4 год 30 хв. Дорогою обігнали румунів (вони вийшли з третього табору раніше, але йшли дуже повільно й пропустили всіх), ближче до вершини Тарас із Сашею (теж хлопці з України) пропустили нас.
А ми все йшли. Підстава в тому, що вершини не видно. Ти здогадуєшся, що вона вже має бути поруч. Але не видно. І тільки коли до вершини залишається 10 метрів, ти бачиш прапорці й неспішно доходиш.
УРА! Ми на вершині Ама-Даблам! Я, Юра, Толя і Марина піднялися разом! Поруч із нами Володя зі своїм шерпою. Вершинний майданчик великий, можна походити, досхочу пофотографувати. Чудові види на Еверест, Лхоцзе, Нупцзе, Макалу, Чо-Ойю, Канченджангу.
На спуску я біжу першим, Марина наглядає за хлопцями. У третьому таборі чекаю всіх, готую невеликий перекус – сушена риба, яблука, кілька ковтків води. Іду вперед, щоб спускатися Сірим кулуаром самому – страшне місце, не хочу, щоб хтось утомлений спускався над моєю головою.
Стежу за собою. Жодного каменя ні на підйомі, ні на спуску не скинув. Ближче до виходу з кулуару відкриваються канонічні види на другий табір – саме ті, від яких перехоплює подих! Фотографую!
У другому таборі зустрічаю вже знайомих шерпів з іншої компанії, прошу води. Всю свою залишив хлопцям ще в третьому таборі. Дають чашку майже окропу. Просто гаряча вода. Я п’ю із насолодою. Пропонують додати кави, але я відмовляюся. Зараз у топленої гарячої води божественний смак. Не поспішаючи допиваю. Кайф!
Беру речі й іду до верхньої частини табору. Маша має бути там. Вона лежить на невеликій поличці на кариматі, у пуховику і спальнику. Сьогодні багато людей піднялися в другий табір для нічного штурму, вільних наметів немає. Тільки Стьопі знайшли одне місце – він почувається неважливо. Дізнаюся, чому вони не спускалися в перший табір. Але хлопці (Маша і Стьопа) настільки втомилися, що шерпа не ризикнув спускатися з ними нижче – ділянка маршруту досить складна й небезпечна. Рішення залишитися в другому таборі, думаю, було правильним.
Але вільного намету немає, нам треба чекати спершу до 19:30 – один намет стартує в цей час, а потім і до 1-2:00 ночі, коли звільняться ще.
Починаю топити лід для чаю. Хлопці, які ще йдуть з гори, дуже йому зрадіють! Наливаю в термос, п’ю сам і напуваю Машу з шерпою.
Я спустився в другий табір приблизно на 16:00, зв’язка Мариші через дві години. Дуже втомлені, але готові йти в Т1. Звісно, це не варіант (уже темніє), і ми вмощуємося зручніше чекати на перший намет. Напуваю чаєм, пригощаю яблуками й сиром. Усі настільки втомлені, що апетиту майже немає, запихаємо в себе по кілька шматочків їжі.
Висота 6050 м, ми без наметів. Починає холоднішати. Тісніше притискаємося одне до одного. Але ось перший намет вільний! На жаль, він стоїть на такій маленькій полиці, що чверть намету (правий кут від входу) звисає в урвище. У намет ліземо всімох, разом із шерпою. Я останній. Місця в наметі мені вистачає тільки щоб примостити дупу. При цьому ноги звисають в урвище, треба їх кудись подіти. Пробую примоститися надворі на штурмовому рюкзаку, але теж не варіант. Особливо не мерзну, дякую восьмитисячному одягу, але й приємного мало.
Так минає 4 години, і починають звільнятися намети! Ми розходимося по двоє. Яке ж це блаженство! Просто лягти в наметі й витягнути ноги! Зняти, нарешті, черевики! Здається, найкомфортніше ліжко в житті!
Уранці вже бачиш, скільки каміння й нерівностей було під спиною, але вночі… вночі це був кайф!
Години о восьмій зібралися, спустилися в Т1, потім у БТ. Тут пообідали й пішли в Пангбоче.
На цей час Наташу вже відвезли гелікоптером до шпиталю в Катманду. Їй каменем розсікло губу й частину носа. Дуже неприємно, але настрій у Натахи бойовий, і вона вже планує наступну спробу! До того ж, група з Айленд-піку зайшла її провідати в повному складі!
До Катманду дісталися без пригод і пішли на вечерю в улюблений стейкхаус K-too. Їсти стейки, заради яких я сходив на гору.
Микита не пішов з нами, а сам збігав на гору. Сходження з базового табору до вершини зайняло в нього трохи більше 9 годин (це дуже швидко), і того ж дня він спустився в базовий табір.
Я знімав багато відео, і про Айленд, і про Аму (про яку не так багато відео є в інтернеті), і про Читван. Усе скоро буде на моєму ютуб-каналі. Підписуйтеся!
Від вершини я нереально кайфонув! Складний технічний рельєф, але всюди провішені добрі перила – це те, що мені треба. До висоти 6500 йшлося легко, а от далі довелося потерпіти. Стало дуже важко.
За навантаженням я б поставив Ама-Даблам нарівні з кисневим сходженням на низький восьмитисячник.
АЛЕ! З технічного боку Ама набагато, набагато складніша за класичні маршрути на восьмитисячники.
Ця гора не для всіх. Треба дуже добре готуватися, впевнено пересуватися будь-якими перилами.
Є об’єктивні ризики. Особливо мені не сподобався Сірий кулуар – тут може сипати, і треба проходити першим. Решта ж ділянок загалом Ок.
Якщо наважитеся пробувати – тренуйтеся і пробуйте! Це незвичайний досвід і прекрасна вершина!
І так, стейки особливо добрі після місяця в горах!