В моєму оточенні чимало людей, які побували на багатьох непальських восьмитисячниках, здійснили складні технічні сходження в Гімалаях, Пакистані, Тянь-Шані, Памірі. На цьому фоні моє сходження на Аконкагуа здавалось дуже буденним і чимось звичним.
Але я була здивована, що багато людей виявили зацікавленість в цій експедиції до Південної Америки.
І попросили поділитись більше враженнями та експедиційними моментами.
Тож вирішила розповісти у форматі невеликого щоденника-спогадів.
Експедиція на Аконкагуа (для мене це в силу всіх логістичних та організаційних моментів саме експедиція) розпочинається в Мендозі. Це місто, яке знаходиться дуже близько до кордону із Чилі.
Славиться Мендоза на мою скромну думку трьома речами: прекрасними томагавками, смачним Мальбеком і як Мекка всіх сходжувачів на Ако. Тут можна докупити спорядження (ціни просто космічні), взяти в рент спальник, килимок, черевики, та навіть пухову куртку. В Мендозі йдуть фінальні збори, отримуються перміти, і ми вирушаємо до в'їзду в національний парк Аконкагуа.. Пишу, і в мене досі мурахи по шкірі від згадок про цю подорож.
По дорозі заїхали на дуже смачну парілладу - це асорті різноманітного м’яса-барбекю, а також віддали речі для мулів. Наступного разу ми їх побачимо тільки через декілька днів вже у базовому таборі на 4300м. До речі, це одна з особливостей маршруту на Ако - всі вантажі у табори доставляються мулами. Один мул несе 60 кг. Вага на учасника - 20 кг.
Перед в’їздом у національний парк заселились на ночівлю на території військової бази (щось типу гірського загону прикордонників). Було доволі колоритно і незвично. Прогулялись до моста Інків, і вже всі були в передчутті переходу.
Наступного дня нас чекав захід у нацпарк, отримання пакетиків для власних екскрементів, і перехід довжиною в 10км до табору Конфлюенція (3300м) з набором висоти 600м. Це був доволі простий трек, по гарній мальовничій долині, із безліччю річок та мостів. Проглядаються Андські хребти, які не схожі ні на які інші гори. Завдяки великій кількості різноманітних порід, вони дуже кольорові.
Табір Конфлюенція доволі великий, він розбитий між декількома організаторами, які є приймаючою стороною в Аргентині. В нашої групи був свій dining-hall, а також намет-дорміторія, в якому ми ночували 2 рази. Є електрика, туалет, вода питна, і навіть вай-фай за ціною 10$ за пів години. Тут у нас Full Board - сніданок, обід, вечеря. Готують місцеві кухарі, тож не треба заморочуватись із харчуванням.
А нас чекала попереду акліматизація до табору Франція та перехід до базового табору - Плаза де Мулас.
Повільна акліматизація - одна із запорук успішного сходження на будь-яку вершину. “Pole-pole” - так кажуть місцеві гіди при сходженні на Кіліманджаро. Це ж саме стосується і сходження на Аконкагуа.
Наш перший акліматизаційний вихід був із Конфлюенції до Plaza Francia, звідки відкривається неймовірний краєвид на південну стіну Аконкагуа, перепад якої становить 3000м.
По дорозі до Francia ми відчули ті самі легендарні вітри Аконкагуа. Коли вітер буквально мене переставляв. Я трохи захвилювалась.. якщо такий вітер тут, внизу фактично. То що ж буде на висоті 6000 м? Ну, побачимо.
Ми дійшли до висоти 4000м, помилувались на грандіозну південну стіну, з'їли по бутеру і почали спуск вниз.
В Конфлюенції нас чекав медогляд у лікаря, який перевіряє тиск та сатурацію, і дає допуск на перехід до Plaza de Mulas. Як на мене, то це профанація та намагання хоч якось компенсувати достатню велику вартість перміту (800$). Хоча знаю випадки, коли лікарі не випускали людей на маршрут, поки показники не стануть в нормі для цієї висоти.
Наша група акліматизувалася добре, але лікарі все одно дали всім рекомендації пити 5л води на день. Ми ж пішли відпочивати і налаштовуватись на перехід з перепадом висоти 1000м та протяжністю близько 22км.
Вранці ми отримали пек ланчі, добре поснідали, і налаштуватися на непростий важкий день.
Спочатку стежка вузька, конкуруємо на ній з мулами, які тягнуть вантажі до базового табору. Але чим далі, тим вона стає ширша. Аж поки не виходимо у зовсім широку і здається безкраю долину.
Йдемо повільно, не поспішаючи з Катею. П'ємо воду, періодично щось підгризаємо із пек ланчу, слідкуємо за станом.
Воду хочеться пити просто нескінченно. Аконкагуа - одне із найсухіших місць на планеті. Тут пересихає все: горло, ніс, шкіра. Вже під кінець дня соплі з кров'ю. І це реальність з якою доведеться змиритись на найближчі два тижні.
Ще одна особливість Ако - пил. Буквально за кілька годин мої тайтси стали сірими, а на обличчі утворився тонкий шар пилу.
Фінальний підйом, який вже наприкінці ходового був досить вимотувальним, і ми в Plaza de Mulas.
Це маленьке містечко, місця розподілені між різними місцевими компаніями-організаторами. Тут є офіс хелі-компанії, медичний намет, кафе-бари, в яких навіть пиво подають, найвисокогірніша картинна галерея у світі.. Все, що потрібно для тривалого перебування.
По приходу на нас чекав ланч з юпі. Цікаво, що в горах їж і п'єш всіляку гидоту, на яку в нормальному житті навіть не дивишся. У нашої команди був загальний дайнінг-хол і просторі намети на 2 людини.
Облаштувались. Трохи відчувалась висота. На завтра в планах відпочинок, душ, після якого - активні акліматизаційні виходи.
Наші акліматизаційні виходи розпочались із відвідування-дотику табору Canada (висота 5050м). Це означає, що ночівлі там не планувалось робити, а просто відвідати нову висоту. Деякі команди оминають ночівлі у цьому таборі, і відразу йдуть в Nido. Але ми мали достатньо часу, не спішили. Тому вирішили зробити, як задумали.
Стежка досить крута, запилюжена. З одного боку спекотно, але тільки повіє вітер, вже хочеться одягнути якусь штормову куртку поверх. Зробили декілька привалів, щоб з’їсти батончик, і випити води. Чим вище, тим більше хочеться пити.
У верхніх таборах немає води. І якщо у Nido та Colera це питання тимлідери вирішували топленням снігу та льоду, то в Canada нам довелось заносити її самостійно.
Ми провели у Canada близько пів години, і почали спуск в базовий табір, готуватись до великого акліматизаційного виходу. Внизу нас чекало ще багато робити: треба було спланувати і зібрати речі для закидання у верхні табори портерами, продумати все до дрібниць: які рукавиці в який момент знадобляться у якому таборі, які шкарпетки, яка термобілизна. Щось несли самі, щось закинули портерами, зокрема групове спорядження, типу наметів, пальників, їжі, спальників, килимків.
Чим плюс Ако - немає занадто ранніх виходів, крім штурмового. Вийшли із Plaza de Mulas близько 10 ранку, і неспішно пішли вгору. Вже мали акліматизацію до Canada, тож йти було значно простіше, ніж вчора.
Приходимо, неспішно ставимо намети, дехто вирішив спати у загальному dining-hall (так веселіше).
Розкішно повечеряли: на основні страви взяли Travellunch та Idlo, а ще була купа всіляких доповнень: сир, ковбаска, оливки, хлібці, шоколадки. Нагорода - чудовий захід сонця.
Наступного дня - перехід у табір Nido di Condores (висота 5450м). В перекладі означає “Гніздо Кондора”.
Стежка доволі плавна, нескладна. Паралельно з нами йдуть портери, які несуть речі та продукти. Хтось несе сам, і це відчутне навантаження. Найскладніше - неймовірна сухість. З'являється кашель, і постійний нежить, вже трохи з кров'ю(( По приходу у табір висота вже відчувається потроху, переміщатись не так просто, з'являється задишка. Стараюсь ходити розважливо, без ривків, спокійно. Тут сон стає переривчастим. Ідеально виспатись вже не вдається.
Останній акліматизаційний ривок наступного дня - торкаємось табору Colera (висота 5950м). В Нідо одягаємо висотні черевики, щоб потроху почати звикати до них. І згадати, як все зашнуровується. Чекаємо сонечка, щоб відігрітись.
Стежка до Colera досить стрімка, а перед самим виходом у табір - невелика скелелазна стіночка.
Зробили дотик до табору Colera (6000м), провели там деякий час, та спустились вниз, до Plaza de Mulas. Попереду нас чекає день відпочинку та штурмовий вихід…
В день відпочинку хвилюєшся, треба продумати та встигнути все. Не забути дрібниці: що взяти з собою в проміжні ночівлі, що закинути відразу портерами.
Встигаємо сходити в душ, добре що в базовому таборі спека. А ще прогулятись околицями та зайти в гості до Nims Dai з Катьою, зробити small talk, і без подарунків нас ніхто не відпустив. Маємо симпатичну, і головне чисту! шапку на сходження.
День виходу, все по накатаному шляху, тільки Канаду лишаємо в сторону, не заходимо.
Прямо в Нідо. Ночуємо, сон набагато рівніший, і глибший. Далі виходимо у Colera, йдемо неспішно, вечеряємо. Сьогодні банкет. На вечерю Їдло, рідний, смачненький борщик. Вирішуємо, що виходимо о 3.30.
Найбільше моє хвилювання: що одягнути, щоб не замерзнути. Бо найбільше я не люблю в горах холод, і вітер. Але виходячи з прогнозу погоди, вирішую обмежитись двома штанами. А одні покласти в рюкзак, якщо буде прямо сильно задувати.
На сніданок гречка з м'ясом! Яке смачнюще їдло! З’їдаю може пів пачки, що для висоти 6000м, і 3-х годин ночі - дуже непогано.
Виходимо. На початку стежка дуже проста, трохи нудна, серпантинчиком. Все думаю, щоб не заснути.
На світанку доходимо до старого закинутого будиночка Independencia. Мастимось кремами, гігієнічно помадою та попиваємо трохи чаю.
Проходимо ще небагато, видно навіть сніг по сторонах.
Виходимо на траверс гори. Спочатку стежка вузенька, але йти можна. Далі стає поганою, розваленою, багато сипухи. Йдемо нескінченно, але якось лайтово по самопочуттю. Відпочиваємо у так званому гроті.
А тоді починається так звана “стінка Аконкагуа”. Це близько 250-300м підйому по дуже крутому схилу, і каміння буквально їде з-під ніг. Це починає виснажувати. Йдемо. Через кожні 20-25хв робимо короткі привали, щоб подихати, з’їсти якусь цукерку чи печивко, зробити ковток води. Це працює.
Але на останніх 150м підйому до вершини через борсання внизу в камінні і висоту сили мене покидають. Але плюс - вже видно вершину, бо попереду просто затяжний траверс схилу. Терплю і розповідаю мозку байки, нащо мені це все здалось. Затягую свою тушку на вершину Ако, і думаю, що це все-таки недарма. Найвища точка Анд, Південної Півкулі, найвища вершина у світі поза Гімалаями та Каракорумом. В цих краях як ніде відчуваєш себе першовідкривачем, який стоїть майже на краєчку землі. Наче дух Магеллана чи Веспуччі трохи витає у повітрі.
Спускаємось, трохи болить голова на спуску, але потім швидко відпускає при скиданні висоти. Йти треба обережно і дуже швидко. По стінці Аконкагуа, і на траверсі зверху над тобою люди, які періодично скидають каміння. Притискаєшся до гори, і слухаєш. Знову швидко йдеш. Ночуємо в Colera. Виснажились, тому вирубаємось. Наступного ранку швидко пакуємо свої манатки, збираємо свої речі по всіх таборах і біжимо вниз. Отримуємо сертифікати і медальки. Бо далі в нас попереду ще одна пригода)