Автор: Максим Хомякевич
Плацкарт-вагон поїзда Київ-Кваси. Дорогою до підніжжя Чорногірського хребта згадую, як 6 років тому, в одному з перших походів, скриплячи зубами і обливаючись потом, тягнув 140-літровий рюкзак майбутнім маршрутом протягом 4х днів. Тоді навіть не міг припустити, що пройти або пробігти Чорногірський хребет за один день – це реально. І, більше того, що я сам зможу це зробити.
Поснідавши, учасники забігу піднімаються до руїн колишнього санаторію і стають тут табором. Головне завдання на сьогодні – виспатися після дороги, наїдатися і не робити зайвих рухів. Заснунути як слід у мене не вийшло: думки про майбутній нічний забіг не давали спокою. А останні години до старту тривали нестерпно довго. Але після зустрічі своїх колег з клубу “Куалар” – Андрія Півня і Юлі Юрасової – і реєстрації на забіг події закрутилися так швидко, що іноді я просто не встигав за ними стежити.
Всі 140 учасників рванули вгору. Зберігати свій темп на старті завжди важко, адже хочеться обганяти тих, хто біжить попереду і не поступатися тим, хто наздоганяє тебе ззаду. Через 3 години я стояв на вершині гори Петрос, тим самим взявши перший з шести двотисячників. Озираючись на хребет, бачу величезну змію з сотні ліхтариків, які повільно, але впевнено рухаються в мою сторону. Довго дивитися часу немає, і прохолодний вологий вітер нагадує про те, що пора бігти далі. Крутий спуск з гори не дає замерзнути і відволікатися ні на що, окрім дороги.
На сідловині під Петросом з’являється густий туман, який не дає можливості не тільки бігти в своєму темпі і нормально орієнтуватися, а навіть просто розглянути, куди саме ставити ноги. Світло від ліхтаря пробиває, максимум, на 1-1.5 метра. Людей стало в рази менше, розмови вщухли і обганяти інших учасників на підйомі стає напрочуд легко. Після 1-го КП і підйому на вершину Говерли картина особливо не змінюється: видно тільки невеликий острів перед собою із землі, каміння і трави. Головне – це не втрачати мітку зеленого а потім білого кольору.
Наступні двотисячники обіцяють бути легшими, туман потроху розсіюється, але я допускаю банальну і образливу помилку: забуваю забігти на гору Гутим-Томнатик. Надалі ця помилка буде коштувати мені 5 зайвих кілометрів, 55 хвилин додаткового часу і втрати декількох позицій в загальному рейтингу.
Подальший спуск хребтом, підйом на останню найвищу точку – гору Піп-Іван – і спуск з неї відібрали у мене залишки сил. Пройшовши останнє КП я подумав, що нікого вже не вдасться наздогнати. Крайня гора Смотрич і останній крутий спуск, з якого видніється село Дземброня. Лише зрідка я знаходив в собі сили, щоб прискоритися на спуску або побігти по прямій. І ось він, довгоочікуваний фініш. Загалом 13 годин 17 хвилин і 28-ме місце у рейтингу. Важко повірити, що ще опівночі я був за 60 кілометрів звідси.
Чорногірський нічний Марафон – мій другий досвід участі в трейл-забігах з дистанцією більше 60 кілометрів і загальним набором / скиданням висоти від 3 до 4 км. Своєї мети я досяг: фінішував не останнім і поліпшив свій час на 4 години. І, головне, я зрозумів, що можу конкурувати з іншими, більш сильними учасниками. Зрозумів і відчув дух суперництва, який не покидав мене протягом всієї дистанції і надавав сил в моменти, здавалося, абсолютної втоми. А помилки – нехай навіть дурні і банальні – вчать нас і роблять сильнішими. Тому, впевнений, наступний забіг буде ще кращим і за враженнями, і за результатом 🙂
Дякую організаторам Туре і кемп Білий Слон за організацію, розмітку, їжу і чай на КП, лазню і душ зі смачною їжею на фініші.
Велике спасибі клубу “Кулуар” за можливість прийняти у цьому участь і мотивацію до здорового способу життя.
Спасибі Юлі Юрасовій за те, що обігнав її. Нехай недовго, але відчув себе швидшим 🙂
Андрій Півень – спасибі за яскравий приклад наполегливості, швидкості і сили.
І, звичайно, вдячність всім учасникам за гідну боротьбу та класну атмосферу!
Ходіть і бігайте. Особливо в горах. Воно того варте 🙂
