Автор: Лена Тимофєєва, Україна
Я часто задаюся питанням: Що змушує нас покидати насиджені міські гнізда, нафаршировані електронно-цифровим пафосом цивілізації, яка наполегливо диктує нам свої правила гри, і зриватися в небачені далі, забуваючи про все: про посади, про вік, про права й обов'язки, про шаблони й стереотипи? Українські Карпати, зимові Горгани – ми знову в казці! Відкрилися небеса і замело все білим! Грайливі бджілки-сніжинки закружляли нас, захоплюючи в легкий повітряний танок зими… Душа ширяла, завмираючи від захвату! Не відчуваючи холоду ніг у мокрому взутті і тяжкості навантажених рюкзаків, ми літали, немов птахи, безкраїми засніженими просторами, вбираючи в себе те, що не можна втілити в слова й передати всією палітрою позитивних емоцій!Блискуча чистота незайманого лісу, незворушна, сувора бездоганність її величності зими захоплювали й приводили в трепет. У нескінченній молочно-білій туманності ледь прорисовувалися стрункі вигини гір, що йшли в небо… І захопливий дискант вітру зливався з нашими думками й почуттями. А ввечері при теплому мерехтінні свічки, вдихаючи сизі клуби (що здавалися тепер солодким ароматом) димку прохудженої печі, яка пихкаючи намагалася зігріти наш тимчасовий прихисток, ми слухали захопливі розповіді нашого чудового гіда Івана….Та час швидкоплинний і невблаганний…На зворотному шляху нам зустрівся самітник, що живе в цих місцях, відмовившись від великого, щоб осягнути ВЕЛИКЕ... Глибокий, сповнений якогось потаємного суму погляд, напружено вдивляючись у надра свого серця, щоб розгледіти там і здобути таку жадану свободу і можливість бути СОБОЮ!То що ж рухає нами, несучи від суєти шаленого століття? Можливо, як той самітник, ми підсвідомо прагнемо в обійми природи, щоб, занурившись у її дзвінку тишу, пізнати себе, стати цілісніше, гармонійніше і щасливіше!Ми поверталися, щоб знову повернутися, прощалися, щоб зустрітися знову зі снігом, зимою, з цією нереальною реальністю! Ми йшли, а сніг усе падав, падав, падав…, заметаючи наші сліди..
