Я почав готуватися до походу. Прогноз погоди на вершинах Говерли та Піп Івана не тішив. Матінка-зима явно розщедрилася на сніг і мороз. Керівники походу постійно вносили корективи (то беремо, то не беремо, і це теж треба), але вони мають рацію, безпека понад усе.
Рюкзак почав набирати зайву вагу. Трекінгові палиці стали з нього посміюватися, він бурчав, змушував мене по кілька разів переглядати речі, щоб позбутися зайвої ваги. Прогноз погоди в Карпатах я переглядав по кілька разів на день, на душі теплішало, коли температура в Карпатах повзла вгору. Рюкзак задоволений, ми вклалися в нашу норму 10 кг на виході з дому, трекінгові палиці отримали обновку — нові снігові кільця.
Добу в дорозі — і я стою на пероні залізничного вокзалу. Дивлюся довкола, шукаю знайомі обличчя. Івано-Франківськ, як завжди, привітний. Група в зборі, ми всі дружно з гідом вирушаємо до прокату по снігоступи, кішки, льодоруби. Ці речі на час походу забезпечать нам безпеку, впевнений рух глибоким снігом. У складі групи виключно сама молодь. Гід Микола Сакович з досвідом екстремальних походів. За останні роки Коля став справжнім ватажком зграї, думаю, цієї фрази досить, щоб зрозуміти, хто веде тебе маршрутом.
Карету подано, речі в багажнику, туристи згідно з купленими квитками розсілися по місцях, гід сказав: поїхали. У село Шибене прибули в другій половині дня. Місце першої стоянки заплановано біля озера Марічейка з підйомом на 500 метрів, приблизно 4 км гірським зимовим Дівочим лісом. Про озеро Марічейка і Дівочий ліс є історична легенда, спробую її переказати так, як колись вона прозвучала з вуст старого гуцула:
«Марічейка, молода дружина чабана Івана, побачила ворогів і прошепотіла коханому: Іванку, рідний! Швидше біжи до наших, попередь!.. А я спробую їх затримати. Не можу я залишити тебе.
– Згадай, милий, скільки наших там, у горах. Батьки і матері, старі і діти… Весь наш народ… Він у небезпеці. Йди!
І пішов Іван. А горда Марічейка стала на шляху ворогів. Її схопили… Наказали:
– Веди до своїх гуцулів. Ні — то смерть!
Йшли вони до самої ночі. Завела їх Марічейка в такі дикі місця, звідки і не вибратися. Розлютилися вороги і накинулися на неї з шаблями… Затремтіла земля, подув страшний вітер, гримнув грім. І злетіли в небо камені, зрушили гори й утворилося озеро. У ньому і знайшли свою загибель вороги. З тих пір ліс на честь хороброї дівчини стали називати Дівочим, а озеро — Марічейка..
Зимовий Дівочий ліс схожий на зачароване царство Снігової королеви. Під ногами поскрипує сніг, ми повільно рухаємося до долини Веснарка. Взагалі-то зима — це не літо, дійшло до мене, коли я провалився в замет. Ворони — і ті подалися на теплі квартири в місто, а я куди!!!! Майнула така думка. Перші кілометри завжди довгі й важкі. Дерева в зимовому лісі вбрані в казкові шати, здебільшого це білі зимові шуби. Шуміти в цю пору року в лісі небажано, бо можна розбудити милу Сосонку, і у відповідь вона може скинути на вас свою білу шубу. Вона гола. А ви??? У сніговій шубі. Явно непристойна ситуація.
Життя в зимовому лісі цього вечора завдяки нам затяглося: якось довго ми ставили намет, пошитий виробником із застосуванням високих технологій. А ми (інопланетні) не можемо зрозуміти, чому дуги різні, що означають чорні й жовті наконечники на дугах, загалом, намет був новий і нами не вивчений. Довелося вмикати мізки, застосувати силу, наполегливість. І, як ви вже здогадалися, без пляшечки доброго коньяку не обійшлося.
Гул примуса давав надію смачно повечеряти. У наметі розмістилися вчотирьох. Почесним мешканцем нашого намету став Павло — менеджер туристичного клубу «Kuluar». Не знаю, наскільки йому з нами пощастило, але мені особисто було приємно з ним спілкуватися. Вранці нам належало зійти на вершину гори Піп Іван. Ніч була тиха, Дідусь Мороз не наполягав на низькій температурі. Матінка-зима під ранок навіть розплакалася дрібним дощем. До чого були ці сльози, на це питання я відповіді не мав. Ранок славний, сніданок готовий, у нас бадьорий настрій. Збори пройшли в спокійному темпі.
Забув сказати, що паралельно з нами йшла група теж від клубу «Kuluar». Поки ми вправлялися у збиранні наметів, вони гордо пройшли повз, побажавши нам успішного підйому на вершину гори.
Що вище ми піднімалися, то гіршою ставала погода. Матінка-зима почала показувати свій суворий характер. Подорожній, що йшов з вершини, розповів нам, що нагорі сильний поривчастий вітер, з його слів, там просто ****. Група йшла в доброму темпі, за якийсь час наздогнали й обійшли наших «конкурентів». Цей маневр дозволив зайняти теплі місця на вершині.
Ще ривок — і перед нами вималювалася будівля обсерваторії, повністю вкрита снігом і кригою: це вершина Піп Іван, 2022 метри над рівнем моря.
Обсерваторія на маківці цієї гори — одне з найнезвичайніших місць у Карпатах. Будували обсерваторію наприкінці тридцятих років минулого століття силами кількох європейських країн. Друга світова війна внесла свої корективи, після війни прагматичні гуцули зняли мідний дах, а разом з ним винесли все, що можна було винести, і будівля перетворилася на похмуру брилу каміння. Узимку матінка-зима перетворює цю брилу на сніговий палац, який ще називають «Білим Слоном». Останніми роками будівлю обсерваторії реставрують, також у ній розташований рятувальний пост. У «сніговому палаці» завжди можна сховатися від негоди, що ми і зробили.
Наша група розмістилася у відведеній для туристів кімнаті, другій групі ще належало ставити намети для ночівлі. Вітер на вершині увійшов у кураж, температура повітря знизилася до -15 градусів. Черговий гірський рятувальник нас не втішив, сказав, що циклон триватиме три дні. Ми застрягли на невизначений час. Вечеря минула в штатному режимі, потім трохи погомоніли й зарилися в спальники. Уночі я кілька разів прокидався, і в мене склалося враження, що стіни обсерваторії якось стривожені й хочуть щось розповісти. Обсерваторія збудована з натурального гірського каменю. На перший погляд камені здаються холодними й мовчазними. Але тому, хто вміє їх слухати й розуміти, камені відкривають свої незвичайні можливості. Помилково вважати їх частиною неживої природи. Насправді камені народжуються, ростуть, перетворюються на різні гірські породи, і в кожного своя доля. Давні люди Індії, Китаю шляхом медитації та ясновидіння встановили, що як жива, так і нежива природа має зв’язок з космосом. Під час контакту камінь випромінює енергію, вона впливає на наше тіло, клітини й тканини. Тому між каменем і людиною йде взаємообмін енергетикою та інформацією. Я зосередив усю свою енергетику й був готовий вступити з ними в діалог, але тут прокинувся наш гід, він встав і почав одягатися, його рухи зруйнували взаємообмін між мною і кам’яними стінами. Шкода, дружня бесіда не відбулася.
Разом з гідом я вийшов надвір, дилема йти чи не йти вирішилася одразу: вітер був могутній і ніс пристойну хуртовину, термометр, що висів біля входу, показував -18 градусів. Хлопцям з іншої групи теж було весело, вночі вони билися за свої намети. Матінка-зима була до них сувора і разом зі своїм братиком вітром допікала їм усю ніч. Події наступного дня на горі якось у пам’яті не відклалися. Ніч минула без пригод. Ранок давав нам змогу продовжити рух маршрутом. Поснідавши й швидко зібравши рюкзаки, ми нарешті покинули гору. Чорногірський хребет у білому вбранні виглядав розкішно.
Зійшовши на білий килим гірського хребта, почали прокладати стежку. Наше завдання було дійти до озера Несамовите, розбити табір і влаштуватися на ночівлю. Йшли весь день, але воно того було варте. Красиві гребені, увінчані карнизами, безкінечний сніговий килим, зелене море внизу і білі снігові піки Карпат на горизонті. Погода була мінлива, вітер то набирав обертів, то стихав, то зникав зовсім. Колір неба змінювався з синього на темно-сірий, при цьому видимість зводилася до нуля, і тут майстерність нашого гіда була на висоті. Він вів нас, дотримуючись усіх заходів безпеки, на лавинонебезпечних ділянках ми розпустили свої лавинні стрічки, вони були всі різного кольору. На білому тлі снігового килима, розвиваючись хвилями на вітрі, вони створили живу незвичайну картину. До заходу сонця ми спустилися до озера й зробили привал. На озері було якось незатишно, вітер ганяв поземку замерзлим озером і довкола нього. Коля запропонував обійти озеро, спуститися вниз і влаштуватися на ночівлю в лісі.
На спуску до лісу гід дав команду зняти снігоступи, скласти палиці й привести в бойову готовність льодоруби. Настав час відшліфувати майстерність з льодорубами. Спуск був крутуватий, з глибоким сніговим покривом. Описувати спуск не хочу, скажу так — це було прикольно з’їжджати на п’ятій точці вниз і гальмувати льодорубом. Ніч у лісі минула тихо, раннього підйому не було, бо поспішати було нікуди. Друга група влаштувалася на ночівлю біля озера Несамовите. Гора Піп Іван їх загартувала, і того вітру, що гуляв на озері, вони просто не помічали. Не те що ми, кімнатні. Ранок був безвітряний. Примуси гуділи, розтоплюючи сніг для чаю, народ займався своїми справами в очікуванні сніданку. Сьогодні нам належало пройти всього 4 кілометри лісом до спортивної бази «Заросляк», там переночувати, а вранці вирушити до Івано-Франківська. У місто ми прибули в другій половині дня, у кафе «Десятка» не потрапили, не було місць, хоча дзвонили за добу. Посиділи в кафе «Грот», зовні за дизайном схоже на «Десятку», але кухня слабка, у пиві вибір обмежений. Увечері потисли одне одному руки й на цій ноті попрощалися.
Запланований маршрут ми не пройшли через суворість матінки-зими. Думаю, це не так уже й важливо.
Велике людське спасибі нашому гіду Миколі, а також туристичному клубу «Kuluar» за організацію зимового походу.