Із зусиллям втягую повітря. Наполовину діафрагми. Вийшло. Тепер крок..ще крок.
І знову видих.. І знову боротьба за вдих.
Внизу, вже на ранчо, ми полегшено сміялися. Вечеряли. Пан Роберто пригостив нас пляшкою червоного вина.
Мене питали хлопці, яка вершина була Найскладнішою для мене.
Я сміялася, озвучувала версію, що завжди крайня.
Але потім тягарі забуваються.
Як з пологами. Щастя залишається, біль забувається.
З Орісабою так не вийшло. Я витримала паузу. І, поки, за підсумком шести моїх вершин, вона для мене була найскладнішою.
Останні метрів двісті, до вершини, зазвичай найскладніші.
Майже безсонна ніч, холод перед світанком, бачиш вершину, але сили закінчуються.
У нас складними були усі п’ятсот метрів льодовика. Гора змінилася. Зі сніжниками, зі сходинками, льодовик перетворився на жорсткий крижаний наст, куди із зусиллям потрібно вгризати кішки. Крок за кроком.
Мої сили закінчилися прямо на початку.
Вітер.. збиваючий з ніг. З дрібним і не дуже каменем. Хлистаючий по обличчю.
Тричі, на шляху до вершини, тимлідери (на початку льодовика мексиканські, вже на льодовику, тилідер нашої зв’язки), пропонували повернутися. Сильний вітер. Камені. Небезпечно.
Я дуже просила пробувати йти далі.
Хоч іти й не могла. Але якось йшла.
Ішла…
Коли ти докладаєш понад зусилля, світ стискається в отвір з вушко голки. У мозку пульсує лише кілька думок. Молитва, щоб бог дав сил. І подяка найближчим людям, які є у твоєму житті. Ти відчуваєш їхню підтримку.
І мої супутники по зв’язці.
Юрко, що йшов попереду, я просто висіла на мотузці. Він допомагав мені йти.
Віталій. Він у нашій зв’язці йшов за мною. Здійснював подвиги для мене. Знімав рукавички, щоб дати мені льодяник, розмазати крем від сонця, підбадьорити, яка я героїня. Вдячно. До сліз.
Тож вершина була як Чудо. Сльози текли річкою. На вже обвітрене обличчя.
Ти ніколи не знаєш, на що ти здатний. Поки не потрапиш у певні обставини.
І тільки в них ти пізнаєш силу свого характеру.
І далі страху нема.
Кордони розширюються.
Тільки задля цього варто йти у гори.
