Люблю ходити в походи. У горах я почуваюся щасливою. Там я можу радіти дрібницям: теплому сонечку, лагідному вітру, ранковій росі під ногами, трав’яному чаю, цукерці на переході 🙂
У похід Піренеями я зібралася спонтанно, мене підкупили гарні картинки на сайті (подивилася й вирішила, що треба побачити все на власні очі). І не пошкодувала, похід видався барвистим, цікавим, а головне – в компанії чудових людей.
Отже, Київ, ніч, аеропорт. Нас летіло троє. Політ тривав 4 години, за віконцем зустріли гарний світанок, і ось вона – Барселона! Отримали багаж і поїхали в місто. Сьогодні був гарячий пісок і тепле море, смачне манго на обід, огляд Саграда Фамілії, нічна прогулянка містом. Ми змогли лише трохи зануритися в іспанську атмосферу. Тому раджу запланувати 1-2 дні на знайомство з Барселоною до або після походу.
День 1. Зранку зібралася вся група, познайомилися, розподілили продукти й пішли на автовокзал. Сьогодні на нас чекала довга дорога. З Барселони великим автобусом (приємним бонусом був wi-fi у ньому) ми вирушили в містечко Барбастро. Воно невелике, там немає метушні й поспіху, всюди панує атмосфера розміреності й вальяжності, продають смачне морозиво 🙂 Єдиний мінус – це спека +38 ํС. Після прогулянки ми закупилися фруктами, сіли в інший автобус і поїхали до Торли. Це дуже маленьке містечко, наскрізь просякнуте середньовічним колоритом. Тут старі кам’яні будинки, прикрашені квітами, різноманітні башточки й димарі, криві й вузькі вулички, що петляють то вгору, то вниз. Також є кілька магазинів і готелів. Ми ж зупинилися на ніч на території кемпінгу Rio Ara. Мене цей кемпінг дуже порадував: добрі майданчики з травою, гарячий душ без обмежень, wi-fi (але не в усіх ловив), кафе й крамничка з достатнім асортиментом.
День 2. Сьогодні перший ходовий день, ідемо без рюкзаків на г. Мондісьєро (2287 м). Трохи хвилююся. Вийшли з кемпінгу й пішли дорогою через лісок угору. Ішлося добре, постійно озираюся довкола, все незвично гарне, зупиняюся все роздивитися, сфотографувати. Але десь за години 2 мене почали покидати сили. Адже моє тіло звикло до сидіння в офісі, а тут треба багато йти, та ще й постійно вгору. Якоїсь миті в голові навіть промайнула думка: може, не йти далі? Але правильна підтримка гіда, крок за кроком, і ось вона – Мондісьєро! Погода була гарною, краєвиди відкрилися чудові, радію, що не дарма пропотіла). Трохи полежавши на травичці й зробивши фото, влаштували обідній перекус. До речі, радісних емоцій додав кавунчик!, якого гід приніс із собою на вершину. Я в різні походи ходила, але ще жодного разу не їла кавун на горі, таке запам’ятається на все життя. Зробили кілька фото з кавуном для instagram і пішли далі вниз.
Коли ми почали підходити до кемпінгу, я побачила, як люди купаються в гірській річці. Усе, в голові тільки одна думка – теж хочу. Тієї миті, мабуть, відкрилося друге дихання, я вже не волочу ноги стежкою, а просто біжу до намету, 2 хвилини – і купальник на мені, я вже біля води. Отже, торкаюся води ногою – вона крижана, аж мурашки побігли тілом, але бажання скупатися було неймовірно великим, тож у воду плюхнулася швидко. Це було блаженство – після такого насиченого спекотного дня поринути в чисту гірську холодну річку. Після цього всі в доброму настрої пішли готувати вечерю й відпочивати.
День 3. Зранку швидко зібрали рюкзаки, рясно намазалися сонцезахисним кремом (торішній похід Норвегією навчив мене, що кремом треба мазатися добре, інакше обличчя може обгоріти, а потім жахливо лущитиметься), і почали свій шлях.
До початку каньйону з Торли ходять автобуси, і більше жоден інший транспорт туди не пускають (можна ще пройти пішки). Почасти через вузьку дорогу – там лише кілька місць, де можна роз’їхатися, і водії автобусів постійно координують рух по рації, – почасти, щоб обмежити доступ людей і навантаження на природне середовище. Трохи проїхавши серпантинними дорогами, ми опинилися у відомому в Іспанії національному парку каньйону Ордеса і Монте-Пердідо. Виявляється, щороку сюди приїжджає величезна кількість людей. Тут контингент дуже строкатий – різні національності (щоправда, переважно іспанці й французи), літні люди – підтягнуті бабусі й дідусі, які навіть нас обганяли, багато батьків із маленькими дітьми і туристи з великими рюкзаками. У парку прокладено кілька цікавих маршрутів як для тих, хто приїжджає на кілька годин чи на цілий день, так і для охочих зійти на Монте-Пердідо (таких, як ми).
Дорога каньйоном іде майже без перепаду висот уздовж річки Ара (бурхливої, скелястої, з водою всіх відтінків блакитного й бірюзового), потім дуже довго ми йшли шикарним буковим лісом із постійним підйомом. Дорогою були оглядові майданчики з гарними видами на водоспади. Наприкінці долини ми прийшли до великого гарного водоспаду Cola de Caballo. Для більшості туристів тут дорога закінчується, і вони повертаються назад до автобусів, а нам треба було йти далі вгору до притулку Goriz. Щоб туди потрапити, треба піднятися стежкою на скельний уступ, що утворює борт каньйону. Стежок дві. Коротша, але крутіша, з ланцюгами, піднімається просто вгору. Але більшість іде пологішою, яка піднімається серпантином широким осипним схилом і перетинає скельну ділянку широкою полицею. Ми обрали цю дорогу. Для мене навіть цей варіант був справді важким, але посильним для всіх (упоралися навіть учасники, для яких це був перший похід у житті). І ось з останніх сил дійшли до Goriz – місця нашої ночівлі на кілька днів. Я кинула рюкзак на землю, зняла черевики й просто лягла на траву. Кайф. Цю мить складно описати словами. Дивлюся собі в небо й розумію, що життя прекрасне. Трохи віддихавшись, підводжуся роздивитися місце нашої ночівлі. Краса. Скажу чесно, зусилля окуповуються тим краєвидом, що відкривається згори.
День 4. Ранок. У нас настрій бойовий, а в погоди – незрозумілий, дощу немає, але небо все в хмарах. Ми швиденько зібрали рюкзаки й намети, взяли маленькі рюкзачки, куди поклали теплий одяг, воду й дощовики, і вийшли на маршрут. З перших метрів почався підйом у гору, і, в принципі, майже всю дорогу ми йшли постійно вгору. Подекуди йти було складнувато, іноді з’являлося відчуття, що “Ну от уже, ще трішки, он там за поворотом”. І ось ми йшли-йшли-йшли й дійшли до маленького гірського озера, звідки відкрився вид на фінішну пряму до вершини. Я, м’яко кажучи, офігіла. По-перше, дуже гарно. По-друге – на нас чекає, як на мої мірки, найкрутіший підйом. Сил уже небагато, швидко перекусили й пішли на гору. Хмар ставало дедалі більше, і ймовірність дощу зростала щохвилини. Спочатку ми повзли по величезних каменях, а далі сипухою йшли крок за кроком круто вгору й просто до вершини. Я змушувала себе йти й не здаватися, хоча було важко. І ось відкрилося друге дихання, виходжу на вершину.
Є, ми на висоті 3350 м. Тієї миті серце вистрибувало з грудей, очі горіли від радості, ноги танцювали, голос кричав, думки зникли. Вершина була вся в тумані, тож сліпучих краєвидів ми не побачили, але не засмутилися. Далі сідаю на камінчики й просто дивлюся з вершини вниз, чекаю, поки хмари трохи розійдуться, щоб побачити з висоти гори хоч щось. Глибоко вдихаю й видихаю і просто насолоджуюся моментом. Раптом починається дрібний дощик, розуміємо, що треба спускатися. Я з групи йшла остання, не поспішала, бо постійно боялася послизнутися на каменях і покотитися вниз. Посилюється вітер, розумію, що мерзнуть руки. Дякую нашому гіду за те, що позичив рукавиці, а то я свої не брала. Друзі, не зважайте на те, що похід улітку, в горах погода зовсім інша, рукавиці й шапка будуть зовсім не зайвими. Закінчився крутий спуск сипухою, і далі дорога йшла льодовиком. Почали йти, але снігова каша під ногами трохи напружувала. Вирішили з дівчатами з’їхати на попі. А що? Гірка добра, сідушка є, штани мембранні. Вжууууууууууууууух – і ти вже внизу, тільки трохи мокрий, зате щасливий, як дитина. Обтрусилися від снігу й продовжили свій спуск. У добрій компанії час летить швидко, і ось ми вже біля притулку, забираємо рюкзаки, починаємо ставити намети й готувати борщ.
Дощ линув уже після вечері. Лягати спати було ще рано, тому в тримісний намет нас залізло шестеро, і ми сіли грати в UNO, спілкувалися, сміялися до сліз. Ще один добрий день закінчився.
День 5. Цей день був дуже сонячним і яскравим, ми ходили на перевал Бреш Роланда, що розділяє Францію та Іспанію. Нам відкрився прекрасний вид на Цирк Гаварні – одну з перлин Піренеїв. Побачену красу словами не описати, треба їхати туди й побачити все на власні очі, воно того варте! Можливо, фото хоч трохи передадуть побачене. Також цього дня нам пощастило побачити бабаків – маленьких, гладеньких і пискливих).
День 7.
Ну ось настав останній день –
Ми всі вернулися в Барселону.
Дякую Kuluar за похід –
Він зарядив мене на цілий рік.
Окремо скажу спасибі гіду
За те, що слухав і говорив красиво,
Такий всебічний і знає так багато,
З ним безпечна будь-яка дорога.
