По-перше, у мене була давня мрія побувати в Іспанії. І не просто на кілька днів, як це часто буває під час звичайних турів, а якомога довше. І не переміщуючись містами на автобусах або частково пішки, як на оглядовій екскурсії, а так, щоб ґрунтовно вивчити побут звичайних людей і, якщо можна, в глибинці. Мрія нереальна, але, як виявилося, здійсненна. Цю можливість мені дав пішохідний похід маршрутом шляху святого Якова з Авілеса до Сантьяго-де-Компостела.
По-друге, віднедавна я почала любити ходити в пішохідні походи з рюкзаком і, якщо можна, з наметом біля вогнища, але в цьому випадку – це не про те.
Так от, мої пригоди почалися ще в Україні. Рівно за три дні до вильоту з України до Іспанії і за чотири дні до старту походу. Річ у тім, що я придбала авіаквиток з Києва до Ов’єдо, щоб було менше проблем із дорогою до місця старту. Жодних іноземних мов я не знаю (англійську не вчила, французьку зі школи забула). Крім того, в похід я вирушала просто з роботи (часу на розслаблення немає).
І ось, за три дні до вильоту, як кажуть українською,– „почалося”. Мені на електронну пошту замість посилання на реєстрацію на літак на другу частину маршруту Мадрид-Ов’єдо приходить повідомлення англійською (Google на допомогу) про те, що у зв’язку зі страйком наземного персоналу авіакомпанії Iberia мій рейс скасовано і мені буде підібрано інший маршрут. Який інший маршрут? У моїх умовах треба сісти тільки в Києві й вийти в Ов’єдо за встановленим розкладом!
За добу мені запропонували варіант вильоту до Ов’єдо на два дні пізніше від запланованого, та ще й увечері, коли група вже пройде свої перші 24 км і буде зовсім в іншому місті. Веселенька справа! Моєю першою реакцією було відмовитися від поїздки й провести свою довгоочікувану відпустку в Україні, але менеджерка Людмила підставила своє надійне плече й допомогла мені подолати цю перешкоду, що з’явилася на шляху до моєї давньої мрії. У підсумку вийшло так, що шлях із Мадрида до Ов’єдо я проїхала двома комфортабельними автобусами з нічним переїздом. А щойно настав світанок, я була на „умовному” перевалі й бачила гірські масиви та туман, що стелився. Це було так красиво!
У групі нас було восьмеро і гід. Двоє були з Білорусі – подружня пара, решта учасників з України.
Перші дні були найважчими. Після звичайного способу життя, а саме щоденної роботи в офісі, треба було йти пересіченою місцевістю 20-30 км на день і до того ж нести рюкзак, який важив десь до 10 кг. М’язи ніг перший тиждень боліли постійно, причому щодня з’являвся новий біль, бо працювала нова група м’язів залежно від місцевості, якою ми в той момент проходили (або ми весь час дерлися вгору, або спускалися вниз). Крім того, щодня на ногах натиралася нова мозоля – це теж залежало від того, якою дорогою ми йшли (вгору-вниз). І попри це щоранку, хай би що й хай би як у тебе боліло, о 6.30-7.00 ранку ти взував на ноги, які немилосердно болять, трекінгові кросівки й продовжував просуватися далі!
І воно було того варте! Яка ж гарна Іспанія! За весь час походу ми пройшли частинами двох регіонів Іспанії: Астурії та Галісії. Кожен із них цікавий і красивий по-своєму.
Астурія – це здебільшого прибережна до океану територія. Так, я бачила ОКЕАН! Це теж моя давня мрія – побачити океан. Я його не лише побачила, і навіть не раз, я там кілька разів скупалася. Вода, звісно, була прохолодна – градусів 15 (не більше), але це не заважало отримати задоволення сповна. Добре запам’яталося: як ми ходили на маяк і дивилися на захід сонця, як на пірсі ми дивилися на місцевих жителів, які щось ловили на вудку. Як виявилося – це були кальмари. І після того, як їх знімали з гачка й кидали у відро, вони дуже жалібно пищали. Але океан – він дуже різний. У тихих бухтах і затоках він спокійний і розмірений, на відкритішому просторі він бурхливий і розбивається об каміння.
Галісія – зовсім інша територія, інший спосіб життя. З’явилося більше хвойних дерев, сільських угідь, пасовищ корів, коней, овець, кіз. Прості сільські трудівники й простіші житлові будівлі. Але люди такі ж привітні та доброзичливі. Жестами намагалися розпитати, скільки років коровам і бик це чи корова, доходило до курйозів, але все одно одне одного розуміли. Під час переходів ми дихали всіма пахощами дерев і квітів, які нас оточували: сосна, ялиця, евкаліпт тощо. Часто бачили пальми, персикові й лимонні дерева.
Запам’ятався день, який ми провели в місті Ла-Корунья. Коли ми дісталися до муніципального альберге в Мірасі неподалік від міста Луго, нам там настільки сподобалося, була така душевна й комфортна атмосфера, що ми вирішили залишитися там ще на один день, але водночас використати його з користю і з’їздити в місто Ла-Корунья.
Ла-Корунья – це велике курортне місто. Перш ніж дістатися до Ла-Коруньї, нам треба було проїхати місцевою так званою електричкою, яка складалася з двох вагонів і яку треба було „гальмувати”. Ми мали, коли вона прибуде, „проголосувати”, щоб состав зупинився. У підсумку – все вийшло, і ми – в місті. Чим сподобалося місто. Знову вихід до океану, хороші пляжі, де, зокрема, тренуються новачки в серфінгу.
Так вийшло, що я потрапила в океанаріум. Це виявилося такою великою знахідкою і цілою подією! Спершу я ходила біля двох басейнів, які були практично у відкритому океані, де плавали тюлені в природному середовищі. Потім зали, розташовані на трьох поверхах, з різними акваріумами. Вони були і маленькі, і завбільшки зі стіну в кімнаті, але найбільше вразив зал, який називався „Наутілус”, де по периметру великої кімнати по колу постійно рухалися різні риби, завдовжки десь до метра. А плавали вони під супровід класичної музики. Це було щось нереальне!!! Я в цьому океанаріумі провела десь до трьох годин. Бачила майже в природному середовищі восьминогів, лангустів, мурену та інших риб і ракоподібних.
Окремо хочеться розповісти про альберге, в яких ми жили, про тих людей, яких ми там зустріли.
Альберге – це притулок для пілігримів. Вони бувають різні: муніципальні й приватні. Найбільше мені подобалося зупинятися в муніципальних альберге. Там, як правило, збиралося дуже багато людей, які теж здійснювали паломництво, з різних країн і міст світу: Італія, Австрія, Німеччина, Іспанія, Англія, Франція та інші.
В одному альберге до вечора зрештою зібралося в одному місці до 50 людей. Я думала, що ніч втрачено і заснути буде неможливо. Усі люди дуже різні, з різними запитами й звичками. До того ж усі, як правило, обговорюють пройдений день і події, що за нього сталися. Але найдивовижніше, що о 22.00 за правилами вимикається світло, і о 22.30 було вже тихо, і всі ці 50 людей, ціла комуна!, спали, і було відносно тихо.
За весь час подорожі нам трапилося дуже багато людей, які йшли стежкою чи їхали на велосипедах, а також тих, що селилися в альберге. Усі дуже привітні та доброзичливі. Обганяючи на стежці або йдучи назустріч, усі віталися й бажали доброї дороги „¡buencamino!”. Це другі слова іспанською, які я вивчила й добре запам’ятала, перебуваючи в Іспанії.
За весь час подорожі ми намагалися поспілкуватися з багатьма й розпитати: звідки вони, чим займаються, і налагодити контакт. Хто це робив англійською, хто німецькою, хто іспанською. Я ж спілкувалася тільки жестами. Доходило до курйозів. Так, одного дня походу мені треба було вивісити випрані речі сушитися. Під час поселення в альберге я з’ясувала в госпітальєро, а це адміністратор альберге, що речі вивішують на балконі на тросах, натягнутих між поруччям балкона. Але я ж не бувалий пілігрим, тому в похід прищіпок не взяла, а це, виявляється, дуже важлива річ, і в мене виникла проблема: вітер може просто скинути мої речі вниз на землю.
Я намагалася розповісти про це госпітальєро … своєю мовою, але він мене не зрозумів. Поруч були молоді люди з Італії. Я при них почала описувати госпітальєро всю цю ситуацію жестами й видавати звуки: мовляв, вітер розгойдує речі, і потім вони падають за поруччя балкона. Він, звісно, нічого з цього не зрозумів, але ці хлопці про все, що я намагалася розповісти, здогадалися й англійською йому це пояснили. У підсумку він пішов у свою кімнатку й почав ставити мені запитання іспанською. Спершу я не розуміла: про що він, що відбувається? Потім він почав рахувати на пальцях: уно, дос, трес, кватро і далі. Я зрозуміла, що він питає, скільки мені потрібно прищіпок. Я показала йому на пальцях скільки, а ті хлопці, які мені допомогли, були в дикому захваті, що й у такий спосіб можна досягти результату.
Оскільки ми зробили перерву на один день і з’їздили в Ла-Корунью, то в останній день треба було подолати останні накопичені 38 км до Сантьяго-де Компостела. Якби мені про це сказали на початку походу, я б не зважилася на цю авантюру. Заздалегідь уся група ухвалила рішення про те, що буде один день перерви, а потім треба буде доганяти.
Так от, на початку походу це було б просто нереально, я, коли їхала в похід, не була впевнена, що зможу проходити по 20 км. Хто таке робить у щоденному житті?! А тут навіть 38! Але на той момент ноги вже зміцніли, рюкзак заплановано перевезти національною кур’єрською службою Іспанії. Ідемо!
Вийшли раніше, о 6.30 ранку. В Іспанії час на одну годину відрізняється від часу в Україні, і, крім того, світанок там настає пізніше. Загалом, вийшли в непроглядній темряві. З налобними ліхтариками, в кого вони є, або біжучи поруч із цим ліхтариком. Це була окрема пригода! Потім тривалий перехід. І коли деякі учасники нашої групи повідомляли гіду телефоном, що вже перебувають за 15 км від Сантьяго-де Компостела, орієнтуючись за стовпчиками, які вказували напрямок і кілометраж у зворотному відліку, то було нереально й водночас круто, що ми вже поруч із запланованим місцем фінішу і пройшли за весь цей час понад 360 км.!
Звісно, перехід був не зовсім простим. Хотілося згадати ті слова, які казав наш гід на початку походу: деякі учасники, які раніше проходили цей маршрут і не до кінця розуміли, як він відбуватиметься, ставили гіду запитання: „Чому ми весь час ідемо?” Так от, того дня під вечір у мене теж виникало це запитання, і мені теж хотілося спитати: „Чому ми весь час ідемо?”
Але зрештою все вийшло – ми в Сантьяго-де Компостела. Поки добиралися до хостелу, нічого особливого: місто як місто, велике, звісно, не дуже затишне. Привели себе до ладу й пішли в історичну частину міста на „нульовий” кілометр на площі перед собором. Але коли перед нами відкрився вид на цей собор, то видовище було приголомшливим! Тільки заради цього варто було подолати стільки кілометрів. Не кажучи вже про те, що ти відчув і побачив, рухаючись до нього шляхом святого Якова!
І наостанок про ті страхи, які було подолано в дорозі до місця старту і під час походу.
Особисто я подолала кілька страхів. По-перше, самостійно й без знання мов перебувати поза зоною комфорту, а саме в незнайомій і далекій від України країні. По-друге, страх, що не зможеш пройти таку кількість кілометрів пересіченою місцевістю, а часом і з рюкзаком.
Окремо хочеться подякувати нашому гіду Сергію Новікову за розроблений і цікавий маршрут.