Усе від самого початку якось дуже вдало складалося. На початок поїздки затяжний період дощів змінився теплою сонячною погодою, співпохідники виявилися приємними, милими людьми, а гід – справжнім професіоналом. Але все по порядку.
Піша частина почалася з Подільських Товтр. Зелені, всіяні дикими квітами пагорби змінювалися молодими пшеничними полями, з яких то тут, то там визирали й тягнулися вгору до сонця строкаті голівки маку. Над усім цим тихо спочивало безкрає блакитне небо. Дорога вела до лісу. Приємна прохолода огортала повітря. Крізь густе листя подекуди пробивалася сонячна блакить – ніжна й лагідна, освітлюючи, наче софітом, життя довкола. Дзюрчання струмка, шепіт листя, спів птахів – усе це зливалося в єдину симфонію, диригентом якої була сама матінка-природа.
Наприкінці лісової дороги нас знову прийняло у свої обійми небо. А під ним, за широкою галявиною, під глибоким урвищем, розкинувся тихою гладдю величний Дністер. Привал.
Перекусивши й відпочивши, ми спустилися до річки, де й розбили табір. Чергові готували вечерю, хтось пішов ловити рибу, а хтось вирішив поплавати на заході сонця. Увечері всі зібралися біля багаття. Ми їли, говорили, сміялися, пили вино й чай зі щойно зібраних трав. А завершилися посиденьки справжнім тортом зі справжніми свічками! Там, глибоко в глушині, на краю річки, під тріск багаття – торт зі свічками! Було дуже несподівано й дуже приємно. А далі – солодка втома, затишний спальник і заколисливе «ква-ква-кваааа», що долинало з річки…
Ранок. М’які хвилі радісно виблискують у ніжних променях, ваблячи до себе. Бррр. Холодно! Треба пливти швидше! А от уже добре… Свіжо… Одразу прокинулася. І табір, здається, теж прокинувся. Долинає запах кави. На сніданок – макарони з сиром. І в дорогу.
Сьогодні ми йдемо вздовж Бакоти. Села, що спочиває на дні водосховища. Точніше, його залишків. Стежка все така ж прекрасна. Ліворуч – ліс, що все ще прокидається від сну, праворуч – річка, що віє прохолодою і раз у раз вабить до себе тихими затишними пляжами. Дорога піднімається вгору, стає все вужчою й крутішою. Рюкзак здається все важчим. Сонце – вище, а Дністер усе далі й далі. На раніше пустельній стежці з’являються люди. Підходимо до скельного монастиря.
Колись у цій скелі жили ченці, що втекли від метушні в пошуках Істини та єднання з Богом. Колись тут безперервно звершувалася молитва. Колись приносилася Безкровна Жертва… Колись… Тепер – це покинуті печери, що мовчки зберігають у собі пам’ять колишньої духовної сили.
Вклонившись святиням, напившись води з джерела, вирушили далі – до кінцевої точки пішого маршруту. І ось вона – красуня Біла Гора, господиня Бакоти, що оглядає свої володіння. Так і хочеться розбігтися й злетіти назустріч цим неосяжним просторам, кришталевому ніжному небу, тихим зеленим пагорбам… Там, на вершині цієї гори, хочеться надихатися на повні груди, обійняти всією душею красу чарівного краю й назавжди залишити в серці пам’ять про нього. А може, колись і повернутися знову.