Для мене це був третій похід у Карпати, і я знав, що точно хочу повернутися сюди знову. Тільки не знав, куди саме, вагався з вибором маршруту. І оскільки я вже ходив маршрутом Петрос-Говерла, думав, що йти ним буде не так цікаво, бо перші три дні повторюються, і сподіватися, що щось мене в них здивує, я не міг. Але все ж бажання друга зійти на Говерлу в гарну погоду плюс бажання пройти повністю класику Карпат – Чорногірський хребет були сильнішими. І скажу, забігаючи наперед, що ні крихти не пошкодував, що пройшов його.
Головною проблемою було, як звільнитися з роботи. Я вирішив захворіти – це була погана ідея, і тут була моя головна помилка, бо до мене не могли додзвонитися в горах і виписали мені штраф за невихід. Побоювався за кількість їжі, адже на початку нам дали пакунки разів у 2 менші, ніж у попередніх походах, і тоді рюкзак важив значно більше, ніж цього разу. Але ці побоювання виявилися марними, і їжі нам вистачило, і навіть лишилося. З поганого: через брак фізичної підготовки під кінець першого дня м’язи ніг почали так забиватися, що, коли я випрямляв ногу, вона більше не хотіла згинатися назад, і я вже подумував, що мені доведеться зійти з маршруту, якщо ця проблема мене не відпустить, але, на щастя, наступного дня все було нормально. Так діяла молочна кислота, як пізніше сказав мені Сєрьога (один із гідів). Тому краще перед походом підготуватися й походити в зал.
Ті, хто піде у свій перший похід, обов’язково беріть пляшку на 2 літри, якщо що – її завжди можна наповнити не повністю (крім нас із другом, у цьому поході всі були вперше, і в переважної більшості пляшки були по 0,5-1 літра – це просто незручно). А щодо підготовки речей – з досвіду попередніх походів – візьміть більше пакетів. Найпростіше купити пакети для сміття. У нашому випадку вони знадобилися, щоб покласти туди сир, гриби, брудні речі, мокрі речі (які потім треба сушити), для дрібного сміття (коли, готуючись до сну, знімаєш із себе всілякі пластирі – просто лінь вилазити з намету), як місце для взуття (щоб воно не відсиріло в тамбурі), плюс, якщо що, – саме пакети для сміття менше шарудять (це важливо, щоб не заважати в наметі, якщо сусід спить), ну і як захист від води :), туалетний папір (руки витерти, тарілку помити тощо) і антибактеріальний спрей для рук – це значно додасть вам комфорту.
Після спуску з Говерли починалося все найцікавіше. Того дня ми побачили два озера – Несамовите і Бребенескул. Прямовисний схил, що закінчується гірським озером Бребенескул, виглядає як нерукотворна +/- 50-метрова дамба, на якій залишилися сліди сповзлих узимку купок каміння, – просто кайф. Так сталося, що нам дуже пощастило: тоді погода була безхмарна, і можна було роздивитися Чумацький Шлях, який у горах видно набагато краще, а ще до того ж цими днями був найсильніший зорепад року, за 5 хвилин падало близько 7 «зорачкі».
На 4 день походу ми дійшли до гори Піп Іван. Погода була хмарна, обабіч нашого маршруту явно йшла злива, і ми чекали, коли нас спіткає та сама доля. На горі стоїть будівля, колись польська обсерваторія, а зараз там пункт МНС-ників. Збудована вона з місцевого каменю, схожого на той, з якого будували замки чи фортеці. Якраз коли ми підходили до обсерваторії, посилився вітер, а за нею згустилися чорні дощові хмари. Збоку це виглядало як кадри якогось середньовічного фільму, де зараз вийде військо й штурмуватиме цю фортецю. Щойно ми зайшли в будівлю, пішов дощ із градом.
Не засмучуйтеся, якщо за прогнозом буде дощ, адже після нього відкриваються такі круті краєвиди: як хмари осідають між горами і видно тільки їхні верхівки, як хмара перетікає й розсіюється об лінію хребта, головне в цей момент піднятися вище. Були такі дрібниці. Як після переходу на наступну стоянку години за 2 прибігав той самий пес, що й із полонини Менчул (попередня стоянка), з іншими туристами. Із ягід були і чорниця з лохиною, і брусниця з малиною, ми, не розбираючись (знаючи зі слів гіда, що їстівне й смачне), поповнювали свій запас вітамінів. Були веселі моменти, як-от розповідь дівчат, як вони ходили по самогон до МНС-ників і як натомість їм довелося пити гарячий чай. Була яскрава подвійна веселка, що піднімалася просто зі схилу під горою, на якій стояли наші намети. Я побачив найгарніший захід сонця у своєму житті.
Варто трохи розповісти про нашого гіда – Сашу. На запитання, скільки нам ще йти, у Саші завжди була одна відповідь – «Ще трішечки». На запитання «ШО», якщо хтось не почув сказаного, він відповідав «ГА». Ну і уявіть, як це виглядало збоку: одна людина в одному кінці групи, друга – в іншому, і «ШО?», «ГА», «ШО?», «ГА» – це було дуже кумедно. Він додавав якогось колориту цьому походу. Якщо хтось спускався вночі з ліхтариком, коли всі довкола вже години 2 як з’їли свою вечерю, – це були «лошариии» (протяжно). Завдяки йому ми зупинилися на Бребенескулі, 2 дні прожили на горі Піп Іван, сходили без рюкзаків до озера Марічейка, заразом назбирали білих грибів і зварили найкрутішу юшку, спустилися до хатинки, де купили справжній домашній сир. Смішило, коли Саша казав: «Нам щас би дощ, а то води немає», коли з сухих речей у мене були: одна термуха, фліска й шорти, і все це було на мені при температурі + 15 із сильним вітром. А ПО ВОДУ 🙂 іти пів години вниз не хотілося. Доводилося пити дощову (ніхто не скаржився, якщо хтось боїться).
Який крутий вид із гори Піп Іван! Не варто думати, що найгарніший вид – із найвищої точки, і цей похід тому доказ. На закуску останнього дня була скеляста гора «Вухатий Камінь» – чудове місце для фоток, і водоспад, що освіжає своїм бризом. Ми всі так добре потоваришували за такий короткий час, що не хотілося розлучатися. Усі фізичні зусилля, які ми доклали, окупилися тими прекрасними пейзажами. Цей похід став для мене найнасиченішим, найрізноманітнішим і найяскравішим на спогади. Я отримав цілий вагон приємних емоцій і переживань. Тож це лише привід повернутися в Карпати наступного року.
