У розмірено щосекунди створюваному минулому мені вже доводилося бувати в горах, але більш статично, просто залишаючись на місці, не прокладаючи шлях власними зусиллями. Ще тоді, кілька років тому, я внутрішньо злився зі спокійно пульсуючою есенцією гір.
І тепер я протоптував лісовими стежками новий шлях, наближаючись до вершин, з кожним наступним кроком дедалі більше відчуваючи в своїй сьогоднішній знайомій тліючого, завжди присутнього всередині, близького друга.
Можна висловлюватися по-різному, вербально прокладаючи такі самі нові шляхи, які несе нам кожен наш новий крок, але для мене завжди залишиться кришталево ясним відчуття, те наповнювальне почуття, з яким гори, ліси, галявини, далекі піки й близькі річки, шум вітрів і щебет лісових птахів відкриватимуть тобі свою душу, наповнюючи, даруючи сили й рівновагу.
Спершу під час сходження почуваєшся Танталом, що посів своє місце в підземному царстві. Ти не звик. Тягне до землі вага рюкзака, очі заливає піт, а тіло активно натякає, що пора б уже й прилягти, ось просто тут, на цю затишну дрібну щебеневу крихту. Внутрішньо переборюючи сплески спазмів колишнього ентузіазму, встигаючи згадати, чому ти тут і для чого, з кожним вдихом ти виринаєш з-під каламутної плівки безсилля, що тебе накрила, наповнюючись легкою, гудючою, відлунною у внутрішніх обертонах піснею гір. У хаосі початкових начерків маршруту, згодом дедалі більше прокручуєш ручку олійної лампи, розтинаючи імлу труднощів світлом і суттю волі. І саме завдяки їй згодом ти можеш увібрати в себе всю красу величі гірських хребтів, що колись постали на стиках тектонічних плит.
2.
Подолавши перші стежки, минаючи масиви пологих пагорбів, устелених соковитою рослинністю кольору мітрилу, ховаючись у лапах-кронах дерев від сонця, що потай визирало з-за білястих хмар, ми наближалися до першого місця стоянки. Адже мало знати, куди лежить твій шлях, треба ще зрозуміти, де можна зупинитися, видихнувши накопичену втому.
Повільно піднімаючись закругленою стежкою, що вела вгору до галявини на рівній місцині, згодом ми побачили, як із тіньової глибини з’явилася купа каміння, що колись слугувала домом. Тепер же вона виконувала функцію орієнтира й точки, біля якої щодня з’являлися мандрівники, яким потрібен був тимчасовий дім.
Поряд, біля тієї ж таки стежки, якою ми рухалися раніше, ніби будучи невід’ємною частиною тутешнього природного ладу, виросло сільце на 5-6 хатинок. Воно зовсім не викликало жодних запитань, будучи однією хвилею, одним звуком, однією архітектурою й логікою з усім, що нас оточувало.
Я бачу потім, як перш ніж влитися в гори, в’ються пагорби райсько-зеленого забарвлення, що залежить так само від їхнього трав’яного покриву, як і від яблучно-яскравої породи.
Далі – вечір, намет, казанок води, що гріється на пальнику, поліна, що тріщать від теплої люті жару, багаття та червоні вдалині передгір’я, контури яких яскраво підсвічували промені тепла зорі, що відходили.
Попри літню пору, вночі температура опускається до глибокого внутрішнього тремтіння, а відкриті частини тіла стають ніби крихкими й укритими інеєм, готовими зламатися ніжним дзвоном. Але варто лише знову відчути на своєму обличчі ранковий сонячний відблиск, як усе знову сяє, знову дихає смолою та хвоєю закарпатських лісів, змушуючи роздягатися й знімати куртки та кофти, що рятували вночі.
Перебираючи пальцями відкриті конверти вінілових платівок власної пам’яті, зупинившись на ще зовсім нових, не вкритих річним пилом і ще без жодних вад, дістаю круглий, хмарно-сизий диск, сповнений штрихів і контурів летючих зоряних тіл. Щоб почати слухати таку платівку, тобі не знадобиться голка чи профіль доріжки, лише ти сам, ледь прикриті повіки — і музика пам’яті сама заграє всередині тебе.
Ефемерна пісня заграла, і я опинився в темряві ночі, що огорнула місце ночівлі поряд із тим самим сільцем, яке виросло з гірської породи, нагорі, на плато галявини, всередині теплого спальника і часом пронизаного холодом намету. Надворі, значно далі, ніж міг би вловити й побачити людський погляд, поривами ходив поміж гірських масивів вітер.
Хвилинами прислухаєшся, ніби чуючи загадковий дзвін слів, що долинають здалеку, у яких перцепція хвилями поглинула концепції, залишаючи від тебе, власного “Я” рівно стільки колишньої важливості й значущості, скільки має миттєвий потік повітря, що виник і зник у просторі часу.
Ти лежиш серед дивного мерехтіння повітря, безтілесних примар потоків, що приходять і стихають, чутних удалині, але чудною піснею пронизують тебе наскрізь, і раптом розвіюються. Усе це чарівно трималося, сповнене барв і невідкритих світів, з живим рухом поблизу й переконливою далечінню, ніби ти одразу потрапив у світ, що став тобі таким же властивим, як сніг – біляку, як вода – Офелії.
А які бували світанки! Саме там, зустрічаючи ранок, ранній серпанок туману й розповзлі всюди краплі роси, що горить внутрішнім містичним світлом; усе тремтить – фантастичні обриси лісничих хатин, захованих таємницями лісів, скелі, що світлішають на світанку…
Гостинність і оздоблення хатин нам навіть вдалося побачити на власні очі, коли ми зупинилися на ночівлю в одній із порожніх, рятуючись від пекучого холоду ночі. Сховавшись у тимчасовій гавані, ми розпалили біля веранди хатини багаття, що спалахнуло яскравими танцюючими вогниками. Вогонь, що зігріває наші підмерзлі руки, вогонь єднання наших душ, сплетений міцними, сяйливими теплом нитками резонансу під акомпанемент прихопленої з собою гітари.
Музика, що летить з-під пальців, пісні, погляди, слова й усмішки, жарти, байки й моменти наповнювальної тиші. А довкола, поза кругом світла, що розповзається градієнтами й відблисками, безмежний простір ночі та всесвіту, що підморгує нам яскравими зорями, як щасливими сльозами, що падають.
Ми тут, ми відчуваємо, живемо, вбираючи теперішнє, з’єднавшись серцями.
3.
Вершини Петроса й Говерли, здавалося, такі далекі, але ось уже наступна мить — і я стою на кожній із них, відчуваючи й вбираючи в єдиній самотрансценденції світ, що оточив мене і з’єднався в мені, у кожному вдиху якого я розчинявся дедалі сильніше.
Я бачив з великої висоти риси хребтів, буяння лісової природи, чуттєвість рівнин і безсторонність скель, що випиналися довкола, які нагадували мені небосхил із розсипаними по ньому зорями.
Я відчував збивний вітер, що норовив перекинути тебе своїми стрімкими поривами, водночас холод і жар від сонця, що палило згори з власного чертогу, втомлені обличчя друзів, чиї внутрішні вітрила наповнювалися сенсами й почуттями.
Я переживав у собі й назовні, разом зі світом, що підпустив мене до себе, весь багатовічний, захований під шарами каміння й землі досвід, що вплітається й дозволяє бути всім і нічим водночас.
Гори мають свій такт, свою мову, свою музику, якими вони розмовляють із мандрівниками, що відкрили їм свої серця.
Ця нелегка дорога через труднощі розкриє в кожному трохи більше людського й нового, варто лише на мить згадати, що кожна історія, подорож чи відкриття починається з зашнурованих кросівок.
__________________________________________________________
Дякую своїм близьким, які розділили зі мною цю невелику подорож. Без кожного з вас це вже було б чимось іншим. Не гіршим і не кращим, але не стало б тим, чим стало.
Особисто дякую Івану Кучерявому за відкритість, знання своєї справи й людяність. Він став частиною нашої маленької спільноти, ніби завжди до цього в ній був. Маестро, ви залишили щасливий і теплий промінь у зошиті моєї пам’яті.
І, звісно, нічого цього не сталося б без хлопців із команди Kuluar, які завдяки поєднанню професійних навичок, швидкого фідбеку й організації змогли допомогти втілити примару ідеї у фактичну дію.
