Але про все по черзі. Отже, спершу розповім вам, як усе починалося.
Часто, приходячи додому після роботи емоційно виснаженою (а працюю я медсестрою в психіатричній лікарні, але, на жаль, уже не на батьківщині), я люблю дивитися на Youtube відео про гори. Ці фільми мене заспокоюють, додають сил, особливо коли йдеться про важкі й успішні сходження. І я звернула увагу, що дуже багато цікавих відео зняв і змонтував „Kuluar“. Завдяки їм я почала мріяти про сходження на Арарат чи прогулянку біля підніжжя Евересту, але чудово розуміла, що моєї фізичної підготовки для цього поки що недостатньо. Але ж із чогось треба починати! І я зайшла на сайт „Kuluarpohod“… Саме це й відчинило двері до моєї незабутньої подорожі.
Підібравши похід зі значками „Легкий“ і „Підходить для новачків“ (до цього я була лише в одноденних походах у горах) і узгодивши все зі своїм робочим графіком, я подала заявку на участь. Причому якось одразу інтуїтивно повірила всім позитивним відгукам і багаторічному досвіду організації походів. Адже іноді, на жаль, буває й так, що написане на сайті лише поверхово відповідає дійсності. Мене одразу додали до групи в телеграмі, де я й познайомилася з усіма учасниками походу.
Менеджер Людмила завжди детально відповідала на всі наші запитання щодо підготовки до походу, починаючи з фінансових і закінчуючи побутовими, на кшталт „а босоніжки брати?“. Професійно, чітко й „без зайвих слів“.
Рюкзак складено, квитки куплено – вперед по яскраві враження!
Мої помилки під час пакування рюкзака
На питанні “Що брати з собою?” мені хотілося б зупинитися докладніше. Можливо, це допоможе комусь уникнути моїх помилок і полегшити собі навантаження. Так, у цьому поході є можливість замовити трансфер рюкзаків. Але так вийшло, що ніхто з нашої групи нею не скористався, сподіваючись на власні сили, та й особисто мені завжди спокійніше, коли все необхідне при собі й під рукою. Також у нас була можливість залишити зайві речі в хостелі, де ми жили першого дня, і після повернення з походу ми благополучно забрали залишені речі. Що саме може бути зайвим, нам підказав наш гід Андрій Пилипюк, про якого я обов’язково розповім пізніше.
Тож навіть після того, як я залишила непотрібні речі в хостелі, мій рюкзак усе одно здавався дуже важким. Повернувшись із походу, я проаналізувала свої помилки й ось до якого висновку дійшла. По-перше, особиста аптечка. Я як медпрацівниця звикла брати не лише необхідні саме мені медикаменти, а й усе, що може знадобитися в поході іншим і “про всяк випадок”, наприклад, охолоджувальний спрей від забоїв, мазі, краплі, таблетки від проносу та інших несподіванок… І так вийшло, що моя аптечка мала досить-таки пристойну вагу. Не забувайте, що гід теж несе загальну аптечку, тому, якщо ви, як і я, любите брати багато медикаментів на всі випадки життя, то краще уточнити, що саме братиме гід.
По-друге, босоніжки. Так, вони знадобилися. Але мої самі по собі були важкими. Тому, якщо є можливість, купуйте легке взуття. І взагалі намагайтеся брати легкі речі, наприклад, синтетичні спортивні футболки, дуже легку сукню для фото тощо.
По-третє, набір для манікюру й макіяжу. Дівчата, я користувалася лише однією пилочкою для нігтів і тушшю для вій. Усе інше – вага. Увечері ви будете настільки приємно втомлені, що вам не захочеться наносити макіяж до вечері, а тепле сонце й морське повітря подарують вам чарівний блиск в очах і приємний здоровий рум’янець на щоках. Але! Сонцезахисний крем і гігієнічна помада – це святе. І ще маленький зволожувальний кремик, який підійшов би для всіх частин тіла (у мене був Nivea, мені здається, що він універсальний).
І окремо про шкарпетки. Але тут ідеться не про вагу, а про комфорт. Зовсім випадково я купила в спортивному магазині безшовні шкарпетки, і це врятувало мене від мозолів. Так-так, саме цей шовчик на кінці шкарпетки багатьом у групі приніс неприємність у вигляді натертих пальців. Тому беріть у похід виключно безшовні шкарпетки.
І ще. Трекінгові палиці. Якщо ви сумніваєтеся, брати їх чи ні, то я без сумніву кажу – брати. Вони дуже рятували мене на спусках і підйомах, значно зменшуючи навантаження на коліна й спину. Щоправда, багато авіакомпаній не дозволяють брати їх на борт. Тому, якщо ви плануєте летіти лише з ручною поклажею, то краще уточнити цей момент під час купівлі квитків. У крайньому разі можна дізнатися перед походом або взяти трекінгові палиці напрокат на місці.
Як ви зрозуміли, краще уважно поставитися до вмісту свого рюкзака, щоб не ускладнювати самим собі похід, і не соромтеся питати в менеджера, якщо в чомусь сумніваєтеся щодо речей.
А тепер безпосередньо про враження, які вже за кілька днів наповнили мене позитивом.
Я довго думала, як же краще їх описати. Спершу була ідея розповісти все по кожному дню, але потім зрозуміла, що це неможливо, адже тоді мені треба було вести похідний щоденник. Я розповім про те, що найбільше мене вразило, потішило й принесло багато радості, а додані фотографії лише доповнять і підтвердять мій відгук.
Коли читала “Похід у будиночках”, мені, наприклад, одразу уявилося, що група з 12 людей ночуватиме разом у якихось маленьких будиночках, по 6-7 людей у кімнаті, з одним санвузлом на всіх. Але я була згодна й на таке, адже основну частину часу ти все одно в дорозі, головне – море поруч. Та те, що я побачила, перевершило всі мої очікування! У таких номерах, де ми ночували, я ще ніколи не жила. Це був просто рай! Які краєвиди відкривалися з балконів і терас наших міні-готелів і гостьових будинків! Виходиш – а перед тобою розсуваються куліси скель, за якими починає свою виставу Середземне море. І як кульмінація – урочистий захід сонця. Одразу хочеться писати вірші, хочеться плакати від щастя, любити й дякувати Всесвіту…
Нас селили у дво- й тримісні номери, в деяких навіть були джакузі. Усе чисто, затишно й красиво, іноді в готелях були басейни, що було дуже доречно після спекотного дня в дорозі. Просто відпочинок-люкс!
Одна ніч, звісно, відрізнялася від інших, коли ми жили десь високо в горах, у затишному будинку у Фатими, де душ і туалет були надворі, але це анітрохи не зіпсувало настрою вже розбалуваній люкс-номерами мені. Радше навпаки, я побачила автентичність життя турецьких родин-трудівників, які тримають корів, кіз, курочок, чиє кудкудакання, мекання і мукання змішувалися з шумом вітру. Я побачила, скільки праці вкладають місцеві жителі, щоб зустріти нас, туристів, смачно нагодувати й укласти в чисті ліжка. Дуже зворушило.
До речі, про їжу. Сніданки й вечері в нас завжди були свіжоприготовані й ситні. Мені дуже сподобалися турецькі млинці гезлеме, які ми мали змогу скуштувати в різних місцях під час походу. Ці млинці – добра їжа в спеку: ситні, смачні й не викликають потім відчуття важкості в шлунку. Айран, гранатовий сік, багато апельсинового соку, специфічний буряковий сік – усе це можна було скуштувати під час подорожі.
Мене вразили логістика й організація під час походу. Усе працювало чітко, як швейцарський годинник. Трансфери завжди вчасно, поселення без проблем. Організація походу на найвищому рівні!
Навіть був такий випадок. Поки одні з нас літали на парапланах, інша частина групи поїхала поселятися. Це, здається, сталося в Олюденізі. Яким же було наше здивування, коли в готелі нам сказали, що “на жаль, карантин, і ми, взагалі-то, зачинені, а як були заброньовані номери – гадки не маємо”. Наш гід Андрій швидко розв’язав цю проблему: кілька телефонних дзвінків – і ми вже їдемо далі нашим мікроавтобусом до іншого готелю. Хочу зазначити, що ми були в поході якраз під час суворого локдауну в Туреччині, тож знайти житло спонтанно – непросте завдання. Але ми чудово поселилися в чудових номерах, а ті, хто літав, навіть не підозрювали, що в нас був шанс ночувати на березі моря.
А скільки чудових рядків можна присвятити природі, краєвидам, що відкривалися перед нами в дорозі!
Під безкраїм, то грайливо-ніжним, то полуденно-пекучим сонцем пролягла Лікійська стежка, вздовж якої з одного боку тобі привітно всміхається й вабить до себе море, а з другого – гори Тавр хочуть стиснути тебе у своїх обіймах, заінтригувати таємницями своїх висот. Гори співали нам молитвами мечетей, зустрічали нас милими лікійськими черепашками й відкривали таємниці старовинних покинутих міст, гробниць, нагадуючи про неосяжну давнину цієї дороги… Для мене це були особливі почуття, особливо коли ми наближалися до Патари, а потім зустрічали тут світанок на березі моря, пройшовши спершу старовинною частиною міста. Що не кажи, а саме в Патарі, згідно з легендою, народився Святий Миколай. Він провів тут своє дитинство, а потім став єпископом і служив у Мирах (теж Туреччина). У нас була унікальна можливість відвідати острів Святого Миколая, де його спершу поховали, але потім мощі Святого перевезли до італійського міста Барі, щоб уберегти від знищення турецькими загарбниками. На кожному кроці – історія, за кожним поворотом – легенда…
Коли йдеш повільно
У поході Лікійською стежкою я дізналася, що належу до тієї категорії людей, які мають, так би мовити, не дуже швидкий темп пересування. Я по життю звикла ходити повільно, по можливості нікуди не поспішаючи, плюс відсутність досвіду походів. Відповідно, я завжди йшла десь позаду, бо більша частина групи, як мені здалося, була краще фізично підготовлена, ніж я. Перші кілька днів я дуже переживала через це. У голові виникали страшні питання: “А раптом мене не чекатимуть? А раптом я загублюся? А раптом щось станеться, а я відстала і мене не знайдуть?” і так далі… Звісно, ці переживання не додавали радості моїй подорожі. Я намагалася не відставати, але щойно я зупинялася, щоб сфотографувати черепашку, незвичну квітку, дерево чи захопливий краєвид, група вже була десь попереду. Але мої хвилювання були марними. Так, гід орієнтується на темп більшості учасників групи, але нікого й ніколи не кидають. На роздоріжжях мене завжди чекали, не втрачали з поля зору на спусках. Потім я вирішила, що після пауз просто вирушатиму раніше за всіх (мені з моїм темпом вистачало невеликої перерви), і група мене наздоганяла. А трохи згодом компанія “повільноходів” поповнилася, і стало значно веселіше. Ніколи не забуду, як ми втрьох, добряче відставши, співали на повний голос “Гей ви, Стожари, мені насняться ваші чари…”. Уявіть собі: внизу – глибока ущелина, вгорі – пекуче сонце, обабіч така краса, що аж дух перехоплює, і наша українська пісня у виконанні туристичного тріо луною розлягається серед турецьких гір…Надихає!
Одразу скажу, що насправді під час походу більш ніж достатньо привалів і часу, щоб зробити приголомшливі знімки, перекусити й відпочити. Тільки в моєму випадку я приходила на привали трохи пізніше, але згодом це мене анітрохи не бентежило. Часу вистачало всім і на все. Тож не варто комплексувати, якщо ви думаєте, що раптом не встигатимете за всіма.
Гід, який підняв для мене дуже високу планку для оцінки всіх наступних гідів
Настрій групи під час походу й успіх самого походу завжди залежать насамперед від гіда. Нашим тимлідером був Андрій Пилипюк. Одним словом, вразив. Вразив тим, що тонко відчував настрій групи й кожного учасника окремо, був відкритим у спілкуванні, але не порушував особистих кордонів.
Андрій – Професіонал і хороший організатор. Він завжди зрозуміло й терпляче все пояснював (ніколи не забуду його витримку, коли я просто “засипала” його питаннями про дайвінг, бо дуже боялася, але спробувати дуже хотілося). Усі трансфери й маршрути минали в нас без зайвої напруги й вчасно.
Він знає свою справу, він заражає впевненістю, і за такою людиною хочеться йти далі.
Мене тішили ігри, які він організовував вечорами, коли група могла краще пізнати одне одного, разом посміятися й розслабитися. Це дуже об’єднувало нас і створювало такий потрібний у поході колективний дух, де стираються всі вікові межі, професії й мовні вподобання.
Андрій – чудовий оповідач. Ми завжди слухали з відкритими ротами про його пригоди в печерах, під водою, в горах…А йому, повірте, є що розповісти.
А ще Андрій – професійний фотограф. Усі найкращі знімки зроблені саме ним. Він подарував усім нам багато чудових індивідуальних і креативних групових фото. Це було класно й дуже приємно.
Дякую тобі, Андрію! Ти й справді встановив високу планку. Тепер, боюся, у наступних походах чекатиму від гідів не гіршої роботи, бо всіх їх тепер порівнюватиму з тобою.
І наостанок…
З походу ніколи не повертаються колишніми. Гори мають дивовижну властивість пробратися тобі в душу, вивернути її навиворіт і показати тобі, хто ти є насправді, а за потреби – загоїти душевні рани. Такі от природні психологи-терапевти.
Після походу я почала бігати, чого раніше за мною взагалі не спостерігалося, бо не було сильної мотивації. А тепер вона з’явилася. Я хочу ще ходити в походи й для цього покращити свою фізичну підготовку, тому тепер бігаю з радістю.
Я почала підтягувати свою англійську, бо було ніяково, коли ти не можеш сформулювати своє прохання, запитання чи висловити захоплення і просиш когось зробити це замість тебе.
Я почала інакше, з вдячністю, ставитися до своєї нелегкої роботи, адже саме завдяки їй у мене є гроші на такі подорожі, які, своєю чергою, заряджають мене позитивом, і я дарую його пацієнтам.
У мене з’явилися яскраві спогади, фотографії та історії, якими я з гордістю й радістю ділюся з друзями. З гордістю, бо зроблено перший крок назустріч складнішим походам. Дякую вам, “Kuluar”, за чудову роботу з організації та проведення такого походу. Вам вдалося “зачепити”, викликати бажання подорожувати з вами далі!