Я сам трохи офігів, коли перший ранок походу зустрів нас снігом у Местії – адже висота всього 1400 м, а що ж вище? А вище просто ще більше снігу=)) Проте такі складні погодні умови дуже урізноманітнили наш маршрут і додали незабутніх вражень!
Київ-Кутаїсі – це був мій перший політ. Так, сподобалося, схід сонця гарний, але нічого особливого. Кутаїсі зустрів нас симпатичним аеропортом і видами снігових вершин удалині. Забираємо багаж і одразу ж купуємо квитки на маршрутку просто до Местії – початкової точки нашого маршруту і, за сумісництвом, столиці Сванетії. Маршрутка коштує 35 ларі (приблизно 175 грн) і їде близько 6-ти годин. Перші три години запам’яталися хіба що незрозумілими оранжевими плодами на деревах (як виявилося – це корольок, у Грузії росте, як у нас яблука), а от потім почалася справжня гірська дорога – звивиста, з крутими урвищами, осипами та іншими принадами. Ліворуч найгарніше водосховище, утворене здоровенною «Інгурі ГЕС». Погода в Местії не дуже порадувала – низькі хмари й дрібний дощик. Шукаємо місце під намет і стаємо на ніч. Увечері починається дощ.
Дощ, який не припиняється понад добу. Точніше, дощ то припиняється, але на зміну йому приходить снігопад, і вранці ми вилазимо з намету в зиму! Під ногами сніг, з неба падає дощ, а ми йдемо до озер Корульді. Поступово, з набором висоти, дощ перетворюється на сніг, якого під ногами стає дедалі більше. Години за дві зустрічаємо місцевих на позашляховику, зав’язується розмова, одразу на капоті звідки не візьмись опиняється пів пляшки чачі, два пива, м’ясо й лаваш – ось вона, славетна грузинська гостинність! Усе це швидко розходиться за розмовами, на Корульді снігу набагато вище колін, і ми спускаємося машинкою назад до Местії, де йдемо в місцеву кафешку їсти смачнющі хачапурі й випити домашнього вина.
Дрібний дощик трохи заважає зборам, але невдовзі він припиняється, а надвечір навіть розходяться хмари, і нам своїми ніжними промінчиками усміхається сонечко) Сьогодні ми ночуємо біля сільця Жабеші, дорога до якого нічим особливо не запам’яталася. Ах так, хіба що сванськими вежами, заради яких ми сюди й приїхали. Їх є близько трьох десятків у самій Местії і далі в усіх сільцях на шляху. Довкола стоянки гарні снігові вершини, синє небо тішить око й вселяє надію на такий самий ранок.
Учора ми весь день ішли дорогою. Хай брудною, але широкою дорогою. Але ж ми в похід зібралися? Тож, годі доріг! Сьогодні ми виходимо з нашої стояночки невеликою стежкою, яка невдовзі й зовсім зникає. Потім з’являється нова, потім зникає і вона – і так кілька разів. На висоті де-не-де лежить сніг. Відкривається прекрасна й сувора Ушба – кривава гора, саме вона вважається найскладнішою на Кавказі. За 4 години шляху пройшли всього 4 км – настільки важко йдеться вгору бездоріжжям. Але ось ми на хребті, тут є машинна дорога й добра стежка на Адіші – нам саме сюди й треба. Вечоріє, і вирішуємо зупинитися на ночівлю, не дійшовши до села кілька км. Увечері знову дощ.
Уночі дощ тільки посилюється. Прокидаюся вранці – краплинки все ще барабанять по тенту намету. Лежимо годинку в надії, що дощ перестане, – але ні, він усе ще йде. Добре хоч ослаб, і ми починаємо збиратися й готувати сніданок. До слова, їжу ми завжди готували на багатті, і така погода завдала певного клопоту, але нічого. Під безперервним дощем стежками-струмками доходимо до Адіші – невеличкого поселення, в якому кілька родин і є з десяток веж. Уже тут багато покинутих і зруйнованих будинків. Вулицями бігають свині, корови, бики. У таку погоду знову ночувати в мокрому наметі бажання немає, і ми зупиняємося в гестхаусі. 20 ларі без їжі – це стандартна ціна, але можна поторгуватися, що ми й робимо. Умови паскудні, в кімнаті холодно, але господиня пече лаваші й частує нас молоком – це піднімає настрій. Їжу готуємо самі на хазяйській грубі. З місцевими худо-бідно знаходимо спільну мову, трохи спілкуємося.
Річки я не бачив, а сильні дощі й господарі переконали, що переправитися самому майже нереально, і ми зважилися взяти коня. Коштувало це задоволення 50 ларі. Уночі випало близько 15 см снігу, яким ми й ідемо до переправи. Невдовзі нас наздоганяє син господаря й вантажить два рюки на коня – це суттєво пришвидшило нас, і 6 км до переправи проходимо без привалів. Сама річка Адішчала не надто велика, і переправа навіть за невеликого досвіду не мала б викликати складнощів. Але на коні теж прикольно, а 50 ларі з юрби – не так і багато. Зважаючи на умови походу, зекономлені час і сили того були варті. Далі йдемо звивистою стежиною на перевал Чхутнієрі (2740 м). Стежка добра - влітку.. Зараз це або справжній струмок, або шар снігу, що під перевалом сягає коліна. Добре, що сніг свіжий і м’який, тропіння майже не забирає сил. На перевалі сильний вітер, швидко фоткаємося й спускаємося на кілька сотень метрів, на перекус. Доброю дорогою доходимо до Халде – покинутого сільця. Це досить вражаюче й атмосферне видовище, вирішуємо зупинитися на ніч тут, розбивши намет на ґанку колишнього готелю.
Уночі прокидаюся від гуркоту – явно обвалився дах якогось із будинків. Вранці йду дивитися – таки-так, завалилася здоровенна стіна будинку біля дороги, під якою всі туристи (та й ми теж) зазвичай зупиняються на привал. Треба бути дуже обережним, тут усе крихке й може обвалитися! Увечері розмовляли про неупокоєних духів та іншу містику, але я повісив свої шкарпетки біля входу на веранду, і духи до нас не прийшли – шкарпетки працюють! Ранок просто прекрасний – сонечко, ясне небо, білосніжні вершини довкола. До Іпрарі доходимо швидко, тут живе всього дві родини, нас частують яблуками й грушами. Розуміємо, що йти в Ушгулі не варто – адже через Сванський хребет у цій ситуації нам перевалити буде складно, а машина Ушгулі-Лентехі коштує близько 300 ларі – це дуже багато! Ідемо назад до Местії – 40 км дорогою, на це в нас є два дні, тож усе гуд – встигаємо. Але до Местії ми дісталися набагато раніше, ніж очікували. Після 10 км дороги нас підібрав міліцейський джипік і безкоштовно довіз до столиці Сванетії! Це спеціальний загін рятувальників, відправлений із Батумі патрулювати тутешній район і всіляко допомагати туристам. Ось так от, у нас ви таке бачили?? Хлопці дуже приємні, з ними легко порозумітися, дали свій телефон і сказали, що за найменших складнощів можемо дзвонити – завжди приїдуть і допоможуть. Від них же дізнаємося, що в горах загубилися двоє ізраїльтян (іноземних туристів тут дуже багато), яких уже знайшли, тож усе добре. У Местії зупиняємося в гестхаусі – намети вже набридли, та й ціна 15 ларі за нормальні умови невелика.
Погода чудова, лише зрідка йде сніг. Хмари розходяться, і ми можемо оцінити краєвиди, що оточують Местію, – це воістину прекрасно. Видно гірськолижні траси, зараз їх мало – одна чи дві, поки що робити тут нічого, але невдовзі тут буде справжній великий гірськолижний курорт – тоді й заїдемо покататися! А зараз ми вдруге йдемо до озер. Сніг підтанув, невелика крупа особливо не заважає, часом припікає сонечко – все прекрасно. Від 2200 починається купа снігу й тільки одні сліди попереду нас, доходимо до невеликих озерець, роблю кілька фоток – далі йти немає ні сил, ні бажання.
Вранці виїжджаємо з Местії до Зугдіді, машина обходиться нам у 25 ларі з носа, далі сідаємо на рейсову маршрутку до Кутаїсі. До слова, маршрутка найгірша, в якій я їздив. Ви думаєте, в наших немає місця для колін?? То знайте, у нас ви ще шикарно сидите! Біля Мака в Кутаїсі нас швидко знаходить привітний таксист і пропонує будинок за 20 ларі/чол – це нас влаштовує, і він відвозить нашу маленьку групку до своїх батьків. Умови добрі, скидаємо рюки й їдемо в центр – подивитися місто. Тут же їмо найсмачніший шашлик і закуповуємося на базарі вином, сирами й корольком. Останній коштує 0,5 ларі за кіло – дешевшого я нічого не бачив. Ще сподобалися їстівні жолуді – схожі на фундук, тільки великі. Наскільки гостинні наші господарі, ми дізналися ввечері, коли приїхав Ваха – вино в його домі можна пити безкоштовно в будь-яких кількостях. Як то кажуть, усе, що вип’єш, – то твоє. Тож вечір вдався))
Вранці господар за 20 ларі відвіз нас в аеропорт. Він невеликий, але оригінальний і гарний. Щоправда, диктори тут щось жорстко плутаються, видно, не бачать різниці між Києвом і Харковом. Проте ми потрапляємо у свій літак і летимо додому.
Загалом маршрут дуже сподобався – гарний, різноманітний, безліч поселень на шляху дає змогу гнучко його змінювати – а це для Кавказу велика рідкість. Нехай ми не пройшли його повністю цього разу, але я походом задоволений, надзвичайні долини річок і прадавні поселення, найдобріші жителі й суворі гори – цього ми надивилися досхочу. У Сванетію я закохався й обов’язково повернуся сюди ще раз, а потім ще багато-багато разів! =))