І ось за кілька тижнів до Нового року ми вирішили, що зустріти його в горах — ідеальний варіант. Почалися збори: куртки, штани, спальники, регулярні дзвінки менеджерам агенції та магазинів спортивного одягу й моральна підготовка до того, що буде холодно. Але за тиждень до Нового року знову втрутився випадок — чоловік застудився, і ми не змогли піти. Рішення вирушити в зимову казку було непохитним. Менеджерка Анна допомогла нам перенести похід. Величезне їй дякую за розуміння й терпіння!
І ось довгоочікуваний день настав: ми зібралися на вокзалі, познайомилися, перепакувалися й вирушили в такий бажаний шлях. Погода була гарна — тепло, досить сонячно, вітер несильний, настрій чудовий і самопочуття супер. Досить важкий, як мені здавалося, рюкзак практично не відчувався, ми йшли, спілкувалися, сміялися, фотографувалися й насолоджувалися просто фантастичними краєвидами. До місця ночівлі ми дійшли швидко й весело, хоча погода вже почала псуватися, розклали намети, речі й почали готувати вечерю, точніше, її почав готувати Олександр (наш гід), а ми допомагали, крутилися поруч і ставили купу запитань, а потім їли борщ, який очолює рейтинг найсмачніших борщів мого життя. Надвечір погода стала ще гіршою, а вночі здійнявся сильний вітер і почався сніг. Спати в наметі було моторошнувато — його трясло й тріпало, і часом здавалося, що нас віднесе. Намет на вітрі гучно ляскав, і мені не допомогли навіть беруші, але я все одно виспалася і вранці була сповнена сил і бажання йти далі. Але цього разу гори вирішили нас не прийняти, і стало зрозуміло, що ми не можемо продовжувати маршрут. Погода була справді погана, хоча, я певна, у природи немає поганої погоди, але є погода, яка дуже обмежує штурм вершин, навіть таких невисоких, як Великий Верх. Ми, звісно ж, так легко не здалися і вирішили піднятися на вершину, повернутися в наш «базовий табір» і вже потім думати, куди йдемо далі. «Сходження» ми почали без рюкзаків, у гарному настрої, сповнені сил і впевненості, що погода покращиться і ми обов’язково пройдемо маршрут повністю. Але моя впевненість стрімко падала з кожним кроком крізь шквальний вітер і дрібний сніг, який колов щоки, щойно зсунеш балаклаву. Ми йшли до вершини години півтори, але вітер тільки посилювався, йти було важко, і кожен крок давався насилу. І ось я розумію, що якщо чоловік не тримає мене за руку, то мене просто відносить убік і я намагаюся «заякоритися», щоб не довелося далеко лізти назад на нашу стежку. У такі моменти розумієш, які ми безпорадні перед матінкою-природою! Олександр запропонував випити чаю з печивом і повертатися назад. Ми відійшли вбік, де вітер був не таким сильним, випили чаю, хоча це було завдання не з легких, і пішли вниз. Ніхто не сперечався, хоча так хотілося підкорити цей Великий Верх. Але погода обіцяла ставати дедалі гіршою. Я не знаю, як Олександр привів нас назад у табір!!! Видимість була мінімальна, снігова буря, сильний вітер. У моїй голові наполегливо малювалися жахливі картини замерзлих туристів, їхні пошуки, холод, голод і все таке, але варто було мені глянути на нашого гіда, який раз у раз зупинявся, роззирався й вів нас далі, як я заспокоювалася і йшла, насолоджуючись тим, що відбувається. Ця частина походу досі моя улюблена! Було так класно, захопливо й трішки страшно.
Ми повернулися в табір, перекусили, подивилися прогноз і зрозуміли: немає сенсу чекати на сонечко, треба йти додому. Вітер був дуже сильний, намет било так, що здавалося, не ходити йому вже в наступні походи. Ми зібралися за годину й пішли назад до Воловця. Шлях до станції був легкий і швидкий, але мені було так сумно, що все вже закінчується. Хоча за ці два дні й одну ніч ми бачили і сонце, і сніг, і вітер, і галасливу ніч у наметі. Тож наш перший досвід виявився вдалим, і ми вирішили: «Хочемо ще!»
Ну і мої особисті висновки та спостереження:
Мені не було дуже холодно в цьому поході, радше змінилося ставлення до холоду — коли було прохолодно, я просто більше рухалася й сприймала холод як невіддільну частину нашої пригоди.
Рюкзак важкий, але про це краще не думати, як і про те, що може бути холодно.
Іти глибоким снігом важко, але я поставилася до цього як до тренування, а тренуватися я люблю, адже гарне й здорове тіло завжди в тренді. Саме так я себе мотивувала продовжувати шлях, коли хотілося відпочити.
Нормальне спорядження однозначно потрібне, адже що краща у вас екіпа, то легше й комфортніше вам жити в цьому сніговому царстві.
Наш гід Олександр — надійний професіонал, а це найголовніше в горах, адже завжди треба пам’ятати, що гори — це паралельний всесвіт, там свої правила, і ми — звичайні земляни — не завжди їх знаємо.
Ну і найголовніше — дивитися на всі ситуації з позитивом. Холодно — гартуємося, важко — тренуємося й виховуємо характер, усміхаємося й насолоджуємося кожною хвилиною життя, а життя прекрасне. Дякую агенції Kuluar за пережиті емоції! До нових зустрічей!