У селищі з давніх-давен стоять якісь дивні вежі. Зовні схожі на дерев’яний зруб, але вони кам’яні й стоять на кам’яних підвищеннях заввишки 30-35 метрів. Такі собі квадратні вежечки правильної форми з кам’яною хатинкою зверху. Називаються Сванські вежі. Призначалися для оборони. Зараз такі вже не будують. Я запропонував оглянути одну ввечері. Ми втомилися, спітніли й вимазалися, як чорти. І тут хтось спитав - " А чия це була шикарна ідея, щоб усі перед сном так забруднилися?" Я, звісно, скромно промовчав)))
Я побачив її не одразу, а тільки вранці 2-го дня. Величну вершину на сході, вкриту снігом і льодом, що виблискувала в променях сонця, яке сходило. У серці щось кольнуло.
Сьогодні в мене 2 рекорди. Підйом на 2740 метрів і купання в гірському озері на цій самій висоті. Я ж думав, що вода там тепла, бо вона стояча і була тепла біля берега, коли я опустив у неї ноги. Коротше, я пірнув, єдиний із групи. А там, у глибині, вона виявилася крижаною. Цікаво, чи хтось так верещав і чи бігав так швидко майже по воді на цій висоті?
Дорогою нагору, десь на 2000 метрів, ми здохли, випали в осад. І тут картина маслом - ми сидимо, лежимо, видихаємо, а повз нас угору, в гору, вистрибом проскакує дівчинка років 8-ми зі словами "гамарджоба - гудбай". Таких здивованих облич і величезних очей у народу я ще не бачив )))
А ще я раніше не бачив жовтих і бузкових крокусів, що ростуть просто із землі, пилових смерчів не бачив раніше, і, звісно, ніколи не бачив гору Тетнульді, вкриту льодом, а найголовніше, чого я раніше не бачив, - це Головний Кавказький хребет - увесь у снігу.
Узагалі там нагорі дивовижна краса. Льоша сказав: "Це найкрасивіше місце, де я будь-коли пісяв!" Це суперпохвала з вуст чоловіка, як на мене!!!
І хто б міг подумати, що спуск анітрохи не легший за підйом! Стільки разів хотілося розвернутися й тупцяти вгору. М’язи боліли в найнесподіваніших місцях (не буду уточнювати, в яких ). Я не знав, що зроблю першим, коли спущуся - впаду чи зніму взуття.
А ввечері в таборі був борщ. Ми пили чачу й співали пісні, хороші добрі пісні. І хоча боліли м’язи й пальці на ногах, усі сміялися, усміхалися одне одному, і було тепло. Тепло на душі.
Сьогодні ми піднялися ще на 500 метрів. Перенесли наш табір. У рюкзаку 18 кілограмів. Думав, здохну на підйомі, але потім зрозумів, що головне - знайти свій темп. Хай кроки по 10 см, хай ти йдеш повільно, хай ти останній, але головне - рухатися вперед і не дивитися вгору, не думати про кінець шляху. Інакше кінець.
На місці нової стоянки води немає. Довелося спускатися метрів на 50 униз. Там навіть не струмок, а цівка по землі. Ледве знайшов місце, де можна було набрати каламутної води. Довелося лежати на животі. Потім узагалі рив ямку в землі, щоб зачерпнути води. Але ні фіга не вийшло. Не так-то легко рити гори. Почав будувати з каміння "акведук". Коротше, морочився хвилин 20 заради трьох кухлів каламутної води, яку пив захлинаючись.
Брудний як чорт. Повернувся в табір. На мене подивилася Марина й сказала: "На тобі серветку, витри собі щось".
Увечері ми їмо рибний суп із консервів. Перед нами Тетнульді у всій красі. Ми ще не біля її підніжжя. Ми дивимося на неї з сусідньої гори. Ми йшли сюди 5 годин заради цього.
Я погоджуся, що, наприклад, Сікстинська капела – це теж супер. Але не можна дивитися на неї весь вечір і їсти при цьому рибний супчик.
А коли сіло сонце й вийшли зорі, на небі з’явилися спершу Юпітер, потім Венера, потім різко й яскраво спалахнув Марс, а за ним Сатурн. І тут я зрозумів, який я дрібний і які смішні всі мої проблеми.
Уночі Тетнульді охороняла наш сон. Я починаю в неї закохуватися.
Це був не сон, а фігурне катання з елементами скелелазіння. Намет стояв на схилі. Спали головою вгору. Я всю ніч сповзав униз, а потім у спальнику, як гігантська гусениця, намагався повзти вгору. Уночі мені наснилося, що я остаточно вислизнув із намету й котюся до урвища.
Ми йдемо в Адіші. "В адище?" - спитав Миша. Судячи з дороги, це шлях точно в пекло. Після підйому я знайшов якусь саморобну лавочку з однієї дошки й заснув на ній - обличчям у лавку, а руки й ноги на землі.
Ми пройшли 14 кілометрів, набрали 900 метрів висоти, розбили табір на висоті 2460 метрів над рівнем моря.
Болить усе.
Грілися біля вогнища. Усі стогнуть, але сміються. Ігор готує, як бог. Суп із сочевиці й грибів з тушонкою. Коли ж будуть макарони? Я вже не можу їх тягати. А ще ці балони з газом.
Але боги, як же тут красиво! Захід сонця в горах, хмари, здається, можна торкнутися. Ніч безхмарна. І зорі!!!! Сузір’я Скорпіона й Кентавра я вже визначаю безпомилково. Я не хочу назад у цивілізацію.
Ми розмовляли біля вогнища, і я зрозумів, що ми всі несемо із собою в гори частинку когось іще, когось дуже дорогого й недосяжного: сина, чоловіка, коханої, коханого, батька тощо.
Тетнульді вже височіє наді мною. Мені було спокійно спати на її щоці.
День Незалежності на льодовику Адіші.
Уранці дивився на гору Ушба й пив каву. Цікаво, але наші хлопці з інших країн зранку наспівували "Несе Галя воду", чим, власне, заразили всіх.
Ми продовжили шлях до льодовика Адіші. Дорогою милися в гірській річці. Річка мілка, але в одному місці є заглибина на кшталт джакузі з водоспадом. Я нарешті скупався повністю. Щоправда, з криками й зойками - вода крижанюча. Ото щастя! Знову чистий.
Власне, на 5-й день шляху вже ніхто не звертає уваги на свій запах і на запахи довколишніх. Принюхалися, як кажуть.
У найвіддаленішому селі Адіші, де живе 12 родин, ми купили свіжий гарячий лаваш на обід і рушили далі. Ми обходимо довкола моєї нової любові, моєї Тетнульді.
Шлях був довгий, але не складний. Розбили табір і пішли на льодовик.
Він грандіозний. З його підніжжя виривається бурхливий потік, який перевертає валуни по дну. Від цього гуркіт ще сильніший. Я попив талої води, зачерпуючи рукою. Після трьох зачерпувань руку звело, як часом зуби від холодного.
А ще біля льодовика дуже холодно. Добре, що я вдягнувся. Так дивно, спека і з тебе тече піт, а за кілометр ти вже кутаєшся в курточку.
Ноги болять не менше, ніж учора, якщо не сильніше. Завтра підйом на 700 метрів через перевал.
Сидів біля вогнища до півночі, поруч, згорнувшись клубком, спав місцевий пес. Шуміла річка й тріщало вогнище. Упала зоря, і я встиг загадати бажання. Воно в мене одне - всього два слова.
А коли зійшов Місяць, я знову побачив свою любов у новому вбранні. Вона прекрасна.
Запитання вранці із сусіднього намету: "У тебе теж усі без винятку м’язи болять?" Ні! У мене тільки один м’яз не болить ))), яким поки не користуюся ))))
Ви переходили вбрід гірську річку, яка тече з льодовика, о 7 ранку? Я ні! До сьогодні. Тетнульді, в тебе крижана кров, і тим ти бажаніша й загадковіша. Тисячі й сотні тисяч голок впиваються в тебе, а ти йдеш проти течії й думаєш лише про одне: як не послизнутися, як не впасти, не загубити рюкзак, не осоромитися перед товаришами. І ти відчуваєш дикий біль у ногах тільки тоді, коли виходиш із води й видихаєш. А біль усе триває й триває. Все одно круто. Дуже круто.
Зараз пишу, сидячи на перевалі 2850 над рівнем моря, і дивлюся на свою любов.
Гори! А вони ж живі. Я тільки це побачив. Вони не просто стоять монолітами. Вони живуть. Їх чути. Чути, як вони ростуть, дихають лавинами й обвалами, кровоточать водоспадами й обростають льодовиками. Тут не тихо. Вони не сплять. Просто ми у своєму поспіху й метушні не помічаємо розміреного життя богів землі.
Після обіду купалися під водоспадом. Боги, як же класно! От би я так само радів удома холодному душу, коли відключають гарячу воду! Просто не хотілося від нього йти.
А ввечері їли справжні кубдарі й хачапурі в кафе Кала в селі Іпралі. Смаааачно! У нас таких не роблять. Особливі сванські спеції надають незвичайного смаку. Ну і, звісно, вони дуже гострі. Доводилося запивати, хто лимонадом, а хто пивом.
Я так утомився за день, що ледве дочекався, коли поставимо намет. І вирубився о дев’ятій вечора, а народ ще сидів біля нічного вогнища, від якого чомусь пахло сандалом. Так я й заснув під шум річки й запах сандалового дерева.
Уранці, з першими променями сонця, я побачив пік Тетнульді за пагорбами. Вона й далі стежить за мною своїм пильним оком і оберігає мене.
Дякую тобі, моя богине!
Знову йдемо в гору. Сонце смажить. Мені показали моє фото. Я злякався. Обгорілий, бородатий, зарослий і нечесаний.
Світла спитала, чи є в горах обсерваторія. Та в нас щоранку довкола табору та ще ОБСЕРваторія!
Дійшли до Ушгулі. Купили води. І знову вгору. Пройшли літню резиденцію цариці Тамари. І вгору, вгору, вгору. Як же важко йти крізь зарості рододендрона. Ненавиджу цю рослину. Палиці застрягають, плутаються. Дуже важкий підйом. Зате море чорниці. Я впав у зарості, як ведмідь, і їв її пригорщами. Не знаю, що зі мною сталося, але я раптом почав реготати до кольок у животі й ніяк не міг зупинитися. Це тривало кілька хвилин.
Табір на висоті 2600. Моя Тетнульді вже позаду, але її гарна біла сукня стелиться над горами - фата з хмар.
Вогнища ввечері не було, тут немає дерев і, відповідно, хмизу. Вітер і холодно.
Як красиво вночі в горах! На добраніч, моя богине!
Уранці я побачив засніжені вершини на півночі. Пили каву й не могли ними намилуватися. Так, вони гарні, але Тетнульді мені дорожча.
Продовжуємо підйом. Майже 3000 метрів. Ми в нижньому шарі хмар. Від краси хочеться чи то плакати, чи то сміятися. Я не вірю, що я тут, що я дійшов, що я зміг. Переді мною Ушба, Лейла й моя богиня Біла гора.
Так, я не на Евересті. Але я не альпініст. Для мене, звичайного "білого комірця", - це величезна перемога, перемога над собою.
Чуваче, ти зміг, попри вітер, холод, пекуче сонце, дощ, тремтіння в ногах і руках, з потрісканими губами, з пухирями на шиї, з опіками на обличчі, з мозолями на ногах - ти зміг, чуваче!!! В очах сльози!
Моя Тетнульді закрила своє обличчя покривалом із хмар. Вона теж плаче. Вона не хоче, щоб я йшов. Вона не хоче, щоб я бачив її сльози.
Таке життя, така доля - не завжди ті, хто кохає одне одного, можуть бути разом! Ти назавжди залишишся в моєму серці, моя богине, як і моя любов!
Ми йдемо хребтом. Із землі стирчать жовті крокуси. І тиша. Тут птахи не співають, дерева не ростуть... Попереду довгий спуск і ще одна стоянка.
Коли ми йшли хребтом, я чув: "Уууууу! Ааааа!" Я так і не зрозумів, чи то це завивав вітер, чи то долинали до мене ридання Білої гори.