Вчора був важкий ходовий день. Ми дісталися до вершини гори Хомʼяк. Кругом було суцільне каміння різних розмірів, вкрите надзвичайної краси жовтувато-зеленим мохом.
Це каміння створює якусь особливу атмосферу та неповторні пейзажі.
Ото ми наплигалися, поки зайшли на вершину, а потім спустилися до полонини на ночівлю!
Як же вмовити себе піднятися… Крізь тент намету бачу, що на вулиці трохи вже світло, але немає помаранчевого чи золотого відблиску. «Може не йти?
Там, мабуть, все затягнуто хмарами…»- намагаюся вмовити себе глибше зануритися у спальник і ще заснути. Врешті-решт підіймаюся і починаю вдягати теплі речі, розуміючи що надворі холодно.
Та що там вдягати, майже все вже на мені. Спала в шапці, флісці і пуховій куртці на стегнах. Неочікувано прохолодно в середині липня.
Виходимо з подругою з намету, прямуємо до схилу і… затамовую подих. Бачу дрімаючих коней на фоні рожевого світанку.
Перед нами в низині все вкрито білим килимом хмар, в яких потопають гори. Попереду паркан із високих смерек. Спів пташок розноситься на всю полонину та зникає десь за пагорбами.
Я дивлюся на красу і радію можливості побачити це вживу. Яке щастя! Водночас шкодую, що не одразу піднялася.
Адже сонце вже зійшло, і я не встигла помилуватися, як воно тільки починає зʼявлятися поміж вершинами гір.
Цей ранок був дивовижним. Світ неначе зупинився. Все йшло своєю чергою, повільно, спокійно і розміряно. Сонце піднімалося вище і вище. Туман швидко розносився з-за пагорбу по полонині.
Магія танула на верхівках смерек…
Попереду на нас чекав довгий ходовий день, підйом на гору Синяк з важкими рюкзаками по камінню, зміна маршруту через насуваючу грозову хмару та веселощі в дощовиках.
Того дня після дощу захід сонця був неймовірним. Зголоднілі і втомлені, ми вечеряли рибною юшкою, в той час як поглядами були на горизонті…
Уявляєте який має бути світанок після денного дощу та красивезного заходу сонця? Це обов’язково буде щось ексклюзивне, неповторне, недоступне в повсякденному житті! Я не могла його пропустити.
Важкий люкс: після тривалого ходового дня ставлю будильник на 4:40. Щоб точно встигнути встановити штатив до сходу сонця і помилуватися краєвидами.
Ніч знову була холодною. Але цього разу я вже не мешкалася. Швидко зібралася і вилізла з намету. Подружки не склали мені компанію, сон їх тримав в дужих обіймах.
Перейшла за пагорб і бачу десь там на горизонті проблискує світло поміж туману.
Поставила телефон на штатив і стала спостерігати. Прохолодний вітер окутує з усіх сторін. Хмари пливуть з величезною швидкістю. Навколо все сире та сіре.
Розумію, що стояти холодно. Вирішую взяти в наметі свій спальник і закутатися в нього. Намагаюся тихенько пролізти в намет, але то досить складно, тент і мембранка шарудять.
Задоволена, що я утеплилася, повертаюся до телефону зі спальником.
Через деякий час усвідомлюю, що стояти, укутавшись у спальнику-коконі, не дуже то й зручно. Повертаюся до намету за карематом. Хай мене пробачать сплячі дівчата в наметі 😁.
Тепер я сиджу на карематі біля телефону, огорнута спальником. І не тільки спальником. Туман навколо стає щільнішим і все більше затягує весь горизонт.
Не дивлячись на похмуру погоду, звідусіль дуже гарно співають птахи. Я, сподіваючись на покращення погоди, прилягла полежати на спальнику. Так пройшла година.
Озираюся і бачу, що горизонт весь в непроглядному тумані. Гарний кольоровий світанок десь милує око інших туристів. Думаю про те, як же добре зараз можна було доспати півтори години.
Вирішую зібрати всі речі і повернутися до намету. Затягнути до сплячого намету з дівчатами каремат, спальник і себе - то ще той квест)) Заснула я дуже швидко. Підйом табору був о пів на восьму.
Яке ж було моє здивування, коли побачила сонячне світло надворі. Туман все-таки розсіявся і погода віщувала гарний день.
Іноді ми про щось мріємо, малюємо гарну картину в своїй голові, докладаємо багато зусиль, щоб отримати бажане, але реальність виявляється інакшою. Не обов’язково вона буде гірша, ніж очікувалося. Просто інша.
Так було зі світанком того дня. Я не побачила безкрає різнокольорове намріяне небо в перших променях сонця, котре випромінює червоно-жовті фарби. Але я ще раз впевнилася у тому, що кожен світанок унікальний.
Обов’язково треба прокидатися і йти зустрічати новий день, щоб не пропустити дивовижні та захоплюючі миті, котрі готує для нас життя!
Це був мій десятий похід з Кулуар. Кожен досвід неповторний. Здавалося, що ми разом побачили вже так багато. Але щоразу новий похід дарує цікаві відкриття та відчуття!
Стрибаючи по камінню до Хомʼяка та Синяка, я ловила неймовірну насолоду! Дякую нашому тимлідеру Ані Селеменєвій та всій команді Кулуар за дивовижні моменти і щирі емоції! До нових зустрічей в горах!
