Ще перебуваючи на трекінгу в Непалі (це був березень), я почала планувати свій наступний похід. Жодних сумнівів у тому, що наступну відпустку я проведу в поході, не було. Причому в поході неодмінно з Kuluar. Спершу вибір упав на сходження на Казбек, але потім я побачила в списку новинку - «Шлях святого Якова», тож похід на Казбек вирішила відкласти до кращих часів і вирушити Каміно (Каміно де Сантьяго - він же Шлях Якова).
Колись я читала автобіографічну повість Коельо «Щоденник мага» про те, як він пройшов шлях Сантьяго. Пам’ятаю, роман мене дуже вразив. Шальку терезів на бік Каміно схилив і той факт, що гідом групи призначили знайомого мені з походу до АВС Сергія Новікова. Дати походу, а саме кінець вересня, підходили мені якнайкраще. Записалася в групу й почала готуватися. Мене цікавило все, що стосувалося Шляху Сантьяго. Перечитала «Щоденник мага», подивилася фільм «Шлях», знайшла людей, які пройшли Шляхом Сантьяго, і зустрілася з ними. Своїм ентузіазмом заразила ще кількох друзів, які вирішили йти в похід разом зі мною.
Шлях Сантьяго - це давній паломницький маршрут, яким ходять пілігрими вже майже тисячу років. Він один із трьох найсвятіших для католиків, нарівні з паломництвами до Єрусалима й до собору Святого Петра в Римі. Останніми роками, одразу після публікації книжки Коельо «Щоденник мага», маршрут став неймовірно популярним у світі. Ним щороку йдуть сотні тисяч людей, не лише паломники-католики, а й люди різних вір, національностей і культур. Не обов’язково з метою паломництва як такого, а щоб прислухатися до свого серця чи, може, знайти відповіді на давні запитання, а може, завести нові знайомства. Мета мого походу була далекою від паломницької, але всесвіт розпорядився інакше, і моя спершу безтурботна подорож перетворилася на справжнє випробування... про це трохи згодом....
Отже, початком походу можна вважати день зустрічі нашої групи в Авілесі - невеликому містечку, вихідній точці маршруту. Там нам належало отримати наші креденсіалі (паспорти паломників) і, поселившись в альберге (притулку для паломників на кшталт хостелу), стати перегрино, тобто паломниками. Готувати їжу в поході треба було самостійно. Нашому гіду Сергію завдання випало не з легких)) Я вегетаріанка, хтось не їсть солодкого, хтось молочного, а в когось алергія на яйця. Перед гідом постало непросте завдання - скласти список продуктів так, щоб догодити всім, та ще й укластися в бюджет! Сергій упорався на відмінно, і смаки всіх були задоволені. Щодня серед нас обирали чергового, до обов’язків якого входило готувати гарячий сніданок і вечерю, а на обід ми брали щось із собою в дорогу: фрукти, бутерброди, печиво. До того ж дорогою траплялися кафе, де можна було влаштувати привал і випити кави з іспанською тортильєю.
У середньому за день ми проходили близько 20 км. Погода тішила нас теплом і сонцем, а Іспанія – найкрасивішими краєвидами. Дорогою нам часто траплялися зарості стиглої ожини, а привітні сільські жителі пригощали нас персиками, яблуками, інжиром. Першого тижня шлях пролягав уздовж океану. Щодня, прийшовши в альберге й кинувши рюкзаки, ми бігли на пляж. У вересні вода в Атлантиці не вища за 15°С, не порівняти з теплим Середземним морем, але після денного переходу купання в океані було саме тим засобом, що відновлював сили й знімав утому з натруджених ніг.
Вечорами, за чаєм, ми знайомилися й спілкувалися з іншими перегрино з різних країн, з якими ділили ночівлю в альберге. Обмінювалися враженнями, досвідом, емоціями й навіть снами. А зранку, побажавши нашим новим знайомим «Buen Camino» (щасливої дороги), кожен ішов своїм шляхом, щоб уже ввечері, можливо, знову зустрітися в наступному на маршруті альберге. Так у дорозі ми знаходили нових друзів.
В останній точці біля океану, в містечку Рібадео, після якого маршрут повертає вглиб материка, ми вирішили затриматися на один додатковий день і провести його на чудовому пляжі Пенаронда. Так склалося, що цей день припав на мій День народження. Рано-вранці я ще не встигла як слід прокинутися, як мені вручили подарунок від Kuluar - гарний срібний кулон із зображенням гір, а від групи - торт зі свічками. Після сніданку, прихопивши з собою вино, сир і фрукти, ми вирушили до океану святкувати мій день. Це незабутньо!
А всього за кілька днів зі мною сталася препоганюща історія. Я травмувала гомілковостоп. Не дійшовши всього кількох кілометрів до містечка Абадін. До альберге, розташованого на околиці селища, сяк-так дошкандибала й після нетривалого відпочинку зрозуміла, що стати на ногу не можу зовсім. Абадін - містечко крихітне, ні лікарні, ні поліклініки в ньому немає. Але навіть без лікаря, з власного досвіду я знала - розтягнення не минає за день-два. Моя участь у поході опинилася під питанням. Сергій сказав, що з такими травмами з походу, як правило, вибувають. Було до сліз прикро. Але сльозами горю не допоможеш, і Сергій вирушив в аптеку. Треба ж щось робити. Купив для мене всілякі мазі й засоби, що знімають біль і запалення, а на додачу, зібравши в альберге в кого що було й змішавши все докупи, мені зробили на ногу компрес. До ранку стало легше, але не настільки, щоб іти далі.
Група вирушила далі маршрутом, а я на таксі до місця наступної ночівлі, у Вільяльбу, де пів дня просиділа під стінами ще зачиненого альберге, чекаючи на групу. Обміркувала своє незавидне становище й можливі варіанти виходу з нього. Вирішила, що геройствувати не буду, але й здаватися теж. Спробую піти, а якщо не зможу, полечу в Барселону й проведу решту тижня до вильоту на пляжі. Але пробувати треба, адже до походу я готувалася, подумки пройшла його ще до вильоту в Іспанію, і такий хід подій мене ніяк не влаштовував. За вечерею сказала Сергію, що не збираюся сходити з маршруту, а оскільки не зможу йти в загальному темпі, то піду самостійно. Сергій був категорично проти. Він несе відповідальність за кожного учасника походу. Про те, щоб я блукала десь лісами й полями сама, не може бути й мови. Я своєю чергою відступати не збиралася, навіть була готова вийти зі складу групи й написати на підтвердження цього письмову заяву. Після суперечок компроміс таки знайшли й зійшлися на тому, що я спробую йти сама, у своєму темпі, але кожні 40 хвилин ми з Сергієм будемо зідзвонюватися, і якщо перехід виявиться для мене непосильним, він пришле по мене машину.
Перехід у 20 км було пройдено! Наступного дня чекав перехід у 40 км. Моя швидкість із хворою ногою становила в середньому 4,5-5 км/год, а це означає, що мені знадобиться щонайменше дев’ять годин на подолання маршруту. Та й без зупинок навряд чи можна йти цілий день. Виходить, треба дев’ять, а то й десять годин на перехід. У підсумку пройшла їх за 12!  Того дня я вийшла з альберге затемна, задовго до виходу групи на маршрут, освітлюючи собі шлях ліхтариком. На той момент, коли група зі мною порівнялася, я прошкандибала вже 7 км. Ми зупинилися в найближчій кав’ярні на спільний ланч, а далі група пішла вперед, я ж і далі шкандибала у своєму темпі.
Зараз, озираючись назад, я сама не розумію, як змогла пройти 40 км, тягнучи хвору ногу. Якщо попереднього дня 20 км дались мені без особливих зусиль, то сорокакілометровий перехід був важким. Крізь біль, сльози й знеболювальні. Я дуже втомилася, але розуміла, що якщо забаруся, то ризикую зустріти ніч у лісі. Дісталася до Собрадо-дос-Монхес, коли в місті засвітилися вуличні ліхтарі, і, поки дійшла до давнього монастиря, в якому на мене чекали група й вечеря, уже настала ніч. За іронією, підійшовши до стін монастиря, звернула в протилежний від воріт бік і обійшла монастир по колу, здійснивши таким чином ще й «хресний хід» і додавши до 40 кілометрів два додаткові до марафонської дистанції)) А в монастирі, ігноруючи суворий статут, за спільною вечерею випили вина й утомлені пішли спати в келію, під давні кам’яні склепіння й шурхіт кажанів.
У наступні дні йти було легше, але до кінця походу я йшла окремо від групи. У вимушеному самітництві є свої плюси - можливість побути наодинці із собою й переосмислити багато речей. Зауважу, що Сергій показав себе чудовим on-line гідом. Усі дні він мене вів. Шлях Сантьяго добре марковано, і збитися з дороги складно, але як людина обізнана Сергій підказував, де можна, не петляючи, скоротити дорогу на кілометр чи кілька, де запастися питною водою, а де зупинитися на каву. А ще я знала, що на мене чекають, про мене турбуються, а ввечері для мене займуть місце в альберге й приготують вечерю.
З кожним днем відміток у наших креденсіалях ставало все більше, і зрештою вільного місця в них не залишилося, а ми прийшли в Сантьяго-де-Компостелу. Вийшовши на головну соборну площу міста, ми буквально впали на землю. Утома, радість і смуток. Ми пройшли шлях! Ми дійшли! Але похід добіг кінця. Нас переповнювали змішані почуття. Залишалося отримати компостелу (свідоцтво про паломництво), відвідати урочисту месу й поклонитися мощам святого Якова. Тож хоч якими втомленими ми були, а треба вставати й іти в офіс. Там усе виявилося просто - у нас узяли креденсіалі для верифікації й сказали підійти за кілька годин по компостелу. І ось він - офіційний документ, текст якого латиною не змінювався впродовж століть.
Через два місяці я знову збираю рюкзак, щоб знову вирушити в похід. Звісно ж з Kuluar) Цього разу до Евересту!
«Коли людина мандрує, вона, сама того не помічаючи, переживає друге народження.» (с)
На завершення хочу подякувати Сергію Новікову за терпіння й професіоналізм. Вести жіночу групу дуже непросто) І, звісно ж, дякую Kuluar за яскраві моменти й пережиті емоції. Усім, хто зробив мої походи такими цікавими й незабутніми - організаторам, координаторам, менеджерам - усім, усім! Дякую!