Розпочали ми свій шлях з Лазерщини. Звідти ми попрямували в радіальний похід на Говерлу і, як з’ясувалося згодом, на Петрос.Скажу чесно, набір висоти для новачка – нелегка справа, проте, пройшовши перші 200 м, відчувши тягнучий біль в м’язах, розумієш, що йдеш не дарма.
Вид, який відкривається перед тобою, затьмарює все. Соснові бори, чорничні поляни-це все настільки зачаровує, що ти забуваєш про все. І от я вже на Говерлі, 2061 м, аж не віриться. Ці відчуття не передати словами, треба самому там побувати. Найвища гора України стала знаковою для мене)
Спустившись звідти, ми попрямували на Петрос, оскільки погодні умови могли завадити нам це зробити наступного дня. Шлях на Петрос не з легких. Дібравшись до верхівки, розумієш, що Говерла “нервно курит в сторонке”))
Наступного дня сталося те, чого я боялася найбільше:змінилася погода. Пішов не сильний, але надокучливий дощ, і, як заведено в Карпатах, тривав він майже 3 дні. Це дещо ускладнило наш перехід на Заросляк. Звідти ми попрямували до о. Несамовитого, через Шпиці вийшли на Чорногорський хребет. Гори, пронизані хмарами-це незабутньо.
Дощі зробили свою справу, останні 2 ночі ми провели в садибі гостинної родини. Саме там я зрозуміла, що велика група-це справді класно!
Наприкінці, хотілося б сказати “дякую” всім, хто був зі мною. Дякую за купання в холоднючій річці, за ночі з гітарою, за “крокодила”(улюблена гра всіх туристів:D), а головне, за підтримку, без якої я мабуть не дійшла б до кінця маршруту. А ще: дякую нашому інструктору Юрі, завдяки йому всі ми навряд чи забудемо цей божевільний тиждень))