Коли я прочитала, що в клубі “Kuluar” є можливість познайомитися з Грузією в легкому поході, та ще й Сванетією, яка досі зберегла свій первісний вигляд, я без вагань записалася в групу.
Похід Сванетією – не Лікійка
У мене вже був досвід походу з “Kuluar” у такому ж форматі “з легкими рюкзаками і в будиночках”, але Лікійською стежкою в Туреччині. Організація була ідеальною. Очікувала, звісно, і тут того ж. І мої очікування справдилися. До речі, саме моя група була першою, яка пройшла-проїхала цей маршрут без наметів. Але дуже хочу зазначити, що цей похід не порівняти з таким самим походом Лікійською стежкою. Значки “Легкий ” і “Можна без досвіду” не означають, що це буде безтурботна прогулянка горами. Як не крути, Кавказ, суворий і гордий, не пробачає легковажного ставлення. До походу варто фізично хоч трохи підготуватися, нехай навіть і дуже полегшеного. Тут інші перепади висот, тут трапляються кам’янисті непрості дороги і довгі переходи. Я ні хвилини не пошкодувала, що після Лікійки почала бігати, готуючись до нової подорожі. Тому цей похід Сванетією виявився для мене справді дуже легким.
Такий несонячний сонячний Батумі
Приїхавши на кілька днів раніше, я вирішила спершу ознайомитися з Батумі. Це місто зустріло мене зливами всі три дні мого перебування в ньому. Та ще й скасували громадський транспорт через пандемію, тож єдиним способом пересування було таксі. Але це анітрохи не зіпсувало мені настрою. Місто можна було спокійно оглянути і пішки, накинувши дощовик, який однаково був узятий для походу. У перервах між дощами я покаталася канатною дорогою, відвідала кілька старих церков , побувала в величезному ботанічному саду, до дрібниць вивчила центр міста. А ще взяла напрокат велосипед і проїхалася набережною. Усім раджу! Там є непогана велодоріжка завдовжки майже 8км, і можна побачити дуже багато цікавих урбаністичних краєвидів і подихати приємним морським повітрям.
Дерев’яні будиночки, “жива” Ушба, фотосесія в сукні на тлі водоспаду Шдугра і порушення правила
На відміну від Батумі впродовж усієї подорожі в нас була гарна погода: трохи хмарно, зовсім не спекотно, а дощ якщо й ішов, то тільки вночі.
Першим місцем нашої ночівлі були затишні, зовсім нові дерев’яні будиночки в Мазері, позаду яких велично здіймається гора Ушба. Після розповідей гіда про цю важкодоступну і священну для сванів гору я й сама стала ставитися до неї з якимось благоговінням. Я завжди вірила, що гори, як живі істоти, все бачать і відчувають. Уявіть собі таку картину: ми приїхали, заселилися. Вершини Ушби за хмарами не було видно. І щойно ми з хлопцями й дівчатами пішли на прогулянку, де почали, як діти, дуріти, сміятися, робити кумедні фото, гора визирнула з-за хмар, ніби вирішила подивитися, хто це там галасує. А потім за кілька хвилин знову сховалася. У мене було відчуття, що вона за нами спостерігає і взагалі пильнує за порядком.
Хтозна, може, у те саме вірять і свани?
З Мазері ми вийшли до водоспадів Шдугра. Дуже мальовнича дорога! Уздовж річки через ліс, потім підйом у гору з краєвидами, від яких перехоплює подих. Там я зробила свою першу фотосесію в сукні. Річ у тім, що в списку речей, які “Kuluar” радить узяти з собою, була сукня для гарних фото. Дівчата, повірте, воно того варте! Знімки в сукні на тлі водоспаду і гірських хребтів вийшли просто неймовірними! І не варто боятися, що ви несете зайву вагу, адже в гардеробі майже кожної
дівчини знайдеться дуже легка гарна сукня, яку можна взяти з собою. А часу на фотосесію і перевдягання гід дає вдосталь. Тож фотографій у сукні на тлі гір у мене з’явилося доволі-таки багато.
Дорогою назад ми, скорившись інстинкту грибника, порушили правило. Річ у тім, що на самому початку всі підписують інструкцію, що можна, а що заборонено робити в поході. Збирати гриби не дозволялося. Але щойно дорогою почали траплятися справжні білі гриби, капелюшки яких у діаметрі часом сягали довжини долоні дорослої людини,
дехто з групи не міг устояти перед спокусою зірвати пару таких „велетнів“. А потім ще і ще…У Грузії, мабуть, не заведено збирати,
сушити і їсти білі гриби, тому їх там була неймовірна сила-силенна! Ну як же не зібрати хоч трішки? Цілком справедливо всі грибники дістали догану від гіда. А потім вони спокутували провину смачно засмаженими білими грибами. Господиня дерев’яних будиночків навіть дала нам для цього каструлі й сковорідку, а також цибулю й олію. Ніхто з учасників походу, покуштувавши смажених боровиків, не постраждав. Але грибів більше теж ніхто не збирав.
Дуже туристична Местія, знайомство з історією і побутом Сванетії, дім альпініста Михаїла Хергіані, перейменування походу на “гастротур”
Местія – столиця Сванетії. Місто, в якому злилися воєдино багатовікове минуле в образах сванських веж і гамірне сьогодення з різними сувенірними крамничками і численними туристами. Місто, яке, здається, вже говорить усіма європейськими мовами. Воно мирно розкинулося між гір уздовж річки, даруючи всім відвідувачам можливість доторкнутися до історії Сванетії. Мені це місто дуже сподобалося вночі, коли настала тиша, а вежі гарно підсвічувалися ліхтарями. Було навіть щось містичне в їхньому золотому нічному сяйві… Не проґавте нагоду поблукати вночі не центральними вулицями цього міста, а трохи вище. Вражень отримаєте багато і надовго.
У музеї альпініста Михаїла Хергіані ми познайомилися з його родичем, який із характерною грузинською емоційністю провів для нас екскурсію. Тут я вперше побачила типовий дім сванів, у якому вони, як я зрозуміла, жили ще до зовсім недавніх часів. Ми просто засипали екскурсовода запитаннями, на які він терпляче і привітно відповідав. Дуже пізнавально! Адже такі оселі ми ще не раз зустрінемо дорогою. Піднялися на вежу, пройшлися кімнатами, де колись жив відомий на весь колишній Радянський Союз альпініст М.Хергіані.Це була дивовижна людина, скільки життів він урятував! Але про це ви самі зможете дізнатися під час екскурсії.
У Местії ми жили в домі, господиню якого звали Маноні. Раніше ми вже познайомилися з грузинською гостинністю і бажанням нагодувати гостя. Але те, що чекало на нас тут, було просто неймовірним! Коли ми прийшли на вечерю, було таке враження, що столи накриті на велике весілля. Різні салати, хінкалі, хачапурі, перші страви, картопля, страви з баклажанів, фрукти і т .д. – всього не перелічити! Та ще й усе смачне і власноруч приготоване! Того вечора ми почали жартома називати наш похід “Гастротур Сванетією з легкими рюкзаками, але важкими шлунками”. Сніданок був таким самим багатим, після нього було вкрай складно встати з-за столу. Такі рясні сніданки й вечері супроводжували нас майже впродовж усього походу.
Мій найулюбленіший день у поході
Це була незабутня пригода, до якої гід готувала нас із самого першого дня. Перехід 17км, перевал на висоті майже 3000м. Цього дня я відчула себе частиною прекрасного світу. Неосяжна краса Кавказу просто вливалася в мене з кожним кроком. Таке відчуття, що гори самі давали мені сили підійматися, іти далі. Я лише на привалах розуміла, що мої ноги трохи втомилися.
Милі сміливі конячки перевозили нас через гірську річку, до місця
переправи через яку ми мали обов’язково прийти до обіду, адже потім річка ставала глибшою і небезпечнішою. Моєму захвату не було меж! От тільки моя конячка на хвилину зупинилася посеред бурхливого потоку, думаючи, куди ж ступити далі, чим різко підвищила мій рівень адреналіну. Я її дуже просила йти далі. І вона йшла, доки її не зупинили хлопці на іншому березі.
На перевалі я чула, як падають і розбиваються величезні брили льоду з льодовика, і думала, що насувається гроза. Природа показала свою міць, яку не можна не поважати і неможливо не захоплюватися.
З висоти я бачила, як народжується і росте річка. Я бачила велич Кавказу.
За допомогою фото на перевалі ми намагалися передати всі наші відчуття. Майже кожен із нас, напевно, почувався птахом або вітром, вільним і сильним.
Селище, що забрало моє серце
Останні дні ми провели в Ушгулі. Далеке від звичної цивілізації селище між високих гір ще зберегло свою самобутність, попри те, що й воно поступово стає дедалі туристичнішим.
Тут є ще старі діючі вежі, старі будинки, в яких живуть свани. Тут збереглася і навіть діє невелика церква Ламарія (Святої Діви Марії), яку, якщо я не помиляюся, збудували в 9-10 столітті, і там можна було побачити старовинні фрески.
Ми познайомилися з хранителькою старого дому, чудовою сванською бабусею, від якої пахло молоком. Вона показала нам житло, в якому ще зовсім недавно жили вони із сином.
Рано-вранці зі сходом сонця ми трохи піднялися з гідом на гору, з якої бачили , як промені сонця заповнюють ущелину і Ушгулі прокидається. Велична Шхара відкрилася у всій своїй красі. Вона, мабуть, теж зустрічала разом із нами світанок під дзвін дзвіночків корів, що йшли на пасовище. Мир, спокій і благоговіння відчувала я тієї миті. І тоді я зрозуміла, що це місце забрало частину мого серця.
Було багато всього, про що можна довго писати
У день нашого від’їзду йшов дощ. Мені здавалося, що гори відобразили наш стан: вони так само плакали, як і ми, не бажаючи прощатися.
Жоден день не був схожий на інший. Ми підходили великими каменями близько до льодовиків, ми пили освіжну воду з гірських струмочків, нас радо приймали в кожному домі. Сотні фотографій не передадуть тієї краси, яку ми побачили. Я перейнялася повагою до цього гордого і ніким досі не завойованого народу – сванів. Вони часто виживають у дуже екстремальних умовах, адже гори – це далеко не завжди сонце і гарна погода. Водночас вони будують тут нові будинки, щоб будь-хто міг відвідати їхній край, ознайомитися з їхньою найдавнішою культурою. Ну й нехай, що в гестхаузах часом один душ на 6 людей і не завжди добре працює злив, а ліжка вночі рипять. Ну й нехай, що кімнати бувають трохи вогкими. Це дрібниці порівняно з тим, що дарує Сванетія. У будь-якому разі нам було тепліше і затишніше, ніж нашим колегам по подорожі, які проходили маршрут із наметами. До речі, саме їх ми назвали “справжніми туристами”, адже наша версія походу була справді легкою.
Гід, яка віддала своє серце горам
“Чи любите ви гори так, як люблю їх я?” – ось такою фразою я можу охарактеризувати нашого тимлідера Анну Бєлову. Людина, яка просто залишила всі блага цивілізації столичного життя заради гір. Спілкуючись із нею, розумієш , що її серце не належить людям. Вона любить і знає гори, вона із заразливим натхненням розповідає про кожну вершину, кожну річку і поселення. Анна бувала з нами суворою (а як же інакше в горах!), якщо ми трохи свавільничали. Людина зі своїми усталеними принципами. Вона щиро вірить, що коли люди йдуть у гори, то саме заради гір, тому її дуже засмучували примхи і невдоволення деяких учасників групи, і це відчувалося.
Я їй вдячна , що вона змогла знайти максимально комфортні для нас гостьові будинки, адже, нагадаю, ми були першою групою Сванетією в такому форматі.
Мені завжди дуже важливо довіряти гідові. Анні я довіряла. З нею не страшно. І водночас вона ні з ким не “панькається” і не лізе в душу, даючи змогу кожній людині самій розкрити свій потенціал, самій себе мотивувати в моменти, коли було трохи складно. Але якщо ти звернешся до неї по допомогу чи пораду, то, звісно, отримаєш колосальну підтримку.
А ще Анна любить усе фотографувати, і їй вдається зафіксувати просто унікальні моменти. Передати красу гір через камеру, думаю, це теж талант. І вона з радістю ділиться своїми знімками і враженнями в соцмережах, показуючи людям, яка прекрасна Сванетія.
Трохи побажань, трохи порад усім, хто збирається в цей похід, і що я винесла для себе з подорожі
Я зовсім не знаюся на тому, як створюються походи такого формату “Налегке і в будиночках”, і я впевнена, що все було продумано, щоб показати нам максимум можливого без особливого навантаження для туриста. Але мені часом здавалося, що ми багато їздимо мікроавтобусом. Тому всім, хто збирається в цей похід, раджу обов’язково взяти таблетки від заколисування, як не крути, серпантин дається взнаки. Особисто я залишила б більше пішої дороги. Але тоді, можливо, довелося б збільшити кількість днів походу або скоротити кількість місць, які ми відвідуємо.
В описі походу стоїть значок, що можна йти з дітьми. Так, це правда. Але дитина має бути непогано фізично підготовлена. У нас у групі була десятирічна дівчинка, вона дуже старалася, у неї чудово виходило проходити складні етапи маршруту за підтримки батьків, але було видно, що подекуди їй було дуже і дуже важко. А ще мені здається , що в таких походах діти вчитимуться не здаватися і вчитимуться поводитися в колективі з зовсім незнайомими людьми в незвичній для них обстановці за правилами походу. Будьте до цього готові. Часом це нелегко. Від кожного учасника групи залежать успіх і гарний настрій під час подорожі.
І, звісно, не перевантажуйте свій рюкзак зайвими речами і їжею. Тут його, крім вас, ніхто не нестиме. Голодними ви точно не залишитеся, а на привалах будуть легкі перекуси.
А я, вже двічі побувавши в походах “легкого ” формату, дійшла висновку, що хочу продовжувати подорожі , але вже з наметами. Це ж так класно — витягнути себе із зони комфорту і повністю скоритися природі. І щось мені підказує, що мій перший у житті похід із наметом буде саме в Грузії.
Дякую команді “Kuluar”, за організацію такої чудової подорожі! Ви – найкращі!