Ми з донькою, як туристки-початківці, обрали похід невеликої складності – в кримські гори. Передбачалося, що буде добре, але після походу можу сказати, що це було не просто добре, – Це було круто! Це було казково! Це було незабутньо! Я кілька разів бувала в Криму, але тепер знаю, що до цього Криму не знала: я й не думала, що він такий прекрасний!
Ми прилетіли в аеропорт пізно вночі, мій рюкзак загубився десь у дорозі, і нам довелося трохи поспати на жорстких і незручних сидіннях у залі очікування, зате ми його дочекалися. О 10 ранку ми зустрілися з групою, познайомилися. Несподіваним було те, що група виявилася жіночою, крім інструктора не було жодного чоловіка! Було трохи дивно, ніби нашу групу спеціально формували на замовлення:)
Познайомилися, нам роздали продукти, і ми вирушили в гори. Першого дня ми пішли штурмувати висоту в 900 метрів на нижнє плато Чатир-Дагу.
Хочу зауважити, що вода з джерел неймовірно смачна. У гори варто іноді ходити лише заради того, щоб попити джерельної води! Після підйому на нижнє плато Чатир-Дагу ми відвідали найкрасивішу печеру (досі не можу запам’ятати її назву, тому навіть писати не буду), в якій лежать рештки мамонтеняти Колі, що передчасно загинуло під її склепіннями. Крім Колі, там є ще три іменні скелети, імена яких я, звісно ж, забула:) Але скелети сфотографувала:)
Мені складно переказати свої враження від цієї печери, її треба бачити, в ній треба побувати. Природа дуже постаралася, і печера вийшла велична і вражаюча. У ній є озера з прозорою, як сльоза, водою, в ній ростуть сталактити і сталагміти і ще якісь….-іти, на стінах цієї печери візерунки у вигляді казкових міст, а якщо ввімкнути фантазію і подивитися довкола себе, то можна побачити безліч різних істот, що живуть своїм багатовіковим життям.
Після виходу з печери на нас чекав ось такий захід сонця.
Другий день був важким і дуже цікавим. Після сніданку Петро зводив нас у печеру Тисячоголову і розповів у непроглядній темряві дуже страшну історію 🙂 Тут він нам її розповідає, а ми, судячи з облич, дуже боїмося 😉
Цього дня на нас чекало сходження на верхнє плато Чатир-Дагу висотою 1500 м з рюкзаками на спині. І ми це зробили, за що в подарунок отримали такі краєвиди, що аж дух перехоплювало!
Ночували ми в буковому лісі біля Кутузовського озера. Цього дня я зголосилася бути черговою. Каша вечірня і каша ранкова, як на мене, вдалися, народ їв із задоволенням 🙂 Приємно подивитися 🙂 І ще я отримала бонус за ранній підйом – кухоль смачної завареної кави 🙂
Мені допомагає Петя – наш інструктор. Він хоч і не черговий, але встає завжди рано і всім допомагає!
Загалом, говорити про переваги наших інструкторів можна дуже багато й довго! Зупинюся на кількох моментах.
По-перше, з Петею і Лерою ніколи не було нудно. Вони нас постійно розважали, розповідали дуже багато різних хороших і добрих історій (історії про хитрих лисиць, злих ведмедів, чупакабр та інших представників флори і фауни, а також міфи й екскурси в історію лилися як із рогу достатку). По-друге, з ними почуваєшся в цілковитій безпеці з першої миті. І, по-третє, нам намагалися створити максимально комфортний похід. Один приклад говорить про багато що. Петя і Лера заздалегідь продумали і залишили продукти на три дні на туристичній стоянці. Завдяки цьому ми йшли не надто “навантажені”. Але третього дня продукти все-таки довелося забрати. І з добряче поважчалими рюкзаками ми вирушили підкорювати нові мальовничі місця.
Це ми на Ангарському перевалі (мені ця назва чомусь асоціюється з Ніагарським водоспадом) 🙂
На мій смак, третій день був найзахопливішим. Загалом хочу сказати, що враження в нашій подорожі наростали. Кожного дня була якась родзинка (навіть не одна, їх було дуже багато), заради якої розумів, що день минув не дарма!
Третього дня було чарівне дерево, що виконує бажання! Був Лисий Іван.
І, на десерт, Північна Демерджі і захід сонця!
Четвертого дня на нас чекали Південна Демерджі і Долина Привидів.
Увечері ми зупинилися на дуже мальовничій галявині, на якій була трава, м’якша за перину, і захопливий вид зі скель. Коли сидиш на краю скелі, а перед тобою урвище неймовірної висоти, то іноді здається, що можна зробити крок і злетіти ввись птахом… небезпечне відчуття… Нам пощастило. Під час походу всі ночі були ясними й місячними.
Дні бігли з неймовірною швидкістю. Не встигли приїхати, познайомитися, а вже п’ятий день – передостанній. Цього дня нашою морквинкою (так ми прозвали мету дня) був водоспад Джур-Джур. Це дуже гарне місце, але вже трохи попсове, бо тут нам уже трапилося багато відпочивальників, які приїжджали сюди на джипах, щоб сфотографуватися на тлі водоспаду. Звісно, ми теж фотографувалися, але ж ми це заслужили, ми дійшли сюди своїми ніжками:) І ще ми там купалися. Ми відважні й витривалі, вода градусів 7. Аж зуби зводить)
Остання стоянка була в чарівному місці на чарівному озері чарівної ночі. Можливо, так виглядає Озеро Надії 🙂 Якби якийсь запізнілий подорожній був на озері цієї місячної ночі, думаю, він запам’ятав би її назавжди. Не щодня побачиш у сяйливій від місяця воді зграю русалок, що плавають голяка…)
Усе минає. І наш похід добіг кінця. Удень ми вийшли в селище Рибаче. Тут були магазини 🙂
і було море…
і було прощання. Є неприємна річ у поході – це прощання. За ці кілька днів так звикаєш до ще недавно зовсім незнайомих людей, що дуже не хочеться розлучатися…
А потім у нас ще було три дні пляжного життя. Накупалися досхочу, згоріли засмагли:) і поїхали додому.
Я майже одразу сіла писати цей звіт, щоб ще трішечки продовжити незабутні відчуття цього казкового відпочинку. Продовжила. І зберегла в пам’яті. Буде потім що згадати:)
PS. Відчуваю, що я трохи змінилася в цьому поході, стала трішечки кращою і чистішою. Дякую вам усім, друзі, за це. Сподіваюся, ще зустрінемося. Життя довге, а нехожених доріг ще дуже багато. І головне, вони біля наших ніг!