Але щойно донька підросла, я знову почала моніторити знайомі маршрути на сайті «Кулуар», читати відгуки, і обирати щось дитяче. Так я натрапила на маршрут «Дитя гір».
За місяць до походу ми вже жили Карпатами — я готувала рюкзаки, донька сипала питаннями: чи будуть ведмеді, а якщо ми впадемо з гори, а чи можна робити багаття?
Це була пригода ще до початку самої пригоди.
Як ми збирались
Речі збирала самостійно, з думкою, що все під контролем. Як виявилось — краще було б послухатись консультанта «Кулуар».
Добре, що хоча б трекінгове взуття купила собі й дитині — воно реально нас врятувало: по болоті, росі, камінню. Люди в кросівках ковзали й мучились.
Рюкзаки я перекладала шість разів, наостанок вийняла кілька речей — і дякую собі за це. Бо коли ми приїхали і почали сходження, я зрозуміла, що сил і так ледь вистачає.
Похід — це коли ти ідеш… а потім іще трохи ідеш Перші 300 метрів були найважчими — донька ниє, я хекаю, забираю її рюкзак собі.
Але ось перший привал, краєвид — наче листівка. Далі — краще. Йдеться легше, усі під’їдають смаколики, аби не тягти зайве. Розмови, краплі поту, сміх дітей і свіжість гір — п’янка суміш.
На стоянці ставимо намети, донька збирає гілки — вона чекала багаття найбільше. Суп вариться, діти бігають з палками, на іншому вогні готується вода на каву.
Після вечері смажимо зефірки — пробуємо їх з донькою вперше, на відміну від іншої сім’ї. Я хвилююсь, як дитина засне чи якщо прокинеться вночі в туалет, як я її випутаю із спальника.
Але ніч минає в шурхотах і завиванні вітру. А далі були гроза, коні й вурда Наступного дня ми подерлись знову вгору. Було важко, але вже втягнулись.
Діти йшли жвавіше за дорослих. Зайшли до колиби, купили вурду, божественну картпатську вурду, а тоді донька вперше побачила так багато корів з дзвониками і рахувала їх, розглядала.
Під вечір нас наздогнала буря — блискавки, гуркіт, вітер. Було страшнувато, але це теж частина досвіду – спати в наметі, по якому гупає злива, а блискавска освітлює краще за ліхтарики.
Зранку під наметом паслися коні, один навіть намагався вкусити намет, дістаючи до горішків. Відіпхнувши його морду, я вилізла з намету — паруючі гори, роса, сонце, дзвони корів. Неймовірно.
А далі смачний сніданок, вмивання біля холодного струмка, набрати води – і йти вниз пару кілометрів, хоча здається до села рукою подати.
Що лишилось після
Спуск був слизьким, глинистим, але з хорошим взуттям і полегшеними рюкзаками ми впорались. Було трохи сумно, бо пригода завершувалась.
Але донька вже питала: «Коли ми знову підемо?» Так що, мій висновок простий: йти з дитиною в гори — можна і треба. Це укріплює зв’язок, тренує терпіння і відкриває зовсім інший світ.
Головне — гарне планування, правильне спорядження і внутрішня готовність. А ще — дякувати тимлідеру Вірі Волошин та консультантці Оксані, без них було б значно важче.
Їх турбота, борщ і гумор — справжня опора. Донька просить ходити тільки з Вірою, а я — пакуюсь у думках на нову пригоду. Наступного разу — рюкзак буде легший, а серце — таке ж натхненне.